Історії Серця

"– Олег, мені не зовсім зрозуміло, що це було? Хто ця дівчинка?! – Ніна Сергіївна насилу підбирала слова. – Мамо, що незрозумілого? Це моя кохана дівчина. – Олег, я ростила тебе сама, твого тата не стало, коли тобі було лише п’ять років. Я все своє життя поклала, щоб у тебе було все! Я хотіла для тебе найкращого майбутнього! А що ж тепер? Це дівчина зіпсує твоє життя! Коли Олена закінчила школу, у її житті все було розписано на роки вперед. З Олегом вона познайомилася два роки тому. Знайомство було банальним – хлопець просто підійшов до неї на вулиці: – Здрастуйте, прекрасна незнайомка! Мене звати Олег. Не хочете скласти мені компанію і прогулятися разом парком? Олена, яка ще не мала досвіду спілкування з протилежною статтю, вкрилася рум’янцем від збентеження. Але хлопець був такий гарний, такий ввічливий, то чому б і ні? У всіх подруг давно вже були кохані, вони весь час обговорювали між собою різних хлопців, порівнювали, шепотіли щось, але її у свої секрети не посвячувал...

Допомога з того світу… Віра Аркадіївна поверталася з цвинтаря, розмазуючи сльози по зморшкуватих щоках. Нещодавно вона домовилася з працівниками цвинтаря, що ті почистять, пофарбують могилу батьків та чоловіка. Підстрижуть траву, приведуть все до ладу. Самій робити це не під силу – ноги болять, від роботи нахилившись, голова паморочиться. Чоловіки так і зробили, роботою Віра Аркадіївна залишилася задоволеною. А ось із вартістю робіт зовсім ні. Коли вона звернулася до них два тижні тому, їй озвучували ціну, посильну самотній пенсіонерці – усю зиму по гривні відкладала, щоб улітку привести останній притулок близьких в охайний вигляд. А сьогодні раптом вартість зросла. Вона намагалася пояснити їм, що домовленість була про іншу ціну, але куди там! Чоловіки перераховували виконані роботи, та іноді так зарозуміло і швидко, що вона не встигала за перебігом їхньої думки. Говорили, що спеціально заради неї їздили на гуртову базу за фарбою, тому що на стару, яка була в них, не лягала. ...

  Поклала зарплату на стіл. Я двічі повторювати не буду, — сказав він Світлана ніколи не любила п’ятниці. Раніше, коли сиділа вдома з дітьми, п’ятниця означала, що Ігор прийде з роботи втомлений і буде два дні валятися на дивані, вимагаючи тиші. Тепер же п’ятниця стала днем зарплати, і це чомусь тішило ще менше. Вона йшла від метро швидким кроком, притискаючи до боку сумку, в якій лежав конверт із грошима. У банк, на картку, приходила офіційна частина зарплати. А конверт з основною вона віддавала в руки Ігорю. Раніше Світлана не бачила в цьому нічого дивного. Раніше взагалі багато що здавалося нормальним. На кухні, як завжди в останні місяці, сиділа Олена — сестра Ігоря. Вона гортала якийсь журнал, а на плиті булькав суп. Світланин суп, зі Світланиних продуктів, у Світланиній каструлі. — Привіт, — мляво кивнула Олена, не підіймаючи очей. — Я тут вирішила суп зварити. Сподіваюся, не проти? «Проти», — подумала Світлана, але вголос сказала лише: — Картопля була для салату н...

Вибір є завжди! Головне – не припуститися помилки… Він ніколи не думав, що з ним може статися таке. Провідний спеціаліст великої фірми. Мав добру репутацію. Тридцять шість років. Щасливо одружений. Двоє дітей, – і раптом закохався. Він побачив її того дня, коли вийшов на роботу після відрядження. Потім Євген сам не міг зрозуміти, чому відразу ж зачепився поглядом за неї. Вона стояла поряд із Михайлом Захаровим, який явно намагався зачарувати жінку. І внутрішній голос сказав Євгену: «Ні, для Михайла ця жінка надто гарна». Хоча, якщо подивитися на новеньку об’єктивним поглядом, вона була досить простою: років тридцяти, струнка, в суворому офісному костюмі. Не красуня, але симпатична. Губи, мабуть, тонкуваті. – Катерина Олександрівна, – представилася вона, трохи посміхнувшись. – Євген Миколайович, – кивнув він у відповідь. Все. Жодного зайвого слова, жодного погляду. Чому ж він здригався і на мить переставав працювати, коли чув у коридорі її голос? Чому замовк, якщо під час ...

 "– Туди можна? А господарі де? Ви що, орендували наш дім? – Заходь, сестричко. І бери вище. Будинок знову наш! Світлана була старшою сестрою. Вона завжди опікувалася Аліною, бо сестричка була молодшою на сім років. І в дитинстві бавила, і в школі допомагала з уроками, і коли Аліна почала ходити на танці, Світлана дивилася, щоб кавалери в Аліни були хороші. – Ох, Світлано, ти мені як мати рідна, батьки так за мене не хвилювалися, як ти. І від чого ти така? – запитувала Аліна. – Тому що з дитинства у мене так. Коли мама з батьком ішли на роботу, то говорили, щоб я приглядала за тобою, щоб не сталося чогось. Ось я і звикла за тебе і відповідати. Адже старша, – просто пояснювала Світлана. – Так, стільки років ми разом, – говорила Аліна. – Все життя поряд. Так і не розлучилися. Був у мене залицяльник, пам’ятаєш, моряк? Пропозицію мені робив, а ти злякалася, що ми поїдемо далеко, якщо одружимося. І відмовила мене. – Ну і що? Ти шкодуєш? Хороший чоловік у тебе був, чудово жили,...

"– Навіщо нам зовсім чужа дитина?! Час прийде, я сама народжу. – Це дитина мого брата. – Та він тобі ніхто! – Рита знала, що брати були зовсім не рідні. – Вона не племінниця. Чого ти з нею носишся. Не хочу дітей. Вибирай – або я, або вона! Леонід та Рита прожили у шлюбі п’ять років. Леонід дуже хотів дітей. Не одного, а двох, а може й трьох. Але вагітність не наставала. Та й Рита якось не надто засмучувалася від цього. – Встигнемо ще. Насправді діти до її планів не входили зовсім. Вона думала, що з часом Леонід упокориться і вони спокійно житимуть удвох. У Леоніді її все влаштовувало. Він був багатий, величезний будинок, бізнес. А найголовніше, він дозволяв їй не працювати. – Це твоя справа. Хочеш працюй, хочеш навчайся, хочеш займайся домом. А у майбутньому дітьми. Але я б тобі порадив поки що вчитися. Та діти не народжувалися. Рита знала чому, адже вона все для цього робила. І все це з’ясувалося за сумних обставин. Не стало молодшого брата Леоніда. Не стало разом раз...

Не те щоб Іра не злюбила вітчима, просто не прийняла… Не те щоб Іра не злюбила вітчима, просто не прийняла. Ну який він їй тато? Не було ніколи в Іри тата і цей “дядько Федя з’їв ведмедя” теж не тато. Однак заради мами вона з перших днів знайомства намагалася тримати свою незадоволеність при собі. Не маленька, вже одинадцятий рік, розуміє, що мамі хочеться сім’ю. Так, дядько Федя непоганий, мовчазний просто. Але чужий. Іру ніби й не помічає. Зате в чарку не заглядає, як батько у найкращої подруги Зіни, що була їй навіть троюрідною сестрою. А Федір наче й не помічав, що у його коханої жінки підростає дочка. Прийняв, як даність її наявність і став будувати плани на подальше життя, сподіваючись, що подарує йому Женька свого рідного сина, а то й двох. Розписалися вони швидко і тихо, обміняли дві квартири на одну простору, в якій в Іри з’явилася своя кімната, і між вітчимом та Ірою з’явився просто «худий мир», замість «доброї сварки». Пообідавши після школи, Іра пірнала у свою кім...

– Аліночко, а я допомогти приїхала, – сказала свекруха, переодягаючись у халатик, який вона взяла з собою. Аліна розгублено відступила вглиб квартири під натиском Ольги Миколаївни. Здавалося, свекруха заповнила собою весь простір крихітного коридору. Чоловік Андрій ще спав. Годинник показував половину дев’ятої ранку. Був вихідний. Аліна та Андрій – молодята. Рівно тиждень минув з їхнього весілля. Люди вони вже дорослі, обом по двадцять вісім років, закінчили інститут, працюють. На час медового місяця обоє взяли відпустку, щоб побути вдвох. Тільки поки що з цим все ніяк не виходило. Мама Андрія, Ольга Миколаївна переживала за сина і дбала про нього. Дуже дбала. Жила вона сама. Точніше, до весілля вони жили з Андрієм, а потім, коли він привів Аліну знайомитися з матір’ю, при чому, Аліна їй надзвичайно сподобалася, то Ольга Миколаївна, усміхаючись, урочисто оголосила про те, що в неї є квартира, що дісталася їй у спадок від старшої сестри, яка стоїть порожня. Колись вона її здавал...