– Ти чому так рано? – Чоловік не встиг сховати мої речі, які віддавав сестрі
Ключ застряг на півоберті. Я смикнула сильніше, метал скрипнув, і двері піддалися. Повітря в коридорі було важким від чужого парфуму. Хтось щедро вилив на себе пів флакона чогось різкого та квіткового.
На моєму улюбленому бежевому килимку валялися величезні черевики сорок п’ятого розміру і жіночі чоботи зі стразами, з яких натекла брудна калюжа.
– Отакої. Я ж поїхала на три дні у відрядження. А його в останню мить скасували, я навіть не стала дзвонити Кості – думала, сюрприз зроблю.
Сюрприз вийшов. Тільки не для нього.
Зі спальні долинав гомін голосів. Я скинула пальто прямо на пуф і пішла до спальні, не роззуваючись.
– …нехай, бери, Господи. У неї цього барахла навалом. Вона навіть половину не носить.
Голос Костянтина. Мого законного чоловіка.
– Ой, ну не знаю, Костику. А що як помітить? – Це вже Олена, його молодша сестра.
– Скажу, що під час переїзду загубилося. Або сама кудись засунула. У неї завжди бардак.
Я штовхнула прочинені двері.
На моєму ліжку – просто на світлому покривалі – сиділа Лєнка у вуличних джинсах. Поруч стояв Костя. А між ними була відчинена моя дерев’яна скринька. Та, що завжди стояла на верхній полиці шафи під зимовими светрами.
Олена саме запихала до свого бездонного шоппера мої золоті сережки з сапфірами – подарунок бабусі. Поруч уже лежав годинник і пара ланцюжків.
– Чому ти так рано? – розгублено простяг чоловік.
Він навіть не спробував зачинити скриньку. Просто завмер, моргаючи, як спійманий на столі кіт. Лєнка судомно смикнула блискавку, намагаючись сховати прикраси, але замок намертво застряг з мерзенним скреготом. Цей звук ніби цвяхом по склу пройшовся.
Сім років. Ми одружені сім років. Я оплачувала його кредити, я терпіла його маму, я пускала цю Лєнку пожити, коли вона лаялася з черговим “кавалером”.
– Відрядження скасували, – я зробила крок в кімнату. Я просто в брудному взутті наступила на пухнастий килимок. – Викладай.
– Що? – Лєнка округлила очі, вдаючи, що не розуміє.
– Сумку відчинила і виклала все на ліжко! Швидко!
Костя нарешті відмер. Зробив крок до мене, виставивши руки долонями вперед.
– Марино, ну ти чого починаєш? Олені на весілля йти в суботу, їй одягти нічого. Ми просто хотіли позичити…
– Позичити? – я перевела погляд на його обличчя. На щоці смикався м’яз. – Зі словами – “скажу, що загубилося”?
Знаєте, що найстрашніше у зраді? Вона завжди виглядає буденно. Жодних громів і блискавок. Просто твій чоловік стоїть у розтягнутій домашній футболці та захищає злодійку, яка очищає твій дім.
– Та подавись ти своїми цяцьками! – Лєнка психанула. Перевернула сумку над ліжком. Золото з брязкотом посипалося на тканину. Туди ж вивалилася надкусана шоколадка, якісь чеки та мій запасний ключ від машини.
Я дивилася на важкий брелок від моєї машини зі шкіряним ремінцем.
– А це тобі теж на весілля вдягнути? Замість кулона?
Костя відвів погляд. Його шия та вуха миттєво залилися густою, винною фарбою.
– Марино, це я їй дав. Їй за місто треба їхати, а в нас машина все одно три дні б стояла…
– Моя машина. Куплена до шлюбу. За яку я досі сама плачу кредит, відмовляючи собі у відпустці!
– Вони навіть не вважали це злодійством. Вони щиро вірили, що моє – це їхнє спільне. Бери, користуйся, ламай!
Я підійшла до ліжка. Згребла прикраси на купу, забрала ключ. Лєнка сиділа з таким обличчям, ніби це я до неї вдерлася і відбираю останнє.
– Йдіть геть, – сказала я, дивлячись поверх плеча Костянтина на шпалери.
– Марино, припини істерику, – голос чоловіка був роздратованим. Він спробував узяти мене за лікоть. – Олено, йди на кухню, ми зараз поговоримо.
– Жодних кухонь! Обоє – геть з моєї квартири!
Я розвернулась і пішла в коридор. Відчинили вхідні двері. У під’їзді гудів ліфт.
– Даю дві хвилини на збори. Потім дзвоню в поліцію, та заявляю про крадіжку зі зломом.
– Яким зломом, ти хвора? – верещала Лєнка зі спальні.
– А я скажу, що ти вкрала ключі. Доведіть зворотне!
Вони збиралися мовчки. Костя зло пихтів, натягуючи куртку. Він чекав, що я заплачу. Що почну з’ясовувати стосунки, кричати, вимагати вибачень.
А я просто стояла біля стіни та дивилася на лічильник електроенергії. Червона лампочка блимала. Раз. Два. Три.
– Ти про це пошкодуєш, – кинув чоловік, переступаючи поріг. – Через шматок металу сім’ю руйнуєш!
Двері грюкнули. Я методично зачинила усі замки. Останньою з різким металевим стукотом на місце встала клямка. Пішла у ванну, увімкнула воду.
Довго терла руки милом, доки шкіра не почервоніла. Потім взяла віник і почала методично змітати в совок брудний пісок, який я сама розтягла до спальні.
Я помила підлогу у всій квартирі, не залишивши жодного сліду. У квартирі запахло хлоркою, й, можливо, новим життям, бо до старого я не планую повертатися!
Зрада, – вона не тільки про кохання! Вона ще й про довіру, повагу, взаєморозуміння, співчуття, – чого вже давно не спостерігається в нашому шлюбі! Ну й навіщо такий шлюб? Отож і я так вважаю…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Дайте слушну пораду.
Коментарі
Дописати коментар