Історії Серця

І сьогодні, чим ближче підходив час до вечора, тим томливіше ставало на душі. Це перше застілля без нього. Без його квітів. Лише в пам’яті чуються слова, мелодії його пісень, які виштовхують на очі сльози Віра Василівна сумно посміхнулася. Сьогодні у неї День народження. Якраз випало на вихідний день. Тепер ця подія не хвилювала, як раніше. Стала буденною і начебто зайвою. Пomeр цей день разом з Віриним чоловіком Сергієм Вікторовичом три місяці тому. Діти, звичайно, готуються, подарунки, мабуть хочуть якісь приготувати. А які зараз подарунки? … Тут жити не хочеться. Ще вчора Віра Василівна попередила старшого сина Віктора – ніякого Дня народженя! І щоб передав всім. Сина назвали Віктором в честь діда. Традиція у них така – дітей називати іменами їх предків. Середнього назвали Сергійком в честь самого батька – Сергія. Дочок: Оленою та Ганною – на честь матерів Віри Василівни та Сергія Вікторовича. Підсумок їх спільного життя: 44 роки разом і четверо дітей. І якого життя!...

– Не треба так нервувати, Олено! Нам же всього вистачає, а у Мишка труднощі, потерпимо, – чоловік усміхався примирливо та водночас винно. – Потерпимо? – злетіла у відповідь дружина. – Тобто, тобі мало? Пів року – не термін? Не можна за цей час зрозуміти, що твій брат і не думав дорослішати? – Олено, я все розумію – ти маєш рацію, Мишко поводиться безвідповідально, але… – Не продовжуй, мені все ясно – він твій брат, йому все можна. Боїшся конфлікту? Сподіваюся, ти розумієш, як це все називається? Чи ти й чужій людині дозволив би поводитися, як невдячній свині? – Ти ж знаєш – мама просила підтримати їх… – До старості допомагатимемо? Чудово влаштувалися і Михайло, і його Катя! Не думають – де жити, як заробити більше, на що витрачати, скільки дітей народ жувати, а ми всі разом їх у цьому підтримуємо. Я правильно зрозуміла твою думку? – Ні, Олено, я не це мав на увазі. Їм потрібен час. Ситуація і справді складна, не виганяти ж їх на вулицю справді, – Сергій насупився. – Навіщ...

– Ну все, мамо, я не маю часу, конференція починається. У нас все добре, бувай, – і донька відключилася. Ганна хотіла спитати, як онуки, але не встигла – Ну все, мамо, я не маю часу, конференція починається. У нас все добре, бувай, – і донька відключилася. Ганна хотіла спитати, як онуки, але не встигла. Старший, Дмитрик, раніше часто забігав після школи. Все розповідав, говорив без зупину. Локшину курячу любив, котлетки бабусині. До парку разом ходили. Виріс Дмитрик. Дванадцять чже. Тепер йому електро самокат купили. Він у скейт парку, недалеко від них, із друзями катається. Але хоч би зайшов, рідко буває. На програмування ходить десь поруч. Дід його в шахи кликав пограти, то Дмитрик каже: – Зараз немає часу, дідусю, уроків багато. Шкода. А молодший Андрійко любить бувати в них, але Оксана його рідко привозить. То він на плаванні, то до подруги вона з ним поїхала. Та й з донькою, Оксанкою, вони раніше все обговорювали. І про фільми, і про стосунки, про хлопців, і про її по...

– Як ви могли так вчинити? – плакала Ніна Василівна. – Як так? – Здивувалася сваха, що нічого не розуміла. – Ви про що? – Ну, як – ви ж лікар! Ну то й що, що на пенсії! – не вгамовувалася жінка. – Я другий день плачу! – Це я зрозуміла. А чому плачете? – Як це чому? Ви виявилися черствими та байдужими! Ось що можна подумати, почувши цей шматок розмови? Правильно: що байдужий лікар відправив чергового пацієнта на той світ! Не вчасно поставив правильний діагноз, не призначив потрібне обстеження і проігнорував своєчасне лікування, не інакше. Ну і – екзитус леталіс! Це – латинню… Що – страшно? А ось і не вгадали! Йшлося про єдину дочку Ніни Василівни, яка перебуває в доброму здоров’ї. – І не треба казати, що ви нічого не розумієте! Ви бачили Яну? – Я Яну бачу майже щодня! – відповіла Лідія Петрівна: вона була її свекрухою і жила поблизу – у сусідньому будинку. І раніше, при купівлі квартири синові, це здавалося великою зручністю і, загалом, щастям: вони жили в кроковій...

-Краще б не брала той телефон, – зі сльозами ділилася Наталя своїми висновками з Алісою. – У нього там фотографії! -Чиї? – Аліса тримала Наталю за руку і дивилася в обличчя подрузі. -Різних жінок. Молоді, красиві… А ще листування… Наталя з Алісою були найкращими подругами. Вони були знайомі з раннього дитинства, подружилися ще на дитячому майданчику, де їхні мами гуляли разом із доньками. Влітку, коли дні були довгими, молоді жінки вважали за краще гуляти на свіжому повітрі, приносячи користь і здоров’ю дітей і спілкуючись один з одним, а також попутно дізнаючись новини їх невеликого містечка. Дівчатка були ровесницями, в той самий рік вони пішли до школи, причому так вийшло, що обоє потрапили в один і той же клас. Жили вони в сусідніх будинках, тому разом ходили в школу вранці, а після уроків гуляли у дворі, а трохи згодом, ставши дорослими, вже гуляли у місті. -Тобі подобається Володя? – якось запитала в Аліси Наталка. Але подруга одразу похитала головою: -Ти що! Та він...

Василь і подумати не міг, що Олег обманює Людмилу, адже біля торгового центру він бачив саме його! Помилки бути не могло Людмила чистила картоплю, як раптом подзвонили в двері. На порозі стояв друг її чоловіка Василь. -Люда, привіт! А Олег вдома? Поклич його будь ласка! – сказав він з порога. -Привіт Васильку, а його немає… Він ще вчора поїхав у відрядження. -Дивно, а я сьогодні його бачив біля торгового центру. Він був із якоюсь молодою дівчиною, – здивувався Василь. – Я ще хотів підійти до нього, але вони сіли в таксі і поїхали. Людмила аж присіла на стільчик. Вона не вірила своїм вухам. -Васильку, може ти помилився, і побачив просто схожого на Олега чоловіка? – схвильовано запитала вона. Василь побачив, що Людмила захвилювалася, тому сказав: -Та швидше за все я переплутав. Вибач. Василь і подумати не міг, що Олег обманює Людмилу, адже біля торгового центру він бачив саме його! Помилки бути не могло. Людмила задумалася. -А якщо Василь не помилився і справді бачив ...

– Я маю право витрачати свою пенсію так, як я хочу! – обсмикнула свекруха День народження онуків, Артема та Олександри, відзначали з різницею в тиждень. Спочатку в онука від сина, Артема, а потім в онуки від дочки, Саші. Галина Петрівна завжди наголошувала, як важливо зберігати справедливість, щоб “у дітей не було образ, і між сім’ями не було розбрату”. На святі Артема, коли вручали подарунки, Галина Петрівна урочисто винесла велику яскраву коробку, перев’язану бантом. – Внучку моєму коханому – на розвиток інтелекту та моторики! – Оголосила вона. Артем, сяючи, розірвав упаковку. У коробці лежав величезний пластиковий конструктор, із якого можна було зібрати космічну станцію. Але Олена, кинувши погляд, одразу зауважила про себе: не “Лего”, а якась маловідома марка, пластик був тьмяним, а деталі – неідеально гладкими. Вартість такого на ринку була вдесятеро менша, ніж у фірмового аналога. – Дякую, бабусю! – крикнув Артем, все-таки щиро втішений розміром подарунка. – Та ні...

– Загалом, Даня хоче поїхати з нами. Поліна повільно закрила каталог. – Це мала бути наша відпустка! Романтична. Ми два роки планували, чекали. – Я розумію, але він теж хоче на море. Віка каже, він весь рік добре вчився. – Він дивиться на мене, як на порожнє місце! – Полін, він же підліток. – Він ненавидить мене, Артеме! – Післязавтра премію отримаю і відразу все оплачу, – Поліна перегорнула сторінку каталогу, де засмаглі люди на білих лежаках виглядали непристойно щасливими. – Уявляєш, Артеме? Десять днів! Море! Жодних будильників о шостій ранку! Артем обійняв її зі спини, уткнувся носом у волосся. – Я вже плавки придивився. Сині, з акулами. – Тобі сорок два, які акули? – А що, сорок два – це вирок? – Він жартівливо куснув її за вухо. – Буду найстильніший на пляжі. Поліна засміялася, відкинулася йому на груди. П’ять років разом, а досі мурашки по шкірі від таких моментів. Від того, як він жартує, як дивиться, як пахне. Від передчуття їхньої першої нормальної відпустк...

– Ви репетитор Михайла? – Так, а з ким я говорю? – З його батьком, – Ігор говорив уривчасто, різко, – річ у тому, що моя дружина найняла вас без мого відома. І тому я вимагаю повернути усю суму Ігор увійшов на кухню і похмуро глянув на дружину. – Вечеря готова? – спитав він. Катя кивнула. На плиті стояв суп, у духовці томилася курка. Мишко робив уроки у дитячій. Ще пів години тому, до приходу Ігоря з роботи, вона чула, як він повторював англійські слова, а потім раптом замовк. Ігор сів за стіл та відкрив ноутбук. На екрані з’явилася знайома таблиця, до якої були внесені всі витрати Катерини. Вона бачила цю таблицю стільки разів, що могла б намалювати її із заплющеними очима. Перший стовпець – «необхідне», другий – «допустиме», третій – «зайве»… Її зарплата падала в спільний котел, а потім чоловік вирішував, на що витрачати гроші необхідно, на що – припустимо, а що буде марнотратством. – Ти що? – сердито почав Ігор. – Знову купувала цю дорогу сметану? Катя поставила пере...

Інна Віталіївна відключила телефон. Очі її блищали від щастя. – Павло, – голосно покликала вона чоловіка, – Олеся, внучка завтра приїжджає. Чуєш? Аж на три дні! – Ой! – сполошився чоловік. – А що ти стоїш? Став тісто на пироги. Я в магазин. Вчора її улюблені цукерки завезли. Боюся, раптом розберуть. – І ігристого захопи, – навздогін вигукнула жінка, – Свято ж. Весь день подружжя готувалося до зустрічі. Інна Віталіївна метушилася на кухні. Павло Сергійович прибирав будинок і двір. Перестелив у її кімнаті ліжко, витер пилюку, вимив підлогу, підмів двір. Надвечір, втомлені й щасливі, вгамувалися. – Інно, а в якій годині вона приїжджає? – схаменувся Павло Сергійович. – У нас же три рази на день автобус з міста приїжджає. – Ой, – розгубилася жінка, – Я від радості запитати забула. Ну це таке. В нас все готове. Кожен автобус зустрінемо. Вранці прокинулися рано. Інна Віталіївна вбралася в нову сукню та підфарбувала губи. Павло Сергійович чисто поголився і вдягнув святковий костю...

– Женя …, скільки ж ми з тобою не бачилися? – Сорок років, Віра …, але я тебе впізнав, відразу … Ти поспішаєш? Може посидимо де? – У мене справи, Женя, я не можу ось так взяти і все відкласти, вибач … – Добре … Може телефон залишиш? Віра сиділа біля вікна в маршрутці, хотілося спати. Ніч була неспокійною, снилися кошмари. На проході стояв сивий чоловік і весь час витріщався на неї. Було ніяково від його погляду. Коли поруч звільнилося місце, він присів біля неї, як і раніше кидаючи погляди. Вона відвернулася до вікна, закрила очі. Чоловік торкнув за лікоть. – Віра? – Так, ми знайомі? – стрепенулася вона. – Я Женя, не впізнаєш? – Женя? Женя! … Сон пропав, Віра тільки зараз впізнала колись кохані очі, губи і посмішку. Тут же зніяковіла, вранці поспішала, навіть губи не нафарбувала. Знала, що виглядає не кращим чином. – Женя …, скільки ж ми з тобою не бачилися? – Сорок років, Віра …, але я тебе впізнав, відразу … Ти поспішаєш? Може посидимо де? – У мене справи, Женя, ...

-Мамо, ти чого так поводишся?! – здивовано запитав він у слухавку. – Чому ти досі не прийшла, хоч глянути на своїх внучок?! Вже пару місяців пройшло! Відносини Марії зі свекрухою складалися непогано. Звичайно, виходячи заміж, дівчина наслухалася безліч історій про сварки невісток з матір’ю чоловіка, тому переживала, яка свекруха буде в неї самої. Ніна Петрівна виявилася звичайною жінкою. Не святою і не дуже сварливою. До Марії вона ставилася рівно, особливо не чіплялася, але й великої любові до неї не відчувала. Сестра чоловіка вийшла заміж трохи раніше. У сім’ї вже було двоє синів. Коли донька народила, Ніна Петрівна літала на крилах, почувала себе найщасливішою бабусею на світі. Вона проводила у дочки багато часу, допомагала з дітьми. Свати теж не забували про онуків. Загалом, допомога надходила з обох боків. Спостерігаючи за цим, Марія раділа. Таке уважне ставлення до дітей вселяло надію, що коли і в них у сім’ї з’являться діти, свекруха не залишить невістку без допомоги...

– Соваєтеся ще? А прогули вам на тому світі ще не ставлять? Може, вас там уже зачекалися? То ви б не затримувалися! Життя прожили, та й годі небо коптити! – Відписуйте на мене квартиру із майном! Або на Лєнку, вона зі мною все одно поділиться! – Заявив син – Куди ж ми поїдемо на старості? – важко зітхнувши, спитала Марія Захарівна. – Хоч куди! – зло кинув Гліб Вадимович. – Вибирай місце на карті! Нам будь-яке стане у пригоді! Все краще буде, ніж тут лишатися! – А як же речі? – Марія Захарівна повела рукою. – А як же друзі? – Машо, про яких друзів ти говориш? – Вигукнув Гліб Вадимович. – Три каліки, та місця на цвинтарі! А речі? – Гліб Вадимович посміхнувся. – Маріє, пізно над ганчірками тремтіти, коли тобі твої ж діти бажають якнайшвидше упокоїтися! – Глібе, ми ж так намагалися зробити наш будинок затишним… – Маша, на цей затишок вже інші господарі дзьоби розкрили! – крикнув Гліб Вадимович. – Донька до кухонного комбайна вже котрий рік руки тягне, а син спить і бачить, щоб...