Історії Серця

— Я не віддам вам цю скриню, навіть якщо ви заплатите втричі більше, — старий різьбяр Матвій Гнатович стояв у дверях своєї сільської майстерні під Каневом, перегородивши дорогу чоловікові в дорогому шкіряному пальті. Артем, київський реставратор і перекупник антикваріату, тільки втомлено потер перенісся. Він їхав сюди по розбитій після зливи ґрунтовці майже чотири години. — Матвію Гнатовичу, ви ж самі виставили її на продаж через онука три дні тому. Ось ваше оголошення. Ось завдаток, який я переказав на картку. Сто двадцять тисяч гривень на дорозі не валяються, тим більше вам на операцію на очах збирали всім селом. Чому ви раптом уперлися? У глибині клуні, засипаної запашною дубовою стружкою, стояла масивна весільна скриня 1928 року з тонким плоским різьбленням — рідкісний подільський розпис по мореному ясеню, кований залізом по кутах. — Завдаток онук поверне до копійки. Скриня не продається. Забирайтеся, хлопче, поки я собаку не спустив. Артем не пішов. Для нього це була не просто виг...

— Поверни ключі від аптеки і більше ніколи сюди не приходь, — глухо сказала Вікторія Павлівна, навіть не підводячи очей від розкритого журналу обліку рецептурних препаратів. Катерина застигла біля скляної вітрини відділу парафармацевтики. У руках вона тримала щойно розпаковану коробку зі шприцами та стерильними бинтами. За вікном аптеки шумів вечірній проспект у спальному районі Полтави — дощ розмивав вогні маршруток, люди ховалися під парасолями, а всередині торгового залу пахло спиртом, сухими травами та свіжою хлоркою. — Вікторіє Павлівно, ви це серйозно? За що? Я ж тільки вчора закрила місячну ревізію, жодної гривні недостачі, терміни придатності всі перевірені... Завідувачка повільно підняла голову. Їй було за шістдесят — сувора, суха жінка з ідеально зачесаним сивим волоссям, яка тримала цю аптеку ще з кінця дев'яностих. Вона ніколи не підвищувала голос, але зараз її губи були настільки міцно стиснуті, що перетворилися на білу тонку смужку. — Ти прекрасно знаєш, за що. Ключі ...

— Якщо до вечора не прибереш бетонні блоки, я покличу людей із ломами, — голос голови дачного кооперативу гудів у слухавці так, ніби він кричав прямо у вухо. Вадим стояв посеред вузької глиняної вулиці, притискаючи телефон плечем до вуха, і дивився на дві важкі сірі плити ФБС, які пів години тому маніпулятор розвантажив прямо поперек колії. — Пане Борисе, я перекрив не дорогу, а межу власної ділянки, — спокійно відповів Вадим. — Документи з геодезії у мене на руках. — Мені начхати на твою геодезію! Тут люди сорок років до колодязя ходили! Тут пожежна не розвернеться! Ти міський, ти тут без року тиждень, а вже порядки свої ліпиш? — Дорога за генпланом іде в обхід, через яр. А ця стежка — шість метрів моєї землі. Я починаю ставити фундамент. — Ну дивись, хлопче, — голова зробив довгу, хрипку паузу, під час якої було чути, як він важко дихає тютюновим димом. — Земля вона така. Сьогодні ти її огородив, а завтра вона тобі поперек горла стане. Короткі гудки пролунали сухо й дзвінко. Вадим сх...

О третій годині дня до воріт старої меблевої майстерні на околиці Шепетівки прикотив іржавий синій причіп. За кермом старенького буса сидів Микола Дем’янчук — чоловік, із яким Олексій не розмовляв останні чотири роки після скандального розриву їхнього спільного бізнесу. Микола навіть не заглушив мотор. Він вискочив із кабіни, хряснув іржавим бортом причепа і витягнув на асфальт оббитий зеленою повстю, перетягнутий пакувальними ременями довгий дубовий верстат. — Забирай свій мотлох, поки я не спалив його посеред двору, — кинув Микола, дивлячись кудись убік, повз Олексія. Олексій витер масні руки об робочий фартух і повільно вийшов з майстерні. — Який мотлох? Ти про що взагалі, Миколо? — Той самий. Австрійський фугувальний стіл, за який ти мені чотири роки тому горло ледь не перегриз. Забирай. Більше ноги моєї біля твого мотлоху не буде. Він скочив назад у кабіну, різко дав газу і поїхав, піднявши стовп пилу. Олексій стояв серед двору сам. Сонце пекло в потилицю, десь гавкали собаки, а н...