– Який хула-хуп, мамо? П’ятеро дітей! Ти це хоч розумієш? Тобі сказали про це? – Та заспокойся, – відповіла мама, – вас у мене троє було, погодки. І що? А хула-хуп … Ось скільки жінка крутить хула-хуп, стільки й триває її активне життя

– Який хула-хуп, мамо? П’ятеро дітей! Ти це хоч розумієш? Тобі сказали про це? – Та заспокойся, – відповіла мама, – вас у мене троє було, погодки. І що? А хула-хуп … Ось скільки жінка крутить хула-хуп, стільки й триває її активне життя

– Оксано, навіщо тобі відразу п’ятеро? Ти не здорова? Щось сталося? Не лякай мене! – Сергій дивився на неї збентежено. Щойно вона сказала, що хоче взяти п’ятьох дітей з інтернату. – Чому п’ятеро?

– Тому, що вони рідні між собою!

– А інших варіантів немає, зрештою, якщо вже в тебе з’явилася ця думка?

– Інших немає.

Сергій, подумавши спочатку, що вона жартує, заходив колами по кімнаті.

– Де діти житимуть? – не знайшов нічого кращого спитати.

– Тут із нами.

– У нас три кімнати й в одній із них – мій кабінет!

– Значить, перенесемо кабінет у нашу спальню, – відповіла Оксана.

Вона готувалася до цієї розмови, і в неї на всі запитання були відповіді. Сергій, знаючи свою дружину, навіть не сумнівався в цьому.

Він відчував, що колись цим закінчиться. Після всіх спроб народ ити своїх дітей, після болісних ЕКЗ, після сліз та довгих депресій.

Коли дружина почала ходити в місцевий інтернат, він знав, чим усе закінчиться. Правда, продовжував подумки вмовляти сам себе, що таким чином її волонтерство – важлива і благородна справа, яка зможе притупити біль.

Оксана ходила в інтернат вже пару років. Періодично розповідаючи йому смішні й не дуже історії, пропадаючи там на свята і витрачаючи половину своєї зарплати на різні потреби інтернату.

Не одна ходила – там у них утворилася своя компанія. Жінки різного віку. Одного разу вона навіть його кликала з собою. І Сергій навіть пішов. Допомагав розчищати сад навколо інтернатівської будівлі.

Неподалік бігали діти. Шуміли, кричали, сміялися. Дружина практично всіх знала за іменами. Сергій у душі порадувався, що Оксана відволіклася, перестала страждати й зайнята важливою справою.

А потім вона прийшла і сказала:

– Сергію, є п’ятеро дітей – три дівчинки та два хлопчики. І в них немає нікого, уявляєш? Я подумала, що ми могли б їх узяти. Спочатку можна оформити опікунство. Але я за те, щоб встановити.

– Опікунство – це начебто не справжня сім’я. Наче будуєш модель літака у лабораторних умовах, розуміючи, що він ніколи не злетить.

– Натомість красиво виглядає, детальки блискучі. Але будь-якої миті можна відкласти – і забути. Залишаючи припадати пилом.

Він чомусь спитав:

– А діти хоч здорові? – вже приречено розуміючи, що робочий кабінет доведеться таки переносити до спальні.

– Загалом, здорові, – відповіла, – але є нюанси.

Сергій був готовий до нюансів, але точно не був готовий до реалій. П’ятеро дітей у віці одного, двох, чотирьох, п’яти та семи років.

– У них батьків нема. Згоріли в напівзанедбаному будинку друзів, де черговою гулянкою всі разом відзначали якесь свято.

– Діти виглядають так, як і повинні виглядати випадково народ жені й нікому не потрібні. Звісно, вони запущені, полохливі, худі. І це вже за кілька місяців життя в нормальних умовах.

Поки вони носилися та оформляли документи, підписували купи паперів, проходили тренінги та медичні комісії, необхідні для отримання статусу … Йому здавалося, що все це не з ним відбувається. Не з ними.

Оксана пішла з роботи. Її відпустили у відпустку для догляду за дітьми на рік. Вдома поспішно проводився якийсь ремонт, закуповувалися ліжечка та стільці, привозили одяг та іграшки.

Сергій щовечора переступав через пакети та сумки. Ішов на кухню, розігрівав вечерю, мовчки їв.
Оксана поверталася пізніше, пила чай. Ніколи в житті він не був таким нетовариським, як у цей період.

З іншого міста терміново приїхала його мама. Зайшла зі стиснутими губами. Вивела невістку в іншу кімнату. Не виходили вони кілька годин. Потім вийшли обидві заплакані.

Мама обійняла його:

– Допомагай дружині, вона свята, на мене теж можете розраховувати, я ще ого-го, ти б бачив, як я хула-хуп кручу!

Він навіть відсторонився:

– Який хула-хуп, мамо? П’ятеро дітей! Ти це хоч розумієш? Тобі сказали про це?

– Та заспокойся, – відповіла мама, – вас у мене троє було, погодки. І що? А хула-хуп … Ось скільки жінка крутить хула-хуп, стільки й триває її активне життя!

Вночі, обіймаючи дружину, він думав:

– А як же вони тепер? Як же спати в обіймах, не розтискаючи рук, як цілуватися повільно і з насолодою, якщо там, за стіною, маленькі діти?

Маленькі та чужі. Вони ж погано сплять ночами. Вони плачуть. У них завжди щось болить. І памперси, памперси, памперси.

Чомусь найбільше його лякали памперси. Сергій уявив ці гори використаних памперсів, на які йдуть усі гроші – і лякався. Добре, що памперси знадобляться тільки двом молодшим.

Памперси знадобилися чотирьом молодшим дітям. Перші роки він пам’ятав, як у тумані. Вони практично не спали. Спочатку він узяв таку тривалу відпустку, як тільки міг.

Потім вони продали квартиру, яка була їхньою майбутньою пенсією і яку вони здавали, і почали шукати будинок.

Потім дружина приготувала йому чай, додала солі та перцю, все ретельно перемішала і випила сама одним махом. Він бачив весь процес і застиг, коли Оксана, випивши цю пекельну суміш, на ногах, що не гнуться, вийшла з кухні.

Сергій думав, що це не закінчиться ніколи. Він проклинав той день, коли дозволив дружині взяти цих дітей – і одночасно зруйнувати їхні власні життя.

Діти ж не на вулиці були, інтернат хороший, вона говорила та й він сам бачив, всього достатньо, фахівці під рукою. Все безплатно.

А вони сьогодні оплачують щоденні приїзди додому логопеда, тому що неможливо возити дітей по черзі. А ще фізіотерапія, нескінченні масажі, ліки, консультації фахівців.

Грошей на старість більше не накопичити. Іде все, скільки б він не заробляв. Яким би успішним не був його дохід, потреби тільки збільшувалися.

Його власна мама дивилася сумними очима і просила потерпіти.

– Діти виростуть же, – говорила.

Він тоді дозволяв собі трохи зриватися і відповів:

– Я ось виріс – і що? Тобі полегшало? Тобі легше стало мотатися сюди, до нас? Чергувати біля ліжка чергової дитини? Ти коли крутила свій хула-хуп, пам’ятаєш?

– А навіщо мені хула-хуп, – усміхалася мама, вся ваша сім’я – це складніше хула-хупа. Ви не те, що постаріти, ви поміряти не дасте! – І йшла жарити оладки та пекти вафлі.

А потім якось усе увійшло в колію. І Сергій навіть не помітив коли, але раптом не знадобилися памперси. І діти без довгих нагадувань самі йшли чистити зуби.

І хвороби, якщо й не закінчилися, то вже не так його дратували. І молодша дівчинка, обіймаючи його за шию, лепетала:

– Тато, тату, тату, мій, мій, мій тато … – І гладила маленькими долоньками обличчя.

І раптом можна було проспати всю ніч, і лише кілька разів встати до дітей. І дружина сміялася так, як і раніше.

Він почав їздити у відрядження. Дивився на красивих жінок, – доглянутих, розкішних, вільних.
Потім повертався, заходив у новий будинок – йому назустріч зривався вихор.

Діти його обліплювали, обвивали, йому не вистачало рук їх обійняти. Він заривався у біляве волосся, ловив солодкуватий дитячий запах, змішаний з парфумом дружини, усміхався, як щасливий недолугий.

І вночі, обіймаючи дружину, думав, що іноді життя, як би ти не чинив опір, все дуже точно розставляє по своїх місцях.

Адже ніхто не знає, навіщо їм це все дано. І хто кого рятує насправді. Але він знає головне. Це – його дружина! І це – його діти!

А памперси – не найстрашніше в житті…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові публікації!

"