Історії Серця

– Ти віддала все сусідові? – дочка верещала в слухавку. Вона не могла збагнути, чому я насправді так вчинила Ніж застиг над огірком. З великої кімнати долинало: – Ти там був тричі за десять років! Яке ти маєш право претендувати на половину? Валентина Степанівна повільно видихнула та продовжила різати. Її діти – син Геннадій, який приїхав із Києва, та донька Світлана із сусіднього під’їзду – вже другу годину ділили дачу матері, яка була у сусідній кімнаті. – Я маю право згідно із законом, – відповів Геннадій. – І загалом, я грішми допомагав на ремонт даху. Забула вже? – Вісім тисяч чотири роки тому це ти називаєш допомогою? Валентині Степанівні було вісімдесят. Вона прожила гарне життя: сорок років навчала дітей у початковій школі, поховала чоловіка сім років тому і тепер доживала вік у двокімнатній квартирі. Дача дісталася від батьків – шість соток у садовому товаристві “Світанок”. Будиночок щитовий, але міцний. Яблуні, смородина, грядки. Все, що залишилося від того життя, ...

Системний адміністратор Петренко познайомився з дівчиною в інтернеті, а вона йому каже: – Карма у мене негативна! Не щастить чоловікам зі мною. Варто на мене один раз не так подивитися, і починаються у житті чоловіків зміни. – Причому вони якогось дивного характеру набувають, системного, чи що? Петренко, у якого було почуття гумору, на це відповів: – Чи мені системності боятися! А своє життя він давно вже змінити хотів. Засидівся. І запросив дівчину в кегельбан. Потрібно ж із чогось починати. У клубі Петренко взяв кулю, щосили втиснув пальці в отвори. Розбігся і кинув. Пальці не вийшли з отворів. Куля описала коло і вдарила Петрова по голові. Коли приїхала поліція, Петров так і лежав – непритомний, поперек доріжки, розкинувши руки, з пальцями в кулі. Дівчина сказала: – Та що ж у мене за така карма! – І пішла. Лікарі вийняти пальці з отворів не змогли. В лікарню Петрова привезли із кулею. Обстеження показало, що на голові невелика гематома, але загалом здоровий. Кулю...

Оксана сиділа на ліжку та дивилася на коробки. П’ять картонних коробок – все їхнє майно. Три роки тому їх було шість. Одна десь загубилася у квартирі свекрухи. Ігор зайшов до кімнати, сів поруч. – Може, не треба? – тихо сказав він. – Мати образиться. Оксана глянула на чоловіка довгим поглядом. – Три роки, Ігорю! Три роки ми живемо тут «тимчасово». – Так, затяглося… – Затяглося, – Оксана посміхнулася. – Знаєш, як це називається? Це називається “ми застрягли”. …Все почалося три роки тому. Вони орендували однокімнатну квартиру на околиці – не дорогу, тісну. Оксана була на п’ятому місяці. І тут господиня квартири зателефонувала: – Вибачте, але мені потрібно, щоб ви звільнили квартиру. Син з армії повернеться, йому жити нема де. Даю вам два тижні. Два тижні. Дружина при надії, маленька зарплата Ігоря, дорога оренда у місті. Вони судомно шукали варіанти – все було надто дорого, або далеко від роботи Ігоря. Тоді зателефонувала Тамара Василівна, мати Ігоря. – Ігорьку, пер...

– Ми ж із тобою друзями розійшлися, – продовжувала колишня. – Я раніше намагалася додзвонитися до тебе, але не могла. Шукала тебе в офісі твоєї фірми, сказали, що ти звільнився. Дівчина там якась світленька, мила уточнила, що ти ще й поїхав кудись… Колишня говорила, не зупиняючись ні на мить Віктор був вдома, коли пролунав дзвінок телефона. Номер був незнайомий. Припускаючи, що це дзвонять пройдисвіти, Віктор вирішив не відповідати. Але через хвилину виклик повторився! Ще через такий самий проміжок часу знову зателефонували з цього ж номера! Вирішивши, що невідомий абонент не заспокоїться і далі набридатиме, Віктор все таки відповів. Щойно він сказав: – Алло! Як зі слухавки почувся життєрадісний жіночий голос: – Вікторе, привіт, це я! Впізнав мене? Чому мій номер заблокував?! Віктор аж оторопів від несподіванки. – Ми ж із тобою друзями розійшлися, – продовжувала колишня. – Я раніше намагалася додзвонитися до тебе, але не могла. Шукала тебе в офісі твоєї фірми, сказ...

– Мамо… – шепотіла вона. – Що ж я наробила… – Мамо, ти тільки не переймайся відразу, гаразд? Я довго думала, чи говорити тобі, чи ні. Все-таки це їхня родина, їхня справа… – Але я просто не можу більше на це дивитись. Совість загризла. Ганна Павлівна, що сиділа навпроти дочки, напружилася. – Олено, не тягни кота за хвіст! Що сталося? Знову Інна щось купила дороге? Чи знову твоєму братові нахамила при людях? – Якби, мамо… – Олена зітхнула. – Учора ввечері, коли вона нібито була на своїх курсах англійської, я її бачила. За рогом, біля старих гаражів. Вона із чорного позашляховика виходила. І мужик там був, мамо! Років під сорок, поважний такий. Він її за талію обійняв, а вона сміялася, просто світилася вся. А потім він їй пакет передав, величезний такий із дорогого бутіка. – Ти впевнена? – голос матері здригнувся. – Може, знайомий? Колега? – Мамо, ну який колега о дев’ятій вечора біля гаражів її обійматиме?! Вона Олега ні в що не ставить. Він на двох роботах оре, щоб їй на ...

— «Вона не випливе…» — спокійно сказав чоловік. — «Течія тут шалена.» — «А якщо випливе?» — тихо запитала Марина. – Не випливе. І потім, всі бачили, як вона хильнула лишку на поминках. Впала в річку, та й потонула. Ніна застигла в очереті, не сміючи дихати. За десять метрів від неї на обриві стояли двоє, її чоловік Геннадій та найкраща подруга Марина. Вони обговорювали її передбачуване перенесення в інший світ так буденно і цинічно, що на мить Ніні здалося, що вона просто бачить кошмар. Однак ні, – мокрий одяг, біль у легенях і тремтіння у всіх чотирьох кінцівках говорили про те, що все відбувається наяву. Вона поховала матір. Віри Іллівни не стало раптово, лягла спати й не прокинулася. Лікарі сказали щось про судини, про вік, про те, що вона не мучилася. Ніна кивала, а сама думала, що мама мучилася все життя. Вона була тихою, зляканою жінкою, котра постійно боялася. Спочатку батька, потім самотності, потім того, що довго не говорила вголос. Незадовго до відходу мати за...