Історії Серця

  Урочиста зала РАГСу пливла перед очима в золотистому, химерному серпанку. Марина Олексіївна стояла в розкішній весільній сукні, але замість безмежного щастя її груди сковувала глуха, панічна тривога. Вона щось загубила. Щось життєво важливе, без чого все це не мало сенсу. Її тремтячі пальці гарячково обмацували гладкий шовк, відчайдушно шукаючи кишені, яких там просто не могло бути. Який абсурд. Який невідповідний момент. Вона підняла очі. Поруч стояв Віктор — такий молодий, статний, із тією самою неслухняною чорною шевелюрою, яку вона так обожнювала куйовдити. Він тепло посміхався, бачачи, як її щоки заливає рум'янець. Він простягав їй руку, його губи ворушилися, він хотів сказати щось найголовніше... Але слова потонули в оглушливій, надривній музиці вальсу. — Та що ж це таке... — прошепотіла Марина Олексіївна, пам'ятаючи кожну секунду цього кошмару напам'ять. Віктор приходив у її сни щоночі вже цілий тиждень, але їм постійно щось заважало завершити церемонію. — Ти щось ...

– Що трапилося? Я тобі сто разів дзвонив. Шукав тебе по всім знайомим. -Де ти була? – Вдома, – тихо сказала дівчина. – Поліна, ти можеш пояснити що сталося? – Нічого. Я бачила тебе. Ти був не один. – Де? З ким ? Коли? Поліна була красуня і знала це з самого дитинства. Про це з любов’ю їй говорили батьки, із заздрістю подружки. І як всі красуні Поліна росла примхливою і норовливою дівчиною. – Ця то в дівках не засидиться, – шепотілися біля під’їзду сусіди. Але вийшло інакше. До тридцяти років всі її подружки обзавелися сім’ями і дітьми. Поліна ж до сих пір була незаміжня. – Доперебиралася! – перешіптувалися за спиною подружки. – Занадто загордилася! І лише найближча подруга Поліни Оксана знала, що у всьому винна її перша нещасна любов. Цей юнацький роман залишив дуже глибокий слід у серці Поліни. Вона перестала довіряти чоловікам. Стала цинічною, холодною та розважливою. Така поведінка відштовхувало потенційних женихів. Але час минав, рана затяглася, і дівчина стала задумуват...

Всі інші діти були з повних сімей і лише у неї батько пішов в іншу. А вона говорила всім, що він пропадає постійно у відрядженнях -О! Дивись який набір лего! Я як раз такий Мишкові хотів купити! – радісно промовив Сергій і потягнув Аню в дитячий магазин з іграшками. І в цей момент Аня зрозуміла: це кінець. -Ань, ти ж малюєш добре, так? -Ну так… Раніше в художню школу ходила, правда не закінчила. А що? -Так до Нового року наші активісти хочуть зал оформити, програму якусь обіцяють зробити. Ось, питали і я про тебе згадала… Вибач якщо що… -Я не проти, можу допомогти. І дійсно, в обід до Ані підійшли колеги з відділу кадрів і попросили намалювати кілька плакатів разом з якимось Сергієм з іншого відділу. -Звичайно, я допоможу. Де знайти Сергія? – запитала Аня. -Так в переговорній. Підходь до 6 вечора, ми вам все віддамо і розповімо, що потрібно намалювати. Аня постукала і увійшла в переговорну кімнату рівно о 18.00 і застигла на місці. Поруч з дівчатами з відділу кадрів стояв, маб...

– Ти чому так рано? – Чоловік не встиг сховати мої речі, які віддавав сестрі Ключ застряг на півоберті. Я смикнула сильніше, метал скрипнув, і двері піддалися. Повітря в коридорі було важким від чужого парфуму. Хтось щедро вилив на себе пів флакона чогось різкого та квіткового. На моєму улюбленому бежевому килимку валялися величезні черевики сорок п’ятого розміру і жіночі чоботи зі стразами, з яких натекла брудна калюжа. – Отакої. Я ж поїхала на три дні у відрядження. А його в останню мить скасували, я навіть не стала дзвонити Кості – думала, сюрприз зроблю. Сюрприз вийшов. Тільки не для нього. Зі спальні долинав гомін голосів. Я скинула пальто прямо на пуф і пішла до спальні, не роззуваючись. – …нехай, бери, Господи. У неї цього барахла навалом. Вона навіть половину не носить. Голос Костянтина. Мого законного чоловіка. – Ой, ну не знаю, Костику. А що як помітить? – Це вже Олена, його молодша сестра. – Скажу, що під час переїзду загубилося. Або сама кудись засунула. У неї завжд...

– Чоловік із воза – бабі легше! – А ви хто, баба? – розгубилася вона – А ви знаєте, у вашого чоловіка коханка? – А ви знаєте, що у нього є дружина? – Єхидно відповіла я. В слухавці похлинулися. Я навіть почула, як там, на тому кінці, хтось судомно ковтає. – Та ви що! – обурилися мені у вухо. – Це не я! – Та й не я. – Тоді хто? – розгублено запитала слухавка. – Кінь у пальто, – навмисно гаркнула я і натиснула “відбій”. Чоловіка в мене, до речі, не було. Жодного. Ні в пальті, ні в трусах, ні навіть у думках. Але настрій того вечора був такий, що хоч вовком вий. Або – розмовляти з чужою коханкою. Чому ні? Безплатний театр одного актора. Дзвінок повторився рівно за дві години. Я саме різала курячу ніжку, дивилася безглуздий серіал і відчувала себе самотньою, як ліхтарний стовп у липневу грозу. – Так, я знаю, коханка, – ласкаво сказала я в трубку, навіть не чекаючи на запитання. – Як знаєте? – голос на тому кінці знову розгубився. Такий молодий, трохи на межі істерики. Років двад...

– Завтра всі збираємося за цією адресою, – мама простягнула синові та дочці заздалегідь приготовлений папірець. – І що там? – Запитав Олексій. – Синку, там тепер наша дача. Чекаємо на всіх завтра до дев’ятої ранку, – відповіла Галина Леонідівна. – Мамо, дача – це не моє, – заявила дочка Аліна, – ти ж чудово знаєш, що я не люблю в землі копатися. Давайте без мене – Ну нарешті приїхали. Зачекалися на вас. Адже просила якнайшвидше, – сказала Галина Леонідівна дітям, що приїхали. – Мамо, що за терміновість така? Ми були на роботі, – запитав син. – Завтра всі збираємося за цією адресою, – мама простягнула синові та дочці заздалегідь приготовлений папірець. – І що там? – Запитав Олексій. – Синку, там тепер наша дача. Чекаємо на всіх завтра до дев’ятої ранку, – відповіла Галина Леонідівна. – Мамо, дача – це не моє, – заявила дочка Аліна, – ти ж чудово знаєш, що я не люблю в землі копатися. Давайте без мене. – А чому ви не сказали, що купили дачу? І так швидко, – втрутився чоловік Алі...

– Де вечеря? – гаркнув чоловік, влітаючи на кухню. Я мовчки поклала перед ним список продуктів та рецепт борщу. Руки не тремтіли. Серце не калатало. Вісім років я готувала йому вечерю. Сьогодні – ні. – Це що за жарти? – Андрій почервонів. – Жодних жартів. Готуй сам. Він дивився на мене так, ніби я говорила китайською. А я просто втомилася. Втомилася бути прислугою у власному будинку. Все почалося безневинно. Після весілля свекруха сказала: – Чоловік повинен приходити додому до гарячої вечері. Я кивнула – здавалося логічним. Працювала віддалено, встигала все. Потім з’явилися діти. Двоє. Декрет, безсонні ночі, кольки, щеплення. Я перетворилася на машину: прання-прасування-приготування-прибирання. А Андрій після роботи лягав на диван зі смартфоном. – Я втомився – казав він. – У мене був важкий день. А в мене легкий, чи що? Коли молодшому виповнилося три роки, то я вийшла на роботу. Повний день, офіс, проєкти. Приходила о восьмій вечора. І перше, що чула: – Що на вечерю? Не “я...

Ліля не спала третю добу. День і ніч перемішалися в одну купу. Вона прокидалася і вставала щогодини, йшла до ліжечка, тільки встигала покласти голову на подушку – знову треба вставати. Під кінець третьої ночі, вона не витримала, і заснула прямо біля дитячого ліжечка. Розбудив її незадоволений голос Руслана. -Ліля, що мені брати на роботу? Куди налити суп? Вона обережно встала, щоб не розбудити сина. Руки й ноги заніміли від незручного сну. Руслан пошепки засміявся, дивлячись на розпатлану дружину, що зігнулася біля ліжечка. -Я всю ніч спала біля Денисика! А ти міг би запитати, як у нас справи, чому ми не спимо. Або ввечері після роботи побути з ним, а не в ігри свої грати. -Я втомлююся після роботи! Хоча б вдома можу хоч годину розслабиться? А ти вдень поспи, стільки часу вільного. -Як я з ним посплю? А гуляти хто буде, вечерю тобі варити? Ти ж приходиш, і одразу їсти просиш! -Складно картоплі відварити дві штуки, та сосиски посмажити? Навіщо все ускладнювати? Давай я з роботи ...

-Так так так… Спимо ще чи що? Підйом! Ваша мама прийшла, молочка принесла! – гучним голосом кричала на всю квартиру свекруха, абсолютно впевнена, що своїм візитом ощасливила всіх жителів цієї квартири. Юлька ледь підняла голову з подушки. Вона вчора до третьої ночі працювала за комп’ютером вдома і сьогодні планувала виспатися. Але видно не судилося. Вона встала і попленталася в коридор, де її, не менше офігівший від того, що відбувається в його ж квартирі, чоловік, спостерігав за спритними маніпуляції своєї матері. А та, злегка крекнувши, втягла на кухню величезну сумку і стала вивантажувати її вміст на лакований, дерев’яний стіл. Чоловік намагався жестом зупинити цей вандалізм по відношенню до столу, але не встиг і тільки безпорадно розвів руками. -Так. Ось огірочки, грибочки. А ось лечо. Ой, лечо то яке смачне! Ти, Юлька, в житті не навчишся таке лечо крутити! Це ж талант треба мати, – гордо примовляла свекруха, виймаючи з сумки чергову банку. -А це капусточка квашена. Смакоття!...

  – Якщо ви реально здали свої квартири, то це не моя вина! Зі мною це ніхто не обговорив, а я нікого не запрошую. Ми будували будинок для своєї сім’ї, для дітей! Вибачте, але розвертайтеся та роз’їжджайтеся по домівках. – І як ми маємо це зробити? – Вступив Артем, – квартири здали, зворотного ходу немає. Ми заселяємось! – Такий жах, Дашо… Ми безробітні! На що ось нам тепер жити? Я це запитання і поставила начальнику, а він мені… – говорила мама, сидячи у Даші на веранді, – вибач, Оль, магазин зачиняється, нерентабельний він, а я, розумієш, двадцять років за цією касою пропрацювала! Двадцять років! Поки Даша шкодувала рідню, її чоловік, який втомився це слухати з самого ранку, випробовував нову газонокосарку. Він намагався відійти якомога далі, але іноді дзижчання ставало голосніше їхньої розмови. – Мамо, я розумію, це страшенно прикро. Просто жах, що магазин зачинився… – Жахливо – це м’яко сказано, – наголосив брат Артем, якого мама влаштувала в той же магазин, – мама без робо...

– А твоя бабуся… вона тебе не лаятиме? – обережно спитав один із хлопчиків. – Моя б лаяла… – Та ні, що ти, – махнув рукою Денис. – Моя бабуся тепер пенсіонерка. Тато каже, у пенсіонерів дуже багато вільного часу, їм гості тільки на радість, все одно без діла сидять! – Ой, мамуль, ми сьогодні так орали, слона готові з’їсти! Що в тебе сьогодні на вечерю? Пахне… нічим, — розгублено зауважила Марина. – А я думала, це ви мені гостинців привезете, – з лукавим примруженням відповіла Тамара Леонідівна, посміхаючись. – Як виховані гості. Сьогодні у мене на вечерю нічого. Голова боліла цілий день. Але якщо хочете – можете замовити піцу. Краще на свою адресу. – Мамо… Ну, годі, – насупилась Марина, поки не розуміючи, що їх більше ніхто не збирається зустрічати хлібом-сіллю. – Ми вимоталися, як собаки, у заторі годину стирчали. Ти ж знала, що ми приїдемо. Могла б хоч пельмені закинути, якщо ліньки готувати було. – А мені не ліньки, Марино. Просто я більше не збираюся віддавати своє життя плит...