Історії Серця

  "– Ану пішла на кухню! – Почула я від чоловіка – і не стерпіла Віра дивилася на екран телефону. Андрій написав вчетверте за пів години: «Недолуга, слухавку візьми». Вона сиділа за кермом навчальної машини – інструктор пояснював паралельне паркування. Телефон знову завібрував. – Можна відповісти? Чоловік турбується. – Звісно. – Андрію, я за кермом… – А чого не береш? Я ж дзвоню! – Не можна розмовляти під час… – Ага, зрозуміло. Права отримати важливіше за чоловіка. Коли додому? – За годину буду. – Вечерю хто готуватиме? Чи я сам повинен? Інструктор відвернувся, вдаючи, що не чує. – Зараз приїду, приготую. – От і добре. А то я думав, дружина в мене тепер бізнеследі. Вдома Андрій гортав телефон на дивані. Три місяці, як він втратив роботу, казав, що тимчасово, але пошуки затягувалися. – Як там твоя автошкола? Складна наука? У його голосі лунала знайома усмішка. – Нормально. Паралельне паркування сьогодні відпрацьовували. – О, як серйозно. Ціла наука...

  "– Марійко, я знаю про те, що Микола з ногою вже місяць, у мене проблем із пам’яттю нема. Але, коли я в нього дриль брав, а було це дні три тому, він мені двері без гіпсу відкривав і ходив швидко. А тепер ось знову, біда яка… – Марійко, я пити хочу! – гукнув дружині Микола. – Микольцю, я суп варю, налий собі води сам, – відповіла йому Марія. – Марійко, я не хочу воду, я хочу чай з лимоном. І взагалі, ти що не пам’ятаєш, що мені з моєю ногою ходити важко? Як я, по-твоєму, маю собі чай заварювати. Тут же ж гіпс у мене. Це незручно, між іншим. Тож не вередуй і принеси мені чай, а до нього пиріжків ще. Он які запахи з кухні неймовірні чуються… Марія важко зітхнула, але поставила чайник. – І коли йому нарешті гіпс цей знімуть? – задумалася молода жінка. – Лікар же ж казав, що проблема у нього невелика, і запевнив мене в тому, що через місяць Миколка вже ходити почне, а він усе сидить і сидить, а я біля нього бігаю… Дай, подай, принеси, віднеси. Та ще пошкодуй, він же ж таки...

 "– Я кому казала, щоб ти трималася від хлопців якомога далі? Спочатку проводжає, а потім під ковдру затягне! Він піде, а ти будеш сама колотитися з дитиною, як я. Ти цього хочеш? – кричала мама Що всі чоловіки козли, Діна чула ще з дитинства, і не лише від мами. Їй подобалася казка про семеро козенят. Вона мало не плакала, коли вовк з’їв майже всіх. Але у мами це слово звучало прикро. – І тато? – якось спитала Діна. – Всі! А він насамперед, – безапеляційно підтвердила мати. Батька Діна пам’ятала, і на козла він зовсім не був схожий. Був він гарний, ніяких рогів та бороди в нього не було. Приходячи додому після роботи, він щоразу приносив їй то шоколадку, то цукерку, то ціле яблуко. – Краще б грошей приніс, – фиркала мама. Вона завжди була незадоволена татом. Якось він не прийшов додому, і мама сказала, що тепер живе в іншому місці. Маленька Діна інтуїтивно зрозуміла, що треба сидіти тихо, не пустувати й слухати маму, бо тепер, коли немає тата, її невдоволення перекине...

 "Не встигла одружитися, тепер будеш одна. Ти ж найстарша. Тепер ти не вийдеш заміж, тож забезпечуй племінників. Може це ще й не останній, – Олена погладила свій живіт. – Чому це я не вийду заміж? – Прикмета така є! Ольга Петрівна одна виховувала двох доньок. Працювала багато, треба було забезпечувати дівчаток, годувати, одягати. Їхній батько платив аліменти, але це була крапля в морі. Різниця у віці сестер була два роки. Це були дві, майже однакові дівчинки. Хто їх бачив уперше, могли навіть плутати дівчат. Але Катя та Олена, зовні такі схожі, були дуже різними за характером. Старша Катя прагнула добре вчитися, допомагала мамі. Влітку вона завжди працювала. А ось молодша Олена була лінива і вітряна. Коли Катя купила ноутбук на свої гроші, Олена гуляла з хлопчиками. Катя працювала в інтернеті, а Олена знову гуляла із хлопчиками. Катя вступила в училище, щоб швидше піти працювати, а Олена оголосила що чекає дитину. Знайшовся і батько майбутньої дитини – двадцятирічний Л...

  "-Ти ж нічого не знаєш, – тихо сказала вона. – Сідай, доню, я повинна тобі все розповісти. Я так винна перед тобою, вибач мені Лариса щаслива вбігла на кухню, де її мати та батько пили чай. -Мамо, тату, я отримала диплом! Червоний! Усі п’ятірки! Мене так хвалили, пропонували піти до аспірантури. Сказали, що я – гордість курсу, – дівчина зхвильовано викладала новини, бажаючи почути від батьків слова схвалення та похвали. Мати обернулася і якось байдуже усміхнулася у відповідь на слова старшої дочки, а батько пробурчав невдоволено: -Що ти так розшумілася? Отримала диплом-молодець. Нарешті влаштуєшся на роботу і отримуватимеш зарплату, скільки можна утримувати дорослу дівчину. І яка різниця – червоний диплом чи синій, адже від цього грошей більше не буде. Зарплата одна, адже так? -Тату, червоний диплом показує, що я не ледарювала, а навчалася і знаю всі предмети на «відмінно». -Сідай, повечеряй, – примирливо сказала мати, – ти, напевно, голодна. -Дякую, я не хочу, ми з ...

  "– Так я й думала! Живете тут, нічого не робите! У хату нічого не купили! Ремонт, хоч би косметичний, і той не зробили! А меблі? Довго ви збираєтеся спати на бабусиному дивані? Я вже не говорю про нормальну побутову техніку! Її просто нема! Так, доню, тямущого ти собі чоловіка знайшла Залицяльника дочки Лідія не взлюбила ще до того, як побачила. Коли Олена повідомила, що зустріла «справжнього чоловіка» і він житиме з нею, Ліда захвилювалася. Як не сварила вона доньку, як не зупиняла, та тільки твердила: люблю його, і все тут. Тоді Лідія навела довідки. Той чоловік, як виявилося, розлучився два роки тому, мав дитину та платив аліменти. – Я так і знала, – голосила Ліда, забігши до сусідки. – Хіба моя Оленка може нормального чоловіка знайти? Ну, скажи, навіщо їй цей? Та ще й після розлучення та з дітьми? – Любить вона його, Лідо, просто любить, – сусідка була спокійна. – І нічого з цим ти не вдієш… – Погано ти мене знаєш! – Ліда розійшлася не на жарт. – Я його так прийму,...

 "– Молодець, синку, молодець Олежику, навчив батька, лихо відвів – У тебе нова подруга, чи що? Я дивлюся – ти прямо не вилазиш із телефона. Про що говорите? – Ігор з легкою усмішкою на обличчі стояв і милувався своєю молодою дружиною. Вони вже рік, як побралися, після закінчення інституту. До цього Ігор два роки до Аліни залицявся. Батьки їх теж давно знайомі були і дуже були раді за своїх дітей. Допомогли їм із квартирою – перший внесок за кредит на весілля подарували. У Ігоря й Аліни і справді були дуже багато спільного – і професія, і погляди на життя, і плани. Так, вони були просто створені один для одного! – Ігорю, ти не уявляєш, ця Анжеліка така мила! Ніколи не думала, що мені так цікаво буде розмовляти з дівчиною із салону краси. Це та, до якої я ходжу маски робити на обличчі, пам’ятаєш, я тобі казала? Ігор, посміхаючись, кивнув головою: – Звичайно пам’ятаю. – Ти не подумай, Ігорю, мені соромно зізнатися, я взагалі себе не вважаю супер розумною, але це якос...

 "– Якщо батькам так важко зі мною, що вони постійно лаються, значить, мені треба поїхати від них. Без мене їм краще буде жити, – міркувала Оленка. Вона так і вчинила… Батьки лаялися вже третій день поспіль. Через що почався скандал, їхня п’ятирічна донька Оленка не зрозуміла. Вранці у п’ятницю, коли мама розбудила її, щоб відвести до дитячого садка, батьки вже були у сварці. – Чому, коли треба робити щось важливе, ти завжди зайнятий? – Вигукувала мама. – Невже тобі важко навіть в садок власну дочку відвести? – Я не винен, що шеф призначив п’ятихвилинку перед початком робочого дня! Якщо я поведу Олену в садок, то запізнюся, – відповів тато, квапливо одягаючи черевики. Він вискочив із квартири й, не чекаючи ліфта, побіг униз сходами. – Олено, давай одягайся швидше, а то через тебе я спізнюся на роботу! – Поквапила мама доньку. – Мамо, а ти не дала мені чисту сукню, – сказала Оленка. – Мені зараз ніколи прасувати, одягай вчорашнє, сьогодні п’ятниця, можна один день у н...

– А чому це я повинна тягати судно за чужою бабкою? Вона ж мені ніхто! – обурено випалила невістка. Ольгу різко кинуло в жар. Стало нічим дихати. Юля сиділа в їхній з Сергієм вітальні, схрестивши руки на грудях. Живіт у невістки був уже пристойний. Воно й зрозуміло, бо термін не за горами. Зате за душею – ні гривні. І в цьому становищі вона чомусь міркувала так, наче була господаркою життя. Син сидів поруч із Юлею, тримав її за руку і мовчав. Чи був з нею згоден, чи, як завжди, чекав, коли проблеми розсмоктуються самі собою, без його участі. – Юлю, тобі не здається, що ти робиш із мухи слона? – якомога спокійніше спитала Ольга. – Тамара Іванівна в доброму здоров’ї, сама себе доглядає, ще й вам готувати буде, знаючи її. – Ага. Це зараз, – пирхнула невістка. – Ніхто не знає, що буде за рік. – Саме так. Ніхто не знає, – зауважила Ольга. – А якщо, не дай Боже, вам самим через рік знадобиться допомога? Це – родина. Усі повинні допомагати одне одному, а не викаблучуватись. – Та...

Увечері Поліна Дмитрівна повернулася додому від подруги. Сунула ключ у замок – і зрозуміла, що двері не зачинені. – Ай-яй-яй! – пробурмотіла заслужена вчителька. – Як я схибила, ворона? Пішла – і двері навстіж, заходь хто хочеш. Ось вони роки! Увійшовши до квартири, Поліна здивовано застигла на порозі. На її кухні господарював молодий чоловік у чорному спортивному костюмі. Незнайомець помітив господиню не одразу. Він професійно і діловито відкривав ящики, перетрушував коробки, копався в банках з крупою. Поліна Дмитрівна зрозуміла, що до неї завітав квартирний злодій. Але зовсім не розуміла, що їй робити, поважній пенсіонерці, зіткнувшись ніс до носа зі здоровенним биком? – Молодий чоловіче, – гукнула вона. – Якщо ви там, то будьте ласкаві, поставте на плиту чайник? Злодій у чорному костюмі обернувся на голос і від несподіванки випустив банку з гречкою. – Гречку теж не прибирайте, — дружньо попросила Поліна Дмитрівна. – Все одно кашу ставити збиралася … Раптом обличчя зл...