— Ти ще маленька, Настусю.

 

— Ти ще маленька, Настусю. Життя не бачила. Чоловік, розумієш, має почуватися господарем. А ти — так, господинею при ньому. За його широкою спиною. А у вас що? Все догори дриґом.

— У нас все було чудово, Галино Петрівно. Рівно до того моменту, поки ви не почали приходити зі своїми котлетами й нескінченними претензіями.

Настя скинула вузькі чоботи, залишившись у м’якому, пухнастому сірому светрі. У квартирі досі висів тонкий, ледь вловимий аромат недавнього ремонту — суміш свіжої фарби та нового дерева. Ця квартира у звичайнісінькій панельці була її маленькою фортецею, її особистою гордістю.

Батьки, вирішивши переїхати ближче до природи, залишили їй цю двокімнатку. Жодних складних схем чи умов, просто ключі на столі та теплі слова: «Це тобі, доню. Вий з власне гніздечко. З чоловіком вже час жити окремо».

І вона вила. Вклала всі свої заощадження, відмовилася від відпустки біля моря, змінила темні шпалери на світлі тони, сама підбирала плитку у ванну, сперечалася з майстрами щодо кухні. Іван, її чоловік, обіцяв «підключитися», але його «підключення» обмежувалося схвальним кивком після чергової виконаної нею роботи. Згодом фраза «ми живемо разом» трансформувалася в гірку констатацію: «він приходить сюди спати».

Тишу розітнув стукіт. Три короткі, самовпевнені удари. Настя зітхнула, ледь стримавши роздратування. Вона знала цей стукіт краще за власне серцебиття.

— Добрий день, Галино Петрівно, — рівним голосом привіталася вона, відчиняючи двері.

— О, привіт! — свекруха вже хазяйновито роззувалася. — Ось, котлеток домашніх вам принесла. А то, дивлюся, у вас вічно порожньо. Іван мій зовсім змарнів, щоки впали. Я йому: «Синку, ти чого такий худий?», а він мені: «Та Настя все на своїх травах та супчиках дієтичних сидить». Це не діло, Настю!

Настя мовчки відступила. Сценарій був їй добре знайомий: зараз буде «я тут поставлю», потім «а у вас щось із трубами не те, пахне», і коронне — «я в вас трохи посиджу, у мене екран на телевізорі щось блимає». Вони жили тут лише три місяці, але свекруха вже давно проклала сюди впевнений маршрут.

— Проходьте на кухню, — Настя вказала рукою напрямок, намагаючись зберегти залишки ввічливості.

— Дякую, — Галина Петрівна вмостилася на табуретці так, ніби це був її трон. — Я, власне, у справі. Треба поговорити серйозно.

Настя внутрішньо стиснулася. Серйозні розмови завжди зводилися до того, що Настя щось робить не так, або що Івану потрібна нова куртка/машина/відпочинок (потрібне підкреслити). Вона сіла навпроти, приготувавшись до оборони.

— Ви з Ванею вже давно разом... П'ятий рік іде, так? — свекруха примружила очі.

— Так, — Настя кивнула, намагаючись прочитати думки Галина Петрівни.

— І живете якось... не по-людськи.

— Це як?

— Ну, дивись. Квартира чия? Твоя. А мій син тут на пташиних правах. Я як мати хвилююся. У нього ж нічого свого немає! Твої батьки, звісно, молодці, що квартиру тобі подарували, але ж ви сім'я! У сім'ї все має бути спільне.

Настя відчула, як до горла підступає клубок обурення.

— Квартира моя. Оформлена на мене. І крапка.

— От і дарма! — відрізала свекруха. — Ми з батьком, як квартиру отримували, одразу на двох записали. А у вас що за недовіра?

— Ви хочете, щоб я переписала половину квартири на Івана? — Настя не вірила своїм вухам.

— Я не хочу. Я кажу, як має бути по справедливості! Він тут живе, гроші вкладає, ремонт допомагав робити...

— Допомагав?! — Настя підскочила, ледь не перекинувши стілець. — Він навіть сміття виносить зі скандалом! Який ремонт?! Я все сама робила, майстрів сама наймала, меблі сама збирала!

— Ну, ти ж у нас «сильна і незалежна», — іронічно кинула свекруха. — А Ваня працює!

— П'є пиво з друзями в гаражі — це тепер робота?

Галина Петрівна обурено підвелася.

— Ти мого сина не ображай! І мене не смій! Я до тебе з добром, а ти... Ти хочеш, щоб він на вулиці опинився, як щось не так піде?

— Це моя квартира! Я нічого не буду переписувати. Якщо вас щось не влаштовує — двері он там.

Галина Петрівна зміряла її презирливим поглядом.

— Ти ще маленька, Настусю. Життя не бачила. Чоловік, розумієш, має почуватися господарем. А ти — так, господинею при ньому. За його широкою спиною. А у вас що? Все догори дриґом.

— У нас все було чудово, Галино Петрівно. Рівно до того моменту, поки ви не почали приходити зі своїми котлетами й нескінченними претензіями.

Свекруха злісно примружилася:

— Не боїшся одна залишитися, розумнице?

— Краще бути одній у своїй квартирі, ніж з маминим синочком.

— Ну-ну... Я ще повернуся. І не одна! — двері за свекрухою грюкнули з такою силою, що задзвенів посуд у шафі.

Настя залишилася сама на своїй ідеальній кухні. Котлети у пластиковому контейнері мали вигляд гумових і пахли дешевими спеціями. Вона гидливо викинула їх у смітник.

За годину в замку клацнув ключ. Іван.

— Настюхо, привіт! — він кинув спортивну сумку в куток. — Мати була?

— Була. І залишила мені ультиматум щодо моєї квартири.

Іван ліниво пройшов на кухню, налив собі води.

— Та не накручуй! Вона просто запропонувала, щоб усе було по-сімейному, спільне.

— Спільне?! — Настя відчула, як всередині все закипає. — Це МОЯ квартира! Мої батьки її мені подарували! А твоя мати приходить сюди і вказує, кому що належатиме!

— Боже, Настю, ти як бухгалтер якийсь! Твоє, моє... Де довіра? Де любов?

— А де була твоя любов, коли я стіни сама шпаклювала?! Де твоя підтримка, коли твоя мама мене тут життя вчить?!

Іван з розмаху кинув склянку в раковину. Вона розлетілася на друзки.

— Ти ненормальна! Вона моя мати! Вона добра нам хоче!

— Вона хоче половину моєї квартири! — крикнула Настя просто йому в обличчя. — А потім ви мене звідси виставите!

— Та кому потрібна твоя квартира?! — він схопився за голову. — Спи з нею, обіймай її ночами!

— А ти з ким спатимеш? З мамою?

Запала важка тиша. Іван дивився на неї з якоюсь сумішшю злості й розгубленості.

— Я... я не буду вибирати між матір'ю і тобою. Ти змінилася, Настю. Стала злою, розважливою.

— Я стала поважати себе. І свою власність.

Він підійшов ближче, дихнувши на неї сумішшю тютюну та м'ятної жуйки.

— Ти як твоя мама. Все «я сама», все «моє». От і сиди сама.

— Буду.

Іван різко розвернувся, схопив сумку й куртку.

— Подивимось, як ти заспіваєш через місяць, коли завиєш від самотності!

— За місяць я вже забуду, як ти виглядаєш, — спокійно відповіла вона.

Він пішов, грюкнувши дверима. Настя повільно сповзла по стіні і розплакалася. Але це були сльози не горя, а звільнення.

Наступний день розпочався з тиші. Ніхто не розкидав шкарпетки, ніхто не вимагав сніданку. Вона пила каву, насолоджуючись спокоєм своєї світлої кухні.

Але ідилію порушив звук ключа в замку. Галина Петрівна. Знову.

— Ну що, жива? — свекруха влетіла в коридор, наче ураган. — Де мій син?

— Пішов. Назавжди, — Настя вийшла їй назустріч, тримаючись рівно і впевнено.

— Ти що, дурепа, накоїла?! Ти розумієш, кого втратила? Хто тебе терпітиме з твоїм характером?!

— Себе я терпітиму прекрасно. А от вас — більше не маю наміру.

Галина Петрівна зміряла її поглядом, повним зневаги:

— Ти пошкодуєш! Залишишся старою дівою у своїй квартирі!

— Краще бути старою дівою, ніж служницею у вашій родині, — Настя зробила крок уперед. — А тепер віддайте ключі.

— Що?!

— Ключі. Від моєї квартири. Інакше я викликаю поліцію.

Свекруха зблідла. Вона побачила в очах Насті сталеву рішучість. Мовчки, тремтячими руками, вона дістала ключі і жбурнула їх на тумбочку.

— Ти ще приповзеш!

— Ніколи, — Настя відчинила перед нею двері.

Коли за Галиною Петрівною зачинилися двері, Настя полегшено зітхнула. Вона підійшла до вікна, крізь яке пробивалося яскраве сонце. Квартира була наповнена світлом і тишею. Її тишею.

Через два дні майстер змінив замки. А через тиждень приїхали батьки. Мама обійняла її, тато відкрив пляшку шампанського.

— Ну що, доню, — з усмішкою сказав він. — З новосіллям. Зі справжнім новосіллям.

Настя підняла келих. Вона була вдома. І вона була вільна.