— Я що, річ на полиці супермаркету?

 

— Я що, річ на полиці супермаркету? Зручний бонус до квадратних метрів?! — ця думка билася у скронях, немов загнаний птах. Дощ періщив у вікна новозбудованої багатоповерхівки, змиваючи залишки ілюзій. А почалося все з такого безхмарного, такого довгоочікуваного щастя...

Батьки раптово вирішили: їхня дівчинка виросла. У двадцять п'ять років настав час пускати власне коріння. Ключі від новенької квартири лягли на стіл, як найдорожчий, але дуже несподіваний подарунок. Наталя ніколи не квапила час, не рвалася заміж і не прагнула за всяку ціну втекти з-під батьківського крила. Але власні стіни... Боже, як вона була їм рада!

Її коханий, Віктор, зрадів цьому сюрпризу ледь не більше за неї. Радість його була настільки палкою, що того ж вечора на її пальці опинилася каблучка з тендітним камінцем. Пропозиція руки та серця! Наталка відповіла «так», бо кохала його щиро, всім серцем, і вірила, що це почуття абсолютно взаємне. Вони планували весілля, хоч і без поспіху. Віктор саме здобував другу вищу освіту, переконуючи: «Ось отримаю диплом, відкриються нові двері, почнеться перспектива кар'єрного зростання, а отже — і стабільний, високий дохід. Тоді й відсвяткуємо як слід». Наталку це цілком влаштовувало. Життя здавалося ідеальним пазлом, який нарешті склався докупи.

Заяву до РАЦСу подали на крилах ейфорії. Розділили обов'язки чесно та по-партнерськи: Наталка зі своїх заощаджень оплачує капітальний ремонт омріяної квартири, а Віктор бере на себе вмеблювання. Він замовив розкішні меблі у відомого майстра. Довелося стати в довгу чергу, але вони вирішили, що заради такої якості можна й почекати.

Той вечір змінив усе. Наталя поверталася з роботи під проливним дощем. Біля її під'їзду, зіщулившись від холоду, стояла незнайома дівчина. З усього було видно, що вона чекає саме на Наталку.

— Ви щось хотіли? — здивовано запитала Наталя, зупиняючись.

Дівчина мовчала, лише нервово кусала губи, не наважуючись вимовити й слова.

— Ну, як знаєте, — Наталя знизала плечима і потягнулася до ручки дверей під'їзду.

— Почекайте! Нам треба поговорити, — голос незнайомки тремтів, але вона таки наважилася.

— Тоді ходімо до квартири, не мокнути ж нам під цією зливою, — привітно запропонувала Наталя.

Поки піднімалися сходами, Наталя крадькома роздивлялася гостю. Худенька, зовсім юна, років двадцяти, з довгою, промоклою косою. «Студентка, мабуть», — майнула думка.

— Проходьте, проходьте, не соромтеся, — запрошувала господиня, відчиняючи двері. — Можете навіть не роззуватися, у мене тут суцільний ремонт іде. Зараз трохи перекушу і знову братимусь відмивати сліди після будівельної бригади. Це тепер мій щоденний вечірній ритуал.

Дівчина повільно обійшла кімнати, роздивляючись простір, поки Наталя метушилася на кухні, накриваючи на стіл.

— Гарна у вас квартира. Простора... — тихо оцінила гостя.

— Ходімо пити чай! На жаль, поки що з їжею тут негусто, не обжилася ще, — усміхнулася Наталя. — То про що ви хотіли мені сказати?

— Я? — дівчина здригнулася, ніби прокидаючись. А потім слова полилися, наче крижана вода: — Так, я повинна вам сказати... Річ у тім, що я кохаю Віктора. Я знаю, знаю, що ви збираєтеся одружитися. Тому й прийшла. Я давно про вас знала, а ви про мене — ні. Справа в тому, що Віктор... він любить нас обох. Давно вже. Він ніяк не міг обрати, з ким залишитися. Фактично, він живе у мене, а до вас бігає на побачення. Але щойно у вас з'явилася ця квартира... він миттєво зробив вибір на вашу користь. Я прийшла сказати, що нечесно ви робите! Я ж не можу запропонувати Віктору таких самих умов!

Наталя завмерла від почутого, ніби в неї влучила блискавка. Усередині все перекинулося. Вона не кричала, не влаштовувала істерик. Вона просто мовчки, але твердо виставила дівчину з квартири. Коли замок клацнув, Наталя схопила ганчірку і почала спішно, до болю в суглобах, терти підлогу. А в голові битою склянкою дзвенів чужий голос: «Ніяк не міг вибрати...».

— Я що, товар у магазині, що мене обирають?! — крикнула Наталя вголос у порожні стіни.

Того ж вечора Віктор був безжально виставлений із квартири і з її життя. Наталі було нестерпно погано, вона гірко плакала ночами, обіймаючи коліна. Як не крути, попри всю цю брудну правду, вона справді його любила.

Минув цілий місяць. Місяць важкої порожнечі. Одного вечора Наталя поверталася з роботи і раптом побачила біля дверей своєї квартири... Віктора. Серце зрадливо тьохкнуло. «Невже зрозумів? Невже розлучився з тією дівчиною і повернувся до мене, бо кохає по-справжньому?» — наївна надія на мить засліпила розум. Вона ледь не кинулася йому назустріч.

Але Віктор стояв не сам. Поруч переминалися з ноги на ногу двоє вантажників. Виявилося, він прийшов просто забрати шафу, яку майстер саме сьогодні доставив за адресою.

«Нерозумна! Яка ж я нерозумна... Вирішила, що він обрав мене», — знову підступили сльози розпачу. Вона мовчки відчинила двері, дозволивши їм забрати меблі.

Коли за чоловіками зачинилися двері, Наталя сповзла по стіні і розплакалася. Але раптом, дивлячись на те місце, де мала стояти омріяна шафа, вона відчула щось незвичне. Її сльози більше не обпікали болем. Вони були теплими і легкими.

Наталя озирнулася довкола. Квартира була абсолютно порожньою, але вперше за цей місяць вона дихала вільно. Звідси винесли останній шматок брехні. Тут не залишилося жодної речі, купленої з розрахунку, жодної фальшивої обіцянки. Тільки чисті, світлі стіни, які належали лише їй. Вона витерла мокрі щоки рукавом, підвелася і підійшла до вікна, за яким місто спалахувало вечірніми вогнями. Губи самі склалися в тиху, щиру усмішку. Вона більше не була "варіантом". Вона була господинею свого життя. І завтра в цьому вільному, чистому просторі обов'язково з'являться нові квіти, а згодом — і нове, справжнє щастя.