Історії Серця

  – Збирай речі! – голос Андрія прозвучав так різко, що Марина здригнулася. Вона стояла в центрі вітальні, стискаючи у руках свіжовипрані рушники. Його слова здалися їй чужими, ніби це сказав не він, а хтось інший. – Це серйозно? – вона спробувала всміхнутися, сподіваючись, що це просто невдалий жарт. Але в його холодному погляді не було місця для сумнівів. – Я сказав усе, що мав сказати, – він промовив повільно, наголошуючи на кожному слові. – Завтра зранку, щоб вас тут не було! – Чому? Що сталося? – її голос тремтів, а рушники випали з рук. Андрій зиркнув на неї, ніби її розгубленість лише дратувала його ще більше. – Досить, Марино. Ти знаєш усе сама. Я більше не маю наміру це терпіти. Квартира – моя. Можеш піти спокійно або я сам подбаю про те, щоб ти пішла. Марина мовчала, відчуваючи, як у неї перехоплює подих. “Що я знаю?” – лунало в її голові, але запитати про це вона не наважилася. Відчувалося, що Андрій натякав на щось конкретне, але що саме? – Ми ж… ми родина, – прошепотіл...

– Проходьте, мамо, ми вас чекали, – привітав син Олексій, а невістка підхопила куртку і простягнула свекрусі капці. Радісну посмішку невістки раптово змінила стурбованість. Ольга Іванівна пройшла до вітальні, а Олена кивнула на підлогу, і Олексій теж помітив те, що й вона – вологі відбитки на підлозі. Вони обмінялися поглядами, але вирішили поки що не порушувати цю тему. У Олексія та Олени була чудова новина: нещодавно в них народилася двійня, і ось, коли малюки трохи підросли, вони вирішили запросити найближчих, щоб відсвяткувати цю радісну подію. Ольга Іванівна, яка вже кілька років була на пенсії, принесла онукам гарні в’язані речі, зроблені власноруч, бо на покупні подарунки в магазині у неї просто не вистачало коштів. Тому вона спочатку не хотіла йти в гості, казала, що завітає іншим разом, але син з невісткою наполягли, що в такий важливий день мама має бути поруч. Хлопчиків назвали Іван та Дмитро. Ольга Іванівна була дуже рада вибору імен для онуків, адже її чоловіка звали Дмитр...

— Женька? Та Женьці байдуже, що мама одна в городі, як каторжна, працює. Де вже її чоловікові за тещу думати, коли рідна дочка замість мами до свекрухи на дачу мчить! Перед свекрухою витанцьовує, хоче вислужитися, показати, яка вона незамінна помічниця і як вона цінує батьків чоловіка, – обурювалася Олена. Олені було 37 років, вона вже давно влаштувалася в столиці, мала родину, виховувала доньку-школярку. На батьківщину, в провінційне містечко в центральній Україні, навідувалася рідко: робота, клопоти, та й час зараз неспокійний. — Приїдеш на день, – пояснювала вона подрузі, – а вранці вже треба вертатися. Машина є, але чоловік теж не в захваті від таких поїздок, його теж можна зрозуміти, постійна робота, підробітки. Ми ж іпотеку виплачуємо. Виходить провідати маму лише двічі на рік. Взимку взагалі не їздимо: дороги слизькі, чоловік боїться. Але Женька ж живе майже поруч! Могла б маму відвідувати частіше і допомагати хоч би раз на тиждень. Молодша сестра Олени вийшла заміж і залишилася...

Олені виповнилося 38 років. Зараз це успішна бізнес-леді. А були часи, коли здавалося, що її стеля в житті – роль домогосподарки та турбота про сім'ю. Після закінчення інституту Олена вийшла заміж за Сергія, а згодом народилися діти. Ніхто не планував так багато, але склалося саме так. Спочатку на світ з'явився син Максим, а через рік одразу дві донечки: Вікторія та Софія. — Мама тоді не тямила себе від злості, – згадує Олена. – Наказала мені закинути свій диплом на далеку полицю, забути за нього років на десять. Мовляв, є у чоловіка двокімнатна квартира, то й живіть собі, плодіть своїх дітей. — Жах який, – прошепотіла свекруха, дізнавшись про двійню, – бідолашний мій Сергійко. Тепер йому самому доведеться спину гнути на таку ораву. Олену ніхто не пожалів: а чого її жаліти? Сиди собі вдома, не журись. Хоча вона зовсім не збиралася сидіти склавши руки, Олена хотіла вийти на роботу, щойно дівчатка підростуть до трьох років. Але постійний кругообіг хвороб у родині з їхніми застуда...