Історії Серця

– Мамо, ну що ти мені знову ці картинки шлеш?! У мене телефон від них висне! Ти можеш писати у справі? Або зовсім не писати, якщо новин немає! Артем роздратовано кинув смартфон на стіл. Екран ще світився, показуючи листівку з пухнастим зайцем та написом: «Нехай день буде сонячним!». Йому було тридцять п’ять. Він був провідним програмістом у великій IT-компанії. Його життя складалося з дедлайнів, спринтів та нескінченного потоку інформації. Його мама, Віра Павлівна, жила у маленькому селищі за триста кілометрів. Вона освоїла WhatsApp пів року тому, коли Артем подарував їй свій старий смартфон. І з того часу його життя перетворилося на пекло з гіфок. Кожен ранок починався з “чашечки кави” у пікселях. Кожен вечір закінчувався “ангелом-охоронцем”. Артем спочатку ввічливо відповідав смайликом. Потім почав ігнорувати. А сьогодні зірвався. Віра Павлівна прочитала повідомлення сина. “Не писати, якщо новин немає”! Вона подивилась у вікно. За вікном йшов сірий осінній дощ. Які но...

– Я бабусі така ж онука, і якщо ви перепишете квартиру на сестру, то про допомогу забудьте! Ні гривні більше не дам, ні на що! Самі крутіться потім! – Ти знущаєшся, тату? – Ліля примружилася. – Ви просто візьмете та віддасте їй квартиру? Цілком? Станіслав Борисович, який до цього зосереджено розгладжував долонею складки на старій скатертині, подивився на старшу дочку. – Лілю, ти зрозумій, – тихо почав він. – В Алі ні кута свого, ні накопичень. Вона в тридцять років по орендованих кутах мотається з цими своїми зошитами. – Ну, скільки вчителі заробляють? Хіба багато? А в тебе… У тебе ж все є! Ти сама заробила, молодець, ми з матір’ю тобою пишаємося. Але Аля… – А до чого тут те, що я заробила? – Ліля скинула підборіддя. – Я орала по чотирнадцять годин на добу, поки Аля педагогом мріяла бути. І тепер ви мене караєте за мій успіх? – Ліля багата, їй не треба, віддамо все молодшій? Це не допомога, тату! Це грабіж! – Я бабусі така ж онука, і якщо ви перепишете квартиру на неї, то ...

  "– Господи, що з тебе полізло… Ми тебе так не виховували! Яка ти… невдячна! Черства! До речі, інші діти батькам машини купують! – Саме так і виховували, – Оксана відступила до дверей. – Щоб я виконувала все, що ви скажете. Щоб не сперечалася, не суперечила. Щоб кивала та платила! – Оксано, мені цього місяця потрібно на п’ять тисяч більше, – мати стояла в передпокої, навіть не роззувшись. – Лікар нові вітаміни призначив. Імпортні. Тих десяти, що ти зазвичай переказуєш, не вистачить. Оксана кивнула головою. Мовчки дістала гаманець, відрахувала п’ять папірців по тисячі. Пальці злегка забарилися на останньому – у гаманці залишалося рівно стільки ж. П’ятнадцять тисяч. А ще комуналка, а ще… Вона відігнала цю думку, як настирливу муху. – Ось, мамо. Гроші перекочували в материнські руки з якоюсь повсякденною легкістю. Наче так і має бути. Наче це не половина Оксаниної зарплати, а дріб’язок на проїзд. – Розумниця моя, – мати акуратно склала купюри та прибрала в бокову кишеню сум...

– Твою Віку я більше в себе бачити не бажаю, – ні вдома, ні на дачі! Щоб навіть носа не показувала, а як приїде з тобою, на поріг не пущу! – Обурено заявила мати – Віка, мама давно на дачу кликала, може, поїдемо в неділю? – Запитав у дружини Анатолій. – Давай. Провітримося, на річку сходимо, хоча б на день «змінимо картинку», – відповіла вона. Планували виїхати о восьмій, але зібралися лише о десятій ранку. Поки дісталися – вже о пів на дванадцяту. – Ну, ви й спите, – сказав батько Анатолія, відчиняючи їм ворота. – Ми думали, що ви вже не приїдете. – Тату, та вихідний же. Чого смикатися? Завтра знову у задушливий офіс. Так хоча б у неділю трохи розслабитись і нікуди не поспішати. – Гаразд, іди привітайся з матір’ю, а потім мені в майстерні трохи допоможеш. Валентина Іванівна – мати Анатолія – на цей час була на кухні, вона готувала обід. – Вам чимось допомогти? – Запитала Вікторія. – Зроби салат – овочі в мисці, все вже вимито, – відповіла свекруха. Віка слухняно взял...

– Якщо ви не розлучені, то забирай свою дружину! За мною догляд не потрібен, а я їй прислужувати я не збираюся. Здогадалася я, що ви задумали Не стало Мирона Андрійовича. Поховали чоловіка на сільському цвинтарі, поблизу сусіднього села, в якому він народився й виріс. Цвинтар був один на два села. Хоч і знали рідні, що його не стане, але змиритися з цим було важко. Його дружина Марія, багато сліз пролила доки він був слабий. А коли зліг уже остаточно, приїхав його молодший син Василько. Той намагався перед цим із сестрами домовитися, щоб по черзі бути біля батька, але ті знайшли різні причини й відмовили. Відпустка скінчилася, працювати треба, а матір з батьком одну не залишиш… Знову дзвонив Василь до сестер, і знову відмова. Тільки одна Ніна погодилася на вихідні приїжджати. Добре хоч син Василя на роботі зумів відпустку раніше взяти. А через місяць дружина Василя його змінила. Чоловіку пішли назустріч і дозволили працювати з дому. Добре, що у селі інтернет був хорош...

Павло та Ганна дивилися черговий серіал перед сном. Восьма година, наче рано для сну, але… пізно для гостей, тим більше непроханих. У двері подзвонили, потім постукали. – Може сусіди, відчиниш? – А може, діти на чай? – Ні, я щойно листувалася з Микитою. Вони дивляться фільм. Та й добиратися до нас майже годину. – Так, я забув, що вони переїхали. У двері стукали все наполегливіше. Ганна пішла відчиняти, раптом у когось із сусідів проблеми. На порозі стояли нові родичі Тамара та Микола. Син Микита пів року тому одружився, то це були батьки його дружини, тобто – свати. Жили вони усі в одному місті, але після весілля дітей практично не спілкувалися. Та й на весіллі особливо не розмовляли. Батько нареченої тоді добряче перебрав, не відставала від нього і дружина. І ось візит проти ночі. – Ну, привіт, родичі! А ми до вас із розмовою. – Проходьте. Звичайно, можна було б і попередити, – Анна демонстративно подивилася на годинник, потім на пляшку біленької в руках гостей. – ...

– Ти моя найулюбленіша і найближча людина у світі, – голос дідуся звучав тихо. Ганна засміялася, поправляючи плед на його колінах. – Дідусю, ну а як же бабуся? А тато, син твій, між іншим, де у цьому рейтингу? Микола Петрович усміхнувся, і зморшки розбіглися від очей до скронь, перетворюючи його обличчя на карту прожитих років. Він накрив її долоню своєю, сухою та теплою. – Бабуся – це інше. А Сергійко… Сергійко дорослий давно. А ти… … – Ганно Сергіївно! Вона здригнулася. Коридор нотаріальної контори, жорсткий стілець, запах курного паперу та кава з автомата. Секретар дивилася вичікувально, притримуючи двері кабінету. Ганна підвелася, обсмикнула пальто. Три тижні минуло. Три тижні без ранкових дзвінків, без «Ганнусю, а ти сьогодні заїдеш?», без його посмішки… У кабінеті вже сидів батько – напружений, у темному светрі, який він одягав лише на похорон та до лікарів. Поруч мама гортала щось у телефоні, нервово постукуючи нігтем по екрану. І ще хтось. Жінка сорока років у...