Історії Серця

— Це що у вас, Галина Іванівна, прислуга з’явилася? — запитували сусідки, побачивши її біля під’їзду. — Самі ви прислуга, мелете своїми язиками казна-що. Рідня це моя, із села приїхала. Ось і прихистила її на деякий час, — Галина Іванівна глянула на жінок, що стояли, і, не зупиняючись, пішла додому. — Ось скнара та ледарка, по парках розгулює. Вона все життя така! Сина Генку вже давно вигнала. Кажуть, він одружився, у дружини живе, до матері в гості не ходить, навіть ока не показує. А їй хоч би що! Що в голову спаде, те й робить! — Та вона ж кажуть у своїй двокімнатці стіну перенесла без дозволу, з двох суміжних кімнат у неї тепер дві ізольовані. Коли Генку вигнала — квартирантів пускала. Їй завжди грошей мало, а тепер бачиш — рідня каже! — Та яка рідня? Мабуть, знову кімнату здала, та пересудів боїться. Вона не тільки жадібна, та до того ж і боягузлива до неможливості. Трясе та трясе свої килимки та покривала на мій балкон. Я їй раз сказала, два — а вона мовляв не я це, і вс...

— Не хотіла тобі говорити, але тітка Віра свій будинок Вальці вже відписала. Тому, напевно, і тебе бачити не хоче — соромно в очі дивитися. — А тобі хто сказав? — не втрималася Ліза. — Так Ксюха тут на все село розтрубила, як бабуся їх з мамкою любить!… …Ліза довго не розуміла, чому мати любить її менше за старшу (шість років різниці) сестру Валю. Не те щоб Віра Федорівна якось ображала молодшу дочку, але явно більше приділяла уваги старшій, шкодувала її більше, чи що. Просвітила Лізу в 13 років найкраща подружка Карина — вельми жвава, просунута в дорослих питаннях дівчина. — Просто тітка Віра вийшла заміж за твого батька, щоб їм з Валею легше жилося. Адже батька твоєї сестри давно не стало. Ну ось. А потім тітка Віра народила тебе, та ще й назвала ім’ям матері другого чоловіка, щоб утримати його біля себе. Але дядько Льоша все одно звалив у туманну далечінь. Ось. Я від мамки це чула, — заявила Карина. — Ти що, не в курсі? Ліза «в курсі» не була, і почуте її дуже вразил...

Змучена сорокарічна жінка з двома повними пакетами підійшла до дверей квартири. Важко видихнувши, поставила один пакет, відкрила двері і перевалилася через поріг. Оля відчувала себе загнаною конячкою. Жити в такому ритмі, в якому вона жила останні пару місяців, ставало нереально. Вона працювала до сьомої, потім мчала по магазинах і аптеках. Довго їхала на метро. І ось, о п’ятнадцять хвилин на десяту вона у мами. А мама знову лежить на дивані зі страждальним виглядом. — Ой, Оля, ну ти чого так довго? Так і загнешся тут, на самоті. Ти купила ті таблетки від тиску? Швидше давай, а то мені вже нічого не допомагає. Світлана Миколаївна підняла худеньку руку і тут же впустила її, ніби без сил. На секунду Олі здалося, що мама переграє. Вона тут же засоромилася за такі думки. Але вони все частіше і частіше виникали в голові…   …Два місяці тому Світлана Миколаївна сильно застудилася. Підозрювали пневмонію, але слава Богу, вона не підтвердилася. Температура трималася більше тижн...

Єдине око сльозилося від вітру, ноги не слухалися, в’язли в пухкому снігу. Ані здавалося, що вона знає, в якому напрямку село, та й пішла начебто не так далеко. Але озирнувшись раптом нічого не побачила: ні вогнів, ні диму, тільки снігову пелену. Стало страшно. Вона посвітила ліхтариком під ноги, спробувала відшукати свої сліди, але сніг швидко заметав їх, і зрозуміти, з якого боку вона прийшла, Аня не могла. Тіло, і без того змерзле на вогкому вітрі, пронизало холодом. Залишати Аня не хотіла, хоча як їй жити без Ігоря теж не уявляла… … – Незабудка моя! – говорив він ласкаво і гладив її по щоці. – Найдорожча у світі… Коли Аня втратила око, мама кілька днів ридала, голосячи, що заміж Аню тепер ніхто не візьме. Аня поверталася зі школи, бігла на репетицію до новорічної ялинки, і піддатий дядько Василь не помітив її тендітну фігурку, зніс своїм трактором, немов паперову ляльку. Коли Аня лежала в лікарні, Василь прийшов до неї з вибаченнями, але мати вигнала його, проклинаючи ...

Наталя прокинулася пізно. Першою її думкою було, що проспала. Дочка з онуком прокинуться, а у неї сніданок не готовий. Потім згадала, що вони поїхали вчора, сама ж і проводжала їх на вокзал. Наталя встала і понуро побрела у ванну. Зазвичай зранку вона будувала плани на день, що зробити в першу чергу, а що можна відкласти на завтра. Сьогодні всі її думки були про дочку і онука. Вона сумувала за ними. До цього вони приїжджали на похорон батька і діда два з половиною роки тому. За цей час Матвій так виріс, що майже наздогнав її за зростом. Наступного разу вона й не впізнає його, якщо приїде знову через два-три роки. Жили б поруч, бачилися б частіше. Скільки разів Наталя кликала дочку назад. Розлучилася з чоловіком, що її тримає в іншому місті? З іншого боку, вона її розуміла. Юля відвикла жити з матір’ю, звикла бути сама собі господинею. Не треба було взагалі виїжджати з міста. Зять відразу не сподобався Наталії. Не балакучий. Не запитаєш, так буде мовчати цілий день. Незроз...

— Сьогодні п’ятниця, де твоя зарплата?! — незадоволено запитав чоловік у Зої, зайшовши до кухні. — Мені вона потрібна. Жінка завмерла біля плити, де помішувала овочеве рагу і готувала млинці. Дерев’яна ложка застигла в її руці, а погляд втупився в киплячу суміш перців і баклажанів. Третій місяць поспіль Данило задавав їй одне й те саме питання. — Я ж казала, що отримаю тільки в понеділок. У нас затримка з виплатами в магазині, — тихо відповіла Зоя, не обертаючись. — Знову твої відмовки! — Данило вдарив кулаком по столу. — Кожен раз одне й те саме! То затримка, то аванс маленький, то премію не дали! Зоя повільно повернулася до чоловіка. Її карі очі дивилися з такою втомою, ніби за останні місяці вона постаріла на кілька років. Русяве волосся, зібране в хвіст, вибилося з хвоста, а на щоці виднівся слід від борошна. — Данило, я працюю продавцем-консультантом у магазині тканин. Це не золоті копальні. Моєї зарплати ледь вистачає на продукти і комунальні платежі. — В цьому і пр...

Вибір ресторану для нашої другої річниці дався мені непросто. Хотілося не просто затишного місця з хорошою кухнею. Я мріяла про простір, де кожна деталь створюватиме особливу атмосферу свята, де ми зможемо відчути себе по-справжньому особливими. Остаточно я зупинилася на «Плазі» — новому закладі, розташованому в старовинному особняку з вітражами, ліпниною і кришталевими люстрами. Все це обіцяло бути красивим і незабутнім. Але Антон відразу відреагував скептично. Коли я показувала йому фотографії інтер’єру, він скривився: — Навіщо такий розмах? Можна ж просто відзначити удвох десь. Не розумію, навіщо тобі цей штучний блиск? Я наполягла. Вирішила зробити вечір великим: запросила шістдесят гостей, замовила живу музику і професійного ведучого. Після тієї аварії пів року тому мені хотілося чогось яскравого, життєствердного — справжнього, великого свята. Підготовка зайняла кілька тижнів. Я особисто контролювала все: оформлення залу, меню, програму вечора, навіть маленькі подарунк...

— Ах, значить, ти вже прийняв рішення і не збираєшся його змінювати? — Антоніна Ігорівна була в люті. — Це твоє життя, кажеш? Ну ось і живи тепер сам, Ілюшенька, а про мене забудь. — Мамо, ну навіщо ти так? — І дорогу до мого дому теж забудь. І не дзвони мені. У тебе більше немає матері. А у мене більше немає сина… — Мамо, ну досить. — Ні, синку. Я не хочу тебе ні бачити, ні чути. Цим своїм вчинком ти мене просто вбив, розумієш? Сказавши це, Антоніна Ігорівна скинула дзвінок і з силою кинула старий кнопковий телефон на ліжко. А потім схопилася за серце. Вперше в житті вона посварилася з сином. Дуже серйозно посварилася. І, напевно, вперше в житті наговорила багато зайвого. Коли емоції зашкалюють, за мовою мало хто стежить. Ну де це бачено, щоб рідна мати свідомо відмовилася від власної дитини? Дурниці ж. Та вона й сама розуміла, що перегнула палицю. Ось тільки вибачатися перед ним не збиралася. Гордість їй не дозволяла. І образа. Та й взагалі… Ілля ж не збирався зміню...