Історії Серця

«Я більше не буду утримувати твої забаганки!» — кинув чоловік. А вже через місяць не міг повірити, звідки у дружини ключі від нової машини… Марино, ну давай реально, по-дорослому дивитися на речі, — звично-втомлено почав він, недбало наливаючи собі чай і навіть не дивлячись на неї. — Яка там у тебе зарплата буде на старті? Копійки, мабуть, на проїзд ледве вистачить. А вдома що почнеться? Я приходжу з роботи вбитий, а тут — холодна вечеря з напівфабрикатів, брудний посуд, дитина гасає сама по собі... Ні, Марино. Мені такий формат сім'ї категорично не підходить. — Вітю... але ж це моя улюблена професія! — її голос зрадницьки здригнувся. — Я стільки безсонних ночей і сил вклала в навчання, у диплом! — Знаєш, у всіх моїх нормальних друзів дружини спокійно сидять удома, і всіх чоловіків це влаштовує. Ти що, особлива? Марина саме витирала змилені руки кухонним рушником, коли на столі раптом задзвонив телефон. На екрані висвітився давно забутий номер — Олена Соколенко, її найталановитіша ...

Вона продала мамину машину, щоб урятувати хлопця... Осінній вітер пронизував до самих кісток, але Катя цього майже не помічала. Вона йшла вогкими вулицями, кутаючись у довгий шарф, ніби намагаючись сховатися від усього світу. Осінь завжди приносила їй меланхолію, але цього року вона принесла абсолютну, глуху порожнечу. **Пів року тому не стало її мами.** Катя залишилася зовсім одна у великому, байдужому місті. Батька вона ніколи не знала, а тепер втратила єдину рідну людину. Спускаючись у тьмяно освітлений підземний перехід, щоб сховатися від мряки, дівчина раптом завмерла. Луною відбивалася музика. Це була **її улюблена пісня** — та сама, яку мама часто наспівувала вечорами. Ноги самі понесли Катю на звук. У кутку переходу стояв хлопець. Його довге волосся спадало на плечі, очі ховалися за темними окулярами, а тонкі пальці з неймовірним надривом і ніжністю видобували зі скрипки звуки, що рвали душу на шматки. Катя підійшла ближче і поклала кілька зім’ятих купюр у відкритий футляр, де ...

Я відмовилася продавати стару хату, хоча чоловік називав її купою мотлоху. Тоді ще ніхто не здогадувався, що саме ця хата одного дня... Після раптової смерті матері Марина отримала у спадок старий, потемнілий від часу будинок у тихому, провінційному містечку. Він був напрочуд великим і добротним — ще до революції його власноруч збудував її прадід. Колись у нього було багато дітей, сміх лунав з кожного кутка, тому будинок мав безліч світлих кімнат, щоб усім вистачило місця під одним дахом. Тільки ось живими з тієї великої, галасливої юрби залишився лише дідусь Марини, решта давно спочили на місцевому цвинтарі. А в дідуся була тільки одна дочка та одна-єдина онучка — Марина. Так що велике сімейне гніздо з роками занепало, вкрилося товстим шаром пилу і густим павутинням, ніби заснуло летаргічним сном. І в результаті цей сон перейшов у недосвідчені, але дуже люблячі і теплі руки Марини. Коли вона з чоловіком вперше приїхала подивитися на свою спадщину, то із щемом у серці розглядала старі ...

Мати без вагань віддала синові два з половиною мільйони. А коли він усе втратив, прийшла не до нього... а до доньки Давайте поточнимо деталі, Алло Петрівно, щоб ми всі правильно розуміли ситуацію, — голос Матвія звучав спокійно, але в ньому дзвенів холодний метал. — Ви рівно два роки тому продали свою чудову трикімнатну квартиру. Купили собі крихітну студію у двадцять вісім метрів, а всю решту грошей — два з половиною мільйони — ви урочисто віддали вашому улюбленому Валері. Щоб він, бачте, поїхав підкорювати столицю й там будував своє розкішне життя. Я нічого не переплутав? — Не вийшло в нього! — голос матері став жорсткішим, майже агресивним, її очі звузилися. — Люди там, у тій столиці, інші! Жорстокі, бездушні, меркантильні акули! Вони його обдурили! А мій Валєра — свята простота, довірлива душа! Віка та Матвій ніколи не мріяли про лімузини та бенкети на двісті гостей. Вони не стали влаштовувати грандіозне, показне весілля в кредит, хоч і в неї, і в нього на той момент вже були деякі...