Я виставив свого двадцятидворічного сина з дому в шкарпетках і з трьома чорними мішками одягу біля дверей. Дружина назвала мене чудовиськом. А за годину його телефон засвітився на дивані: “Витягнув ще грошей із начальниці чи вона досі ридає?” Начальницею він називав свою матір.
Я виставив свого двадцятидворічного сина з дому в шкарпетках і з трьома чорними мішками одягу біля дверей. Дружина назвала мене чудовиськом. А за годину його телефон засвітився на дивані: “Витягнув ще грошей із начальниці чи вона досі ридає?” Начальницею він називав свою матір. ЧОРНІ МІШКИ БІЛЯ ДВЕРЕЙ Я вигнав свого двадцятидворічного сина з дому в шкарпетках, із трьома чорними мішками одягу в коридорі. Дружина назвала мене чудовиськом. А за годину я зрозумів, що справжнє чудовисько вже кілька місяців сиділо за нашим столом, їло з наших тарілок і називало матір “начальницею”, коли хотіло витягнути з неї гроші. Я повернувся додому після дванадцятигодинної зміни. Руки набрякли, сорочка прилипла до спини, черевики пахли сирістю й маршруткою. Я хотів тільки душ, гарячу їжу й п’ять хвилин тиші. У вітальні горів телевізор. На дивані розвалився Данило – мій син, двадцять два роки, здоровий хлопець із руками, які могли б тягати мішки цементу, але вже рік тримали тільки джойстик і телефон. Окса...