Історії Серця

– Яке ще музичне училище? – Мати жбурнула на стіл буклет, який Аня принесла зі школи. – Нізащо. Навіть не думай. Аня стояла біля дверей кухні, притискаючи рюкзак до грудей. У горлі застрягла грудка, і вона ніяк не могла її проковтнути. – Мамо, але ж я хочу… – Хоче вона, – передражнила мати. – Багато ти розумієш. Ти на бухгалтера вчитися підеш. Престижна професія, стабільна. Завжди при грошах будеш. Батько сидів за столом і не втручався, але Аня знала – мовчання, означало згоду з матір’ю. Завжди. – Тату, – вона повернулася до нього, ще сподіваючись на щось. – Тату, ну скажи їй. Ти ж сам казав, що у мене талант. Батько підняв очі, глянув на дружину, потім знову уткнувся у тарілку. – Мати справу каже, Ань. Музика – це не професія. Це так, пустощі. Сльози ринули самі, гарячі та злі. Ганна витерла щоки рукавом шкільної форми, розмазуючи їх по обличчю. – Ось, знову вона ревтиме, – мати підібгала губи. – Подивися на Лєнку, на сестру свою двоюрідну. Бухгалтер, між іншим. І що...

– Ти серйозно, Семене? Двісті п’ятдесят тисяч? Просто так, на якісь «курси особистісного зростання»? – Вона хоче розвиватись, Костю. У цьому немає нічого кримінального, – Семен потирав коліно, що завжди крутило на дощ. – Марина – творча людина, їй треба розвиватись! – Творча людина? – Костя хмикнув. – Семе, вона за три місяці творчо викачала з тебе більше, ніж я заробляю за рік! Спочатку та поїздка в Одесу, потім терміновий ремонт у мами в Черкасах, тепер ось курси. Тебе самого нічого не бентежить? – Мене бентежить твій тон, – тихо відповів Семен. – Ти прийшов до мене в гості, щоб рахувати гроші в моїй кишені? – Я прийшов, бо ти – мій брат. Єдиний! І я бачу, як тебе розводять! Семен важко підвівся зі стільця. Його ліва нога, що стала помітно коротша за праву після тієї дорожньої пригоди в юності, звично вискнула підошвою по паркету. У свої тридцять вісім Семен виглядав старшим: глибокі складки біля рота, рання сивина на скронях, і погляд якийсь згаслий. – Вона гарна, Ко...

Сухувата старенька в старому, як вона сама, пальто стояла біля під’їзду на холодному листопадовому вітрі. На голові недбало зсунутий набік квітчастий в’язаний берет, що не прикриває сивого волосся. Пальто застебнуте неправильно, тому одна половина була довша за іншу. Шарфа не було, і старенька раз у раз піднімала комірець, але від старості той втратив форму і не бажав стояти, весь час падаючи на плечі і оголюючи тонку зморшкувату шию. Старенька вдивлялася в обличчя чоловіків, які проходили повз і деяких брала за лікоть змерзлими пальцями: -Андрійко, синку… Але ні в одному з них не впізнала сина. -Ех, знову на заводі затримали, – зітхала вона – Але ж я пиріжків напекла. З повидлом, як він любить. Охолонуть, поки він повернеться… -Віра Сергіївна, здрастуй! – підійшла до неї жінка. Теж літня, але помітно молодша: років 15 їх напевно розділяло. -Зоюшка, здрастуй. Ось Андрійка вийшла зустріти, а схоже на заводі затримують. -Зрозуміло, Вірочко, підемо в квартиру, темно вже. Ч...

– Маш, ну що ти істериш? – голос його звучав заспокійливо. – Коля добрий мужик. Він дуже самотній просто. Дружина пішла, діти не дзвонять… Ну, куди йому ще йти? – Не мелькай перед очима! – гаркнув сусід. Я мимоволі застигла посеред своєї вітальні з чашкою чаю в руках. Коля розвалився на нашому дивані, а очі його, маленькі, втоплені в щоках, як родзинки в тісті, дивилися на мене з таким щирим обуренням, наче це я вдерлася до нього в хату. А не він уже третій місяць майже безвилазно стирчав у моїй вітальні. Шестимісячний живіт мій натягував халат, і дитина всередині поверталася, явно теж незадоволена децибелами. – А… чи можна мені пройти у свою кімнату? – намагаючись зберігати спокій, спитала я. – Можна, – сердито буркнув Коля, – тільки не мелькай ти заради бога, гаразд? Дивитись же заважаєш! – Ну, з огляду на те, що літати я не вмію, та й заклинання невидимості мені невідомо, мені все-таки доведеться ще пару разів тебе потривожити, – озвалася я. Коля зміряв мене невдоволен...

-Е-е-е, ні, любий, нині сам придумай, що купити. А то двадцять п’ять років живемо, і все за підказками моїми даруєш. Давай сам, сам, сам… Борис прокинувся в чудовому настрої. Пояснити свій настрій він і сам би не зміг. Чи то погода так діє, чи то вихідний день, чи запах млинців, що тягнувся з кухні. -Люба, ти чого так рано встала? Вихідний же. -Забув? Я ж до сестри в село зібралася. Поїдеш зі мною? -Ні-і-і. Ти ж знаєш, не люблю я твою сестру. Ти вже сама. Я краще подарунок тобі на день народження куплю. Що, до речі, тобі купити? -Е-е-е, ні, любий, нині сам придумай, що купити. А то двадцять п’ять років живемо, і все за підказками моїми даруєш. Давай сам, сам, сам… Після сніданку дружина поїхала на автовокзал, у Бориса доба, щоб якось здивувати дружину. В голову нічого не приходило. Борис ішов по вулиці і розмірковував: “Може, їй цукерок дорогих коробку купити? Ніі, образиться…” На більше йому фантазії не вистачало. Вирішив зайти в торговий центр і подивитися, що взагалі...

Я пам’ятаю ці слова так, ніби їх прошепотіли мені щойно. — Мамо, ходімо з нами! Голос вириває мене з думок. Я дивлюся у вікно: чоловік і хлопці ганяють м’яча у дворі, сміх розсипається по подвір’ю, як сонячні зайчики. — Зараз, тільки пиріг дістану! Я заходжу на кухню, відкриваю духовку — теплий аромат огортає, наче обійми. І раптом помічаю стару коробку з фотографіями. Торкаюся пожовклого знімка — і пам’ять накриває хвилею. Я вчилася у звичайній школі. Звичайні діти, звичайні класи. Незвичайною була тільки я — сирота. — Ритка, ти це в секонді знайшла? — сміх лунав у спину. Я ніколи не плакала при них. Я навчилася ковтати сльози, як гіркі таблетки. Але ввечері, в своїй кімнаті, давала волю болю. Плакала тихо, щоб ніхто не чув, стискаючи подушку, ніби вона могла відповісти. — Маргарито, знову? — лагідно питала Лариса Іванівна. Вона сідала поруч, гладила мене по волоссю. Її руки пахли кремом і теплом. — Чому вони сміються? Що зі мною не так? — З тобою все так. Просто люди різні. І не всі ...

-Так, потрібно взяти себе в руки швидко, заспокоїться. Але як! Пройшло п’ятнадцять років, а вона… стала ще кращою ніж була як же так? Іван намагався тримати себе в руках. Як же так, такого не буває! Минуле накрило такою хвилею, та яка там хвиля, там дев’ятий вал. Минуле те зі сльозами і любов’ю, тією найпершою. П’ятнадцять років! Минуло п’ятнадцять років! Він, Іван, вже не той хлопчисько, він давно дорослий чоловік, з дружиною і двома дочками. Він міцно стоїть на ногах, любить свою жінку цінує домашній затишок і щастя, яке панує в його родині. Він стояв упершись руками об умивальник, намагаючись впоратися з емоціями. Вмився, ще й ще, хлюпав холодну воду в обличчя, забризкав сорочку, Ользі не сподобається, скривився. -У неї ідеальної дружини повинно бути все ідеально, – посміхнувся. -Так, потрібно взяти себе в руки швидко, заспокоїться. Але як! Пройшло п’ятнадцять років, а вона… стала ще кращою ніж була як же так? Він знову нахилився над раковиною. Ніщо і ніхто в світі...

– То ти не для себе, ляльку у Діда Мороза просив? – вигукнув Вадим. – Угу, – кивнув Сашко. – Для Світлани. До неї Дід Мороз ніколи чомусь не приходить. Ми з нею в одному класі, і вона мені на нього поскаржилася, – Сашко винно глянув на Діда Мороза, а батьки видихнули з полегшенням Вадим зайшов у спальню з перекошеним від подиву обличчям. – Що з тобою? – насторожено спитала Оксана, яка вже готувалася до сну. – Щось сталося? – Ага, сталося… – Вадим кинув на ковдру поштовий конверт. – Прочитай ось це. – Це що? – Лист Діду Морозу. Але дуже дивний лист. Сашко мені зараз вручив. Сказав, щоб я вранці у поштову скриньку кинув. – І що? Ти вже прочитав? – Прочитав, – Вадим сів на ліжко і нервово зітхнув. – І ти прочитай. Тільки відразу не знепритомній. – Невже він попросив у Діда Мороза щось дуже дороге? – злякано запитала Оксана. – Якби… Ти читай, читай. Я досі здивований. Оксано, якби ти знала, кого ми виховуємо? Я в збентеженні. – Ти що таке кажеш? – Оксана скоріше схопила ...

Ліда подивилася на свекруху з вдячністю. Перебуваючи у її будинку, вона була спокійна за своє майбутнє. З такою мамою не страшні були жодні труднощі – Нам що, знову до твоєї мами їхати? – грізно спитала Ліда чоловіка. Вона була дуже зла на нього. – Ні, з цим треба щось робити. Так далі не піде. Або наша родина розвалиться! – подумала Ліда, з тугою дивлячись на чоловіка, що мовчав. Він вдавав, ніби його не стосується те, що вона казала. – Добре. Їдемо! – зло блиснула очима жінка і почала жбурляти у велику спортивну сумку свої речі. – Лідко, ти що? – чоловік нарешті випав із нірвани та жваво зацікавився тим, що відбувається. – Навіщо крайні заходи? – А як ще з тобою? – Задала Ліда риторичне запитання, не перериваючи свого заняття … Почалося все два роки тому, коли Ліда та Родіон одружилися. Між ними було кохання, яке допомагало згладжувати «гострі кути» і спочатку все було добре. Потім стало не дуже. Ліда була професійним кухарем. Готувала вона чудово і дуже любила свою спр...

– Варя, я розумію, що тобі її шкода, але ж ми не знаємо її. Може, вона… – Може, що? Вона просто самотня жінка, яка забула, що таке тепло! І ми сьогодні можемо хоч щось для неї зробити! Варя вискочила з квартири о десятій вечора тридцять першого грудня – мама згадала, що забула купити хліб і відправила її в магазин. На кухні вже шипіла курка в духовці, стіл був майже накритий, а тато увімкнув телевізор на святковий концерт. Звичайний передноворічний вечір у сім’ї з трьох осіб без особливої радості, але й без сварок. Варі було п’ятнадцять, і свята в останні роки здавались їй якимись порожніми. На подвір’ї пахло морозом та мандаринами. Десь нагорі гуркотіла музика, хтось реготав на балконі. А біля сусіднього під’їзду, на лавці під ліхтарем, сиділа бабуся в старомодній шубці. Одна. У її руках був мандарин – наполовину почищений. Варя зупинилася. Щось стиснулося всередині – гострий, майже фізичний жаль. – Доброго вечора, – сказала вона, сама не розуміючи, навіщо підійшла. Бабус...