Історії Серця

Квартира тобі просто дісталася. Чого тепер жадібничати? Ну так, декому просто щастить у цьому житті. Народилася — й готово, розкішна квартира в центрі Києва на тарілочці з блакитною облямівкою. А ми все своє життя в тій глухій дірі животіємо, копійки рахуємо... Ці слова, просякнуті отруйною сумішшю неприхованої заздрості та знецінення, завжди били під дих. Вони лунали в голові Олени, залишаючи після себе гіркий, терпкий присмак. Ніби все те, що вона вибудовувала роками, відриваючи від себе шматки сну, нервів і сил — це не результат пекельної праці, а просто сліпий виграш у генетичну лотерею. Того дня Олена прокинулася дуже рано, за своєю давньою звичкою. За панорамним вікном лише-лише починало займатися ніжне, рожеве світання, розмиваючи контури сонного міста. Проте всередині жінки вже вирувала звична ранкова метушня: треба було встигнути приготувати ароматну каву, зібрати чоловіка на роботу, попрасувати йому сорочку, а потім з головою поринути у власні, не менш важливі справи. Її трик...

  Я готувала йому улюблену курку з розмарином, щоб подякувати за допомогу. А він у цей самий час сидів у кав'ярні зі своєю колишньою, поки моя кар'єра буквально сипалася на очах. Вона встала і пройшлася кухнею, відчуваючи, як усередині все стискається в тугий, нервовий вузол. Все її існування зараз залежало від однієї простої дії — від того, чи принесе він чорну сумку з її врятованим ноутбуком, чи її кар'єра остаточно полетить шкереберть. — Ну що, ти де? Забрав? — голос Кіри був напруженим, позбавленим звичних м’яких ноток. Вона сиділа на кухні, підперши голову рукою, і дивлячись на темний екран свого старого, резервного нетбука. Той ледве справлявся з відкриттям пошти, не кажучи вже про важкі графічні редактори, в яких і застигла вся її робота. — Кір, майже вдома. За десять хвилин буду, — відповів Влад бадьоро, і на фоні його голосу почувся шум вулиці. — Давай, готуй тарілки. — Владе, я не про тарілки. Ти ноутбук забрав? Мені до ранку потрібно здати проєкт, ти ж знаєш. У с...

  — «Пощастило тобі, Яночко. Ой як пощастило! Не кожній дівчині в такі молоді роки такий розкішний спадок дістається». Ці слова, кинуті ніби мимохідь, вп’ялися в саме серце Яни гострою скалкою. Вона тоді промовчала, лише міцніше стиснула долонями гарячу чашку, ховаючи погляд. Слово «пощастило» різонуло по живому, наче лезо. Хіба можна назвати удачею той чорний, безпросвітний день, коли вона залишилася абсолютно сама? Хіба ключі від цієї квартири — це виграш у лотерею, а не важкий, холодний метал, що нагадував про найстрашнішу втрату в її житті? Отримати дім ціною життя батьків — це не удача. Це трагедія, з якою їй доводилося прокидатися щоранку. Яна відчинила двері своєї квартири й на мить завмерла на порозі. Вона завжди так робила останніми роками — ніби віталася з домом. Простора вітальня з неймовірно високими стелями, величезні вікна, крізь які завжди лилося м'яке сонячне світло, старий, але ідеально доглянутий паркет, кожну дощечку якого тато колись викладав власними руками. Ця...

Я ненавиділа цього пса всім серцем. Щоранку він будив мене гавкотом, бруднив мою машину і змушував згадувати найстрашніший день мого дитинства. Я й гадки не мала, що саме він одного дня врятує не своє життя... а моє. Усе моє свідоме життя до цього моменту було просякнуте панічним, майже тваринним страхом перед собаками. З того самого фатального дня в далекому дитинстві, коли в піонерському таборі величезна сторожова вівчарка вп’ялася мені у стегно, я їх не просто не любила. Я їх щиро, всією душею ненавидів. Цей страх залишив по собі не лише потворний рубець на тілі, а й залізобетонне переконання: собаки — це абсолютне зло на чотирьох лапах. Особливо ті, що за розміром нагадують ведмедів. Особливо кудлаті. І, безперечно, ті, які мають нахабство будити тебе своїм гавкотом, коли ти найбільше хочеш спати. Коли ми з колишнім чоловіком щойно переїхали у нову квартиру, мій погляд одразу зачепився за сусіда з нижнього поверху. Це був дуже тихий, непримітний чоловік років п'ятдесяти, зі срі...

Ти ледача постійно сидиш удома, витрачаєш зароблені моїм сином гроші на всяку непотрібну нісенітницю! Хоч раз у своєму житті принеси реальну користь нашій родині. Я взагалі-то працюю! — обурилася Вікторія, відчуваючи, як у грудях закипає гнів. — Я веду власну успішну студію флористики, у мене в підпорядкуванні дванадцять співробітників! Квіточки вона продає, — презирливо пирхнула свекруха. — Це не серйозна робота, а просто дрібна розвага для нудьгуючих домогосподарок! Вікторія повільно підняла втомлений погляд від різнокольорових коробок із подарунками, які вона ретельно й з любов'ю розкладала на великому столі у вітальні. У дверному отворі, мов статуя, височіла Евеліна Марківна — її владна свекруха, одягнена в дорогу, кричущу сукню кольору бургундського вина. — Вибачте, ЩО ви щойно сказали? — Вікторія відклала яскраву атласну стрічку, якою збиралася перев’язати головний подарунок для свого чоловіка Авдія. — Ти що, глуха? Повторюю для особливо обдарованих: моя донька Мілана поверта...