Історії Серця

– На нас із батьком не розраховуй! – Заявила мати, дізнавшись про рішення доньки – На нас із батьком не розраховуй! – Голос матері пролунав так різко, що Христина на мить перестала дихати. Вона стояла посеред кухні, все ще стискаючи в руках кухоль з давно остиглим чаєм, і не могла повірити, що чує це від найближчої людини. Батько сидів біля вікна, уткнувшись поглядом у газету, хоч було видно, що він не читає жодного рядка. Мати, як завжди, стояла біля плити, ніби навіть ця розмова не могла відвернути її від звичного порядку. – Мамо, я просто хочу спробувати, – тихо сказала дочка. – Мені запропонували місце у столиці. Це робота, про яку я мріяла! – Мріяла вона, – пирхнула мати. – Тобі двадцять шість, а в голові ще казки. Яка ще робота в іншому місті? У тебе тут дім, сім’я, все готове. Христина стиснула пальці сильніше. Ось воно. Те, чого вона боялася з того моменту, як отримала листа з оффером. Велике видавництво у Києві запрошувало її редактором. Для дівчини, яка з дитинства жил...

– З пенсіонеркою жити не хочу, молодих жінок повно Ганна дійшла висновку: – Виявляється, і в пенсійному віці жити здорово, і життя прекрасне. У неї трапилася неприємність у сім’ї, вона звичайно підозрювала, що це колись станеться, але в душі десь теплилася надія, що чоловік не наважиться піти. Пішов з гордо піднятою головою і зі словами: – З пенсіонеркою жити не хочу, молодих жінок повно, – просто і доступно пояснив Павло. Павло на три роки молодший за дружину, їй зараз шістдесят, а йому п’ятдесят сім. Він вважає, що дуже відрізняється від дружини-пенсіонерки, просто навіть тому, що вона вже не працює. Він дивиться на дружину і мимоволі порівнює з Настею, яка на вісімнадцять років молодша за нього. – Дружина вже, зовсім не схожа на ту Ганну в юності, – розмірковував він, а сам себе збоку не бачить. Павло вважає себе молодим і здоровим, цю думку йому навіює Настя, з якою у них почалися стосунки на роботі, і ось вже вона народила сина. Тому він пішов від дружини. Ганна похитала г...

– Насте, що ти твориш? Ти навіщо Петрівну ображаєш? – Запитала сусідка – Настя, прокинься! Не спи! – Настя відчула як її приятелька штовхнула її під ребра. – Ти що, не виспалася? Настя кивнула. – Не виспалася, – вона тяжко зітхнула. – А як тут виспишся? У Оленки зуби полізли, вона всю ніч кричала, а з Артемкою майже до опівночі домашнє завдання робили. – Так, почекай… А бабусі на що? – Запитала Марина. – Ні на що. Я вже втомилася від цих бабусь! Вчать і вчать мене життя, вчать та вчать! – кулаки Насті мимоволі стиснулися. – То чого вони в тебе пасуться? Розжени їх, – запропонувала Марина. – Та як розженеш? Як? – Настя похитала головою. – Мати моя, квартиру свою здала. Куди мені її виганяти? Надвір? – Запитала вона. – А свекруха? Частина цієї квартири – її. Вона просто вирішила зайняти свою частину та допомогти мені. – Так, ситуація патова, – сказала Марина. – Я вважаю, що тобі треба з’їжджати від них. З’їдять вони тебе. – Гарна ідея, та тільки чому я маю з’їжджати? Я зараз у де...

– Повтори-но, я не розчула! – Ну, що тут незрозумілого? – Гаркнув брат. – У тебе двокімнатна, ти одна живеш. Бабусі потрібен догляд, ти доглядатимеш за нею. А ми з Іриною та дітьми переїдемо в її трикімнатну. У нас зараз однушка орендована, тіснота моторошна! – І ви це серйозно? – перепитала Лідія – Лідо, відчиняй двері! Я знаю, що ти вдома! – у двері наполегливо барабанив брат Максим. Лідія знехотя відчинила. На порозі стояв Максим із дружиною Іриною, – обидва з рішучими обличчями. – Що трапилося? – Втомлено запитала вона, пропускаючи їх у квартиру. – Ось що трапилося! – Максим пройшов у кімнату, навіть не роззувшись. – Нам треба серйозно поговорити про бабусю. – Про бабусю? Що з нею? – З нею все нормально. Поки що. Але їй уже вісімдесят чотири роки. Їй потрібний догляд. І ось ми з Ірою вирішили, що ти зареєструєш її у себе, а ми переїдемо в її квартиру. Всім буде добре! Лідія поволі опустилася на диван. – Повтори-но, я не розчула! – Ну, що тут незрозумілого? – Втрутилась Ір...

-Це ж треба яке нахабство! Продала людям якусь дурницю за такі гроші! Клавдія Семенівна частенько продавала на ринку свої «скарби». То кришталеву вазу, то якусь статуетку зі своєї великої колекції, то щось з родинної бібліотеки. Одного разу притягла підшивку колись популярного журналу «Юність» за 1978 рік, так її забрали повністю і дуже дякували за цінний раритет. Майданчик під торгівлю на ринку подібними сімейними речами був невеликий, тому постійні продавці знали один одного, непогано ладнали, деякі навіть подружилися. А ось Клавдію Семенівну недолюблювали. Вважали зарозумілою. -Глянь, Наталя, ─ смикнула сусідку за рукав, явно перебравша напередодні Свєтка-вертоліт (так її називали торгаші), ─ пливе наша «принцеса». Торби ледве тягне. Навіщо їй стільки грошей? Зараз почне порядок наводити! І справді. Підійшовши, Клавдія Семенівна з усіма привіталися, віддихалась трохи і, взявши мітлу біля ларька неподалік, стала вимітати місце, де планувала розкласти товар. -Пилюку підняла тут!...

А до речі, ти впевнена, що твій чоловік забув про ваше свято? Може, він готує сюрприз, а ти навіть не здогадуєшся? – Ліля, що знову сталося? – приречено поцікавився Микита у своєї дружини. Дівчина була явно чимось засмучена, не розмовляла і мило дула губки. – Нічого, – коротко відповіла вона і знову замовкла. – Так, – подумав про себе хлопець, – напевно, я десь накосячив. Переходимо до плану Б. – І вже вголос промовив: – піду трошки попрацюю, через пів годинки прийду, поговоримо. Ліля ображено фиркнула і потягнулася до телефону. Їй потрібно було терміново обговорити ситуацію, що склалася з подругою. Та зможе дати добру пораду, і за щасливим збігом, зараз в мережі. -Лесь, ти маєш час поспілкуватися? -Звісно! Щось трапилося? -Уявляєш, Микита забув про нашу річницю! Як він міг? Чи цей день для нього абсолютно нічого не значить? -Подруга, ти себе накручуєш. Чоловіки всі такі. Для них запам’ятати дату – ціле випробування. Будь розумніша! -В якому сенсі – розумніша? -В прямому. Тобі...

Я повернувся додому після 3 тижнів відрядження, чекаючи, що донька кинеться мені на шию. А вона стояла в темному коридорі, тремтіла й шепотіла: “Тату… тільки не сердься. Мама сказала, що я не маю права тобі казати, чому в мене так болить спина…” Я завмер просто на порозі. Ключі ще були в руці, валіза — біля ноги, а в хаті стояла така тиша, ніби тут заборонили не лише голос, а й саме життя. Вона не підбігла до мене. Не усміхнулась. Не почала, як колись, сипати словами про садочок, малюнки й свої маленькі новини. Стояла біля стіни й дивилася в підлогу, наче там було єдине безпечне місце в усьому домі. — Сонечко, — сказав я тихо. — Іди сюди. — Де болить? — спитав я, вже відчуваючи, як холод повільно піднімається мені до горла. — Спина, — ледве чутно відповіла вона. — Особливо вночі. Я не можу спати. Але мама сказала, що це просто випадково… і якщо я тобі скажу, то буде ще гірше. Я присів перед нею навпочіпки, не торкаючись. — Що сталося? Вона ковтнула повітря. — Я розлила сік. Трохи. А во...