"– Я кому казала, щоб ти трималася від хлопців якомога далі? Спочатку проводжає, а потім під ковдру затягне! Він піде, а ти будеш сама колотитися з дитиною, як я. Ти цього хочеш? – кричала мама

 "– Я кому казала, щоб ти трималася від хлопців якомога далі? Спочатку проводжає, а потім під ковдру затягне! Він піде, а ти будеш сама колотитися з дитиною, як я. Ти цього хочеш? – кричала мама

Що всі чоловіки козли, Діна чула ще з дитинства, і не лише від мами. Їй подобалася казка про семеро козенят. Вона мало не плакала, коли вовк з’їв майже всіх. Але у мами це слово звучало прикро.

– І тато? – якось спитала Діна.

– Всі! А він насамперед, – безапеляційно підтвердила мати.

Батька Діна пам’ятала, і на козла він зовсім не був схожий. Був він гарний, ніяких рогів та бороди в нього не було. Приходячи додому після роботи, він щоразу приносив їй то шоколадку, то цукерку, то ціле яблуко.

– Краще б грошей приніс, – фиркала мама.

Вона завжди була незадоволена татом. Якось він не прийшов додому, і мама сказала, що тепер живе в іншому місці.

Маленька Діна інтуїтивно зрозуміла, що треба сидіти тихо, не пустувати й слухати маму, бо тепер, коли немає тата, її невдоволення перекинеться на неї.

Спочатку тато іноді підходив до паркану, коли їхня група гуляла на відведеній ділянці території садка. Тато тихо кликав Діну, пхав через паркан цукерку, чи шоколадку.

– Сховай у кишеню, – говорив він і гладив Діну по голові.

Вихователька помічала та кричала, щоб Діна відійшла від паркану. Тато одразу йшов. Якось шоколадка розтанула в кишені куртки.

– Хто тобі дав шоколадку? Бачиш, куртку зіпсувала? Що мовчиш? – сердито запитала мама, намагаючись випрати куртку.

Діна боялася зізнатися, що тато приходив до садка, сказала, що шоколадку їй дав Костик.

– Костик? Ось так все і починається із шоколадки. А потім купа проблем, – сказала мама багатозначно.

Коли Діна пішла до школи, батько більше не приходив до неї. А мама подобрішала. Вона часто йшла кудись вечорами, залишивши Діну одну вдома.

– Твій батько не аліменти платить, а копійки, тож мені треба працювати, щоб ми не загнулися з голоду. Поводься добре.

– Якщо я затримаюсь, лягай спати, – говорила мама, йдучи й залишаючи після себе у передпокої стійкий запах парфумів.

Від страху Діна читала вголос книжки, доки очі не злипалися, і засинала з нічником. Потім мама припинила йти вечорами, Діна часто заставала її зі слізьми на очах. На запитання доньки, чому вона плаче, мама незмінно говорила, що всі чоловіки козли.

Минав час, і мама знову посміхалася, знову йшла вечорами з дому. Якось мама сказала, що скоро у Діни буде новий тато.

Без чоловіка у будинку погано, тепер все буде по-іншому. Іншого тата Діна не хотіла, але заперечувати мамі не стала.

Ішов час, але до них ніякий інший тато так і не прийшов. Вони продовжували жити удвох із мамою.

Діна часто помічала, що варто було якомусь чоловікові подивитись на маму на вулиці, або в крамниці, як вона відразу змінювалася і починала посміхатися.

Діна була вже досить великою, щоб розуміти, що мати мріє вийти заміж, тому кожного чоловіка, який звернув на неї увагу, приміряла на роль чоловіка, як приміряють сукню перед покупкою.

Коли Діна стала зовсім дорослою, чоловіки вже не звертали увагу на маму і перейшли на Діну. Ось тоді мати взяла за правило твердити, як мантру, що всі чоловіки козли, від них одні негаразди, та проблеми, краще триматися від них якомога далі.

Якось мама побачила, що Діну зі школи проводжає хлопець.

– Я кому казала, щоб ти трималася від хлопців якомога далі? Спочатку проводжає, а потім під ковдру затягне! Він піде, а ти будеш сама колотитися з дитиною, як я. Ти цього хочеш? – кричала мама.

– Він не такий, – намагалася заперечувати Діна.

– Справді? А який? У нього в штанах не те саме, що в інших чоловіків?

З того часу Діна ніколи не ходила зі школи через двір, оминала будинок, навіть коли мама була на роботі. Адже сусіди могли побачити та доповісти мамі. І тоді їй знову доведеться вислуховувати докори та моралі.

Діна не горіла бажанням вступати в інститут. Вона краще пішла б працювати, у крайньому разі, вступила б в технікум. Але мама думала інакше.

– Вивчися, отримаєш диплом, з ним більше можливостей у житті. Встигнеш нагулятися. Свого часу я зробила велику помилку.

– Закохалася у твого батька, народила тебе, покинула інститут. І що? Ні диплома, ні чоловіка. А без папірця я ніхто! Не повторюй моїх помилок. Потім сама ж мені дякую скажеш.

Діна не стала сперечатися, вона звикла слухати маму. Їй було все одно, куди вступати, і вона подала документи до політехнічного інституту разом із Володимиром.

Хлопців там було багато, а дівчат значно менше. Діна мала шалений успіх у хлопців. Але поряд був Володя, її друг та захисник. Даремно мама боялася за дочку.

У її голові міцно засіли слова матері, вона нікого до себе не підпускала, хіба Володю. Але він друг, у неї й думок не було думати про нього інакше.

Але сталося те, що й мало статися – Діна закохалася у Володю.

Збираючись на побачення, Діна змушена була щоразу вислуховувати від матері про козлів та дітей у пелені.

– Мамо, припини! Не можна всіх міряти по собі! Якщо тобі не пощастило, це не означає, що в мене буде так само!

– А навіть якщо й так? Це моє життя. Я не можу більше цього чути! Ти дочекаєшся, що я піду з дому, як батько. З тобою не можна жити! Ти сама у всьому винна! – І Діна пішла, грюкнувши дверима.

Вони з Володею пішли в клуб. Але в розпал веселощів Діна вмовила Володю піти звідти.

– Діно, ну ще рано. Подзвони мамі, скажи, що затримаєшся, – просив той.

– Вона мені завтра мозок винесе. Залишайся, а я піду додому, – рішуче заявляла Діна. Володимир зітхав і йшов проводжати подругу.

– Сувора в тебе мама, – невдоволено сказав він.

– Ні, просто вона боїться за мене.

– Але рано чи пізно ти вийдеш заміж, підеш від неї, вона все одно залишиться одна. Вона ще молода. Чому не вийшла заміж?

– Не знаю. Чоловіки після батька у неї були, але не склалося. Напевно, не ті чоловіки їй траплялися, – відповіла Діна.

Вона й сама розуміла, що мати перегинає ціпок. Варто було прийти додому пізно, як мати зустрічала її палючим поглядом, підозрюючи у всіх гріхах. Вона й зараз боялася цього погляду, як у дитинстві.

– Так і ховатимемося, як підлітки? Хочеш, я з нею поговорю? – запропонував Володя. – Або, втечімо!

– Не кажи дурниць. Вона тебе не слухатиме, для неї всі чоловіки – це носії вселенського зла. Просто вона нещасна, у неї немає нікого, крім мене. Я не можу її покинути, як інші.

Діна давно вигадала, що потрібно зробити, щоб мама відстала від неї. Залишилося лише знайти кандидатуру для виконання задуманого.

Якось Володя втік із лекції, і Діна сиділа сама. Від нудьги вона почала слухати лекцію. Її читав декан факультету.

Придивившись, вона раптом побачила, що він досить симпатичний: високий, в елегантному костюмі, з легкою сивиною на скронях. Псували його лише окуляри у товстій роговій оправі. І вік слушний, не юнак, але й не старий.

Після лекції вона підійшла до нього та попросила пояснити кілька моментів із лекції, які не зрозуміла.

– Що ж, ходімо до мене, розберемося, – зітхнувши, погодився декан.

Поспілкувавшись, він сподобався Діні навіть більше.

Щодня тепер Діна затримувалась в інституті, говорила, що займається додатково на одній із кафедр. На побачення з Володею не бігала, що вже гаразд.

Якось мама чекала Діну біля вікна і побачила, як та вийшла з машини й помахала водієві рукою.

– Хто це? Я думала, ти займаєшся в бібліотеці, а ти на машинах катаєшся? – Накинулася вона на дочку.

– Заспокойся, з Володею ми розлучилися. Ти маєш рацію, він мені не підходить, – незворушно відповіла дочка. – Це мій викладач, декан, між іншим. Він залицяється до мене.

– Ось як? Сподіваюся, у тебе вистачає розуму не спати з ним? Усі чоловіки…

– Знаю, знаю. Не треба, мамо, повторювати мені це мільйонний раз. Хіба ти не хочеш, щоб я вдало вийшла заміж?

– Хочеш, щоб я завжди була з тобою? Але коли тебе не стане, я залишусь сама. Тоді точно повторю твою долю. Ти цього хочеш?

– Ні, звісно. Я боюся, що ти наробиш дурниць, молодь зараз така… – почала виправдовуватись мама.

– Він не такий, мамо. Він серйозний та розумний, без п’яти хвилин професор. У нього своя квартира та машина. У нього серйозні наміри, – спокійно сказала Діна.

Мати відчувала, що щось змінилося, Діна більше її не боялася. І вона не знала, як тепер поводитися з дочкою.

– Якщо в нього серйозні наміри, познайом мене з ним. Я маю знати, кому довіряю найдорожче, що в мене є, – сказала вона.

Найближчого вихідного Діна прийшла додому разом зі своїм нареченим.

– Мамо, це Леонід Ілліч, – представила гостя Діна. – Це моя мама, Олена…

Просто Олена, – перервала вона дочку і натягнуто посміхнулася. – Дуже приємно.

– Тепер я розумію, у кого Діна така красуня. Для вас просто Леонід. Це вам. – Леонід простяг мамі букет квітів.

– Дякую. Проходьте, – запросила мама.

Леонід озирнувся у пошуках капців.

– Проходьте так, у нас не музей, – криво посміхнулася вона.

«Ну й наречений. Та він мені ровесник. Нескладний якийсь. І костюм жахливий. Терпіти не можу коричневі костюми. І сидить погано, та ще й ці потворні окуляри.

– Невже не міг купити краще? Без п’яти хвилин професор таки. І що Дінка знайшла в ньому? Він же старий для неї, в батьки годиться.

– Ні, кістками ляжу, а заміж за цього не дозволю їй вийти». – Діна все це прочитала в здивованому погляді матері й внутрішньо зраділа.

Поставивши букет у вазу, в якому мати теж знайшла деякі недоліки, запросила гостя до чаю.

– Вибачте, Леоніде, за моє не скромне запитання. Скільки вам років? – Почала мама за столом.
Діна вирішила не заважати й не втручатися.

– Хіба вік має значення? Головне, що я люблю вашу дочку. У мене серйозні наміри, – сказав Леонід, блиснувши лінзами окулярів.

– І де ви збираєтесь жити?

– У мене своя квартира, щоправда, маленька. Ми з дружиною розміняли нашу велику після розлучення.

– Їй з дітьми дісталася двокімнатна, а мені… Але, поки немає дитини, думаю, нам з Діною вистачить.

– То ви розлучені? І діти у вас є, – насторожилася мама.

– Так. Двоє. Синові вісім років, а дочці – сімнадцять.

– Ви не знаходите, що ви їй у батьки годитеся? Діні? Їй всього двадцять один рік, вона трохи старша за вашу дочку, – обурилася мама, не приховуючи свого ставлення до новоявленого нареченого. – Ви ж аліменти платите, мабуть.

– Звичайно, – підтвердив Леонід. Він хотів поправити окуляри, ліктем зачепив кухоль і пролив чай собі на штани.

– Ой, вибачте, бога ради. Я такий незграбний, – схоплюючись зі стільця, і морщачись від болю, – чай був гарячий, – сказав він.

Мама схопила рушник і почала витирати йому штани.

– Не варто, не треба… – говорив Леонід, задкуючи до виходу.

Коли Леонід пішов, мама висловила своє негативне ставлення до нареченого.

– Він теж тобі не сподобався? Ну тоді я не знаю! У нас є академік, але йому вже під вісімдесят. – Діна від душі веселилася.

Все вийшло навіть краще, ніж вона очікувала. У декані загинув великий артист.

– Ти знущаєшся з мене? Навіщо тобі цей старий з однокімнатною квартирою, та аліментами? Тобі ровесників мало?

– Але ж тобі не подобався Володя. А Леонід розумний, дорослий, уважний, любить мене. Він ось-ось професором стане. Уявляєш, ти станеш професорською тещею.

– Та Володимир порівняно з цим … Ти збожеволіла? Ні! Ти вийдеш за нього лише через мій прах. Я піду до ректора і розповім йому про аморальне поводження його викладачів.

– Треба ж, однією ногою вже на пенсії, а за молоденькими студентками бігає! Я не дозволю цього! – Мама схопилася за серце й осіла на диван.

Діна принесла з кухні краплі:

– Випий, матусю.

– Скажи, що ти не одружишся з ним. Пообіцяй мені, – зажадала Олена, випивши ліки…

Минув тиждень. Увечері у квартирі пролунав дзвінок. Олена відчинила двері.

– Здрастуйте, – сказав без п’яти хвилин професор, і посміхнувся.

Він був у сірому елегантному костюмі, який сидів на ньому бездоганно, підкреслюючи сивину на скронях. У руках він тримав букет.

Олена хотіла одразу дати йому від воріт поворот, але відзначивши перетворення нареченого, вона розгублено сказала:

– А Діни немає вдома.

– А я не до неї, а до вас, – Леонід простяг їй букет. – Чи можна увійти?

Довелося Олені прийняти букет і запропонувати несподіваному гостеві увійти.

– Може, чаю? Я саме млинців напекла, – запитала вона, зовсім забувши про недавній інцидент.

– Не відмовлюся, – погодився Леонід.

Поки він їв, до речі, дуже акуратно і нахвалював млинці, Олена розглядала його.

– Ви ж не просто так прийшли? Ви хотіли поговорити зі мною? Про що? Приховувати не буду, я не в захваті від ваших стосунків із Діною. Вибачте, звичайно, але вона вам у дочки годиться.

– Я з вами абсолютно згоден, – Леонід дістав з кишені носову хустку і витер губи. – Я коли побачив вас, то зрозумів, що ви – та жінка, яку я шукав все життя…

– Я? А як же Діна?

– Діна гарненька дівчина, але їй потрібен ровесник. Ми з вами зможемо краще зрозуміти одне одного. Я хочу запросити вас до театру.

Загалом, коли Діна прийшла додому, мама стояла перед відчиненою шафою і перебирала сукні.

– Уявляєш, Леонід запросив мене в театр. Ніяк не можу вирішити, що вдягнути. У мене немає нічого відповідного. Я сто років ніде не була… – замість докорів і моралі, сказала мама.

Вона розписувала дочці, яким Леонід виявився інтелігентним і вихованим, що вона не мала рації на його рахунок…

– Слухай, Гаврик запав на мою маму. Я її такою давно не бачила, – розповідала Діна наступного дня Володі.

– Як тобі вдалося вмовити Гаврика? – дивувався той.

Вони так називали між собою декана, від прізвища Гаврилов.

– Просто чесно все розповіла та попросила допомогти. Він сам все вигадав, і про дружину, і про дітей. Навіть чай пролив, щоб злиняти швидше. А тепер вони з мамою йдуть в театр. Я думаю, що вони знайшли одне одного.

Так і сталося. Мама знайшла довгоочікуване щастя з майбутнім професором, а Діна отримала довгоочікувану свободу.

Ось так. Часто мати, намагаючись уберегти доньку від помилок, псує їй життя, нав’язуючи судження, отримані внаслідок свого негативного досвіду.

Мабуть, Діна й могла б повторити долю матері. Але любов не лише позбавляє розуму, а й наділяє жадобою до життя і сміливістю протистояти навіть матері.

Самотність не прикрашає жінку, псує характер. Але не було б щастя… Хоча любов важко назвати нещастям, – чи не так?!

…Будь-яка жінка – це дзеркальне відображення її чоловіка. Теперішнього, чи колишнього. Стервами не народжуються! Ними стають!

Після довгих безсонних ночей, після мокрої від сліз подушки, після дверей, що грюкнули… Жінка прийшла в цей світ для життя, світла, щастя.

Для сім’ї. І тільки справжній козел робить із прекрасної квітки сухий, та колючий кактус!

Життя все розставляє на свої місця і, підростаючи, донька пояснює мамі, що в неї зовсім інші плани на своє майбутнє і на своє щастя. Важливо, щоб мама вчасно все почула і прийняла таку дочку, якою вона прийшла в цей світ…

Ви зі мною згодні? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"