Історії Серця

– Ви що, збожеволіли?! – Вискочив Андрій із машини. Під світлом фар він побачив жінку. Літня, в промоклому пальті. Вона щось притискала до грудей. То був кіт – рудий, мокрий, зляканий Андрій увімкнув двірники на максимум, але скло все одно залишалося каламутним від потоку дощу. Злива хльостала з такою люттю, наче небо мстилося за все безхмарне літо. Годинник показував о пів на одинадцяту. До будинку залишалося близько сорока кілометрів. – Треба було переночувати в місті, – буркнув він собі під ніс. Відрядження затяглося, а вдома – порожня квартира, банка консервів та телевізор, який він все одно не збирався вмикати. Втім, яка різниця? Дорога була майже порожня. Зрідка назустріч пролітали фури, засліплюючи фарами. Андрій їхав неспішно – поспішати було нікуди, а траса слизька. Пів року тому він розлучився. Без сварок, без сцен. Лєна просто сказала: “З тобою нудно”, – і пішла. До нового співробітника з ІТ-відділу. – Може, вона й має рацію, – промимрив тоді Андрій у порожню кімнату....

 – Катюша, у тебе тільки одна мама – це я! Оля – наша няня, вона хороша, але вона не мама! – Але ж вона мене любить найбільше! І готує краще за тебе, і казки знає цікавіші! Марина зрозуміла, що щось не так, коли чотирирічна Катя почала називати няню «мамою Олею». Спочатку це здавалося милою дитячою вигадкою, але коли дочка почала говорити це при сторонніх, материнське серце стривожилося. – Мама Оля купила мені гарну сукню! – радісно щебетала Катя, кружляючи в новому вбранні перед дзеркалом. – Яку сукню? – здивувалася Марина. – Звідки вона? – Мама Оля сказала, що я найкрасивіша дівчинка, і подарувала! А ще вона каже, що я розумна, не те, що інші діти. Марина насупилась. Вона виразно пам’ятала, як пів року тому шукала няню для доньки. Робота в рекламній агенції вимагала все більше часу, а чоловік Денис часто був у відрядженнях. Ольга здавалася ідеальним варіантом: двадцять вісім років, педагогічна освіта, досвід роботи з дітьми та бездоганні рекомендації. – У мене своїх дітей...

  – Таке тільки свиням подають! – гаркнула Тамара Григорівна, а наступної секунди в невістку полетів кухоль з водою – Таке тільки свиням подають! – гаркнула Тамара Григорівна, а наступної секунди в невістку полетів кухоль з водою. Дякую, що хоч пластмасовий. Він потрапив прямо в живіт Ірині, просочивши кофту до ниточки. По підлозі розповзлася мокра калюжа. Свекруха пішла далі: недбалим рухом руки вона змахнула зі столу тарілку з вечерею. Котлета, яку ще п’ять хвилин тому Іра перекладала з пательні з обережністю сапера, тепер валялася поруч із капцями. Іра мовчки дивилася на свекруху. Мокра тканина неприємно холодила шкіру, руки тремтіли від образи. «Свині й подаю. Невдячній», – хотіла сказати невістка, але промовчала. – Поки не навчишся нормально готувати, до мене навіть не підходь! – додала Тамара Григорівна, з кректанням підкладаючи подушку під спину. Іра не стала відповідати. Вона розвернулася і пішла до виходу. Вона не може перетворити свекруху на нормальну людину, зате вс...

 "– Ти дивися, Євдокія, мужиків – тьма. Та тільки тобі й тут нареченого не знайшлося, – сміялась Люська Жила в селі самотня Євдокія. Вже тридцять три їй стукнуло, а ні чоловіка, ні дітей. Гарна жінка була та й симпатична, та тільки в селі пару собі так і не знайшла, а за межі села і не виїжджала зроду. Сватався до неї ще років десять тому Федько з сусідньої вулиці, та тільки Люська, дівка жвава, увела нареченого. У селі багато думали про долю Євдокії: хтось шкодував, хтось відверто знущався, як та сама Люська. – Точно вам кажу, бабусі, псування це у них сімейне, по жіночій лінії – голосила Валька. – Та самі гляньте: мужика то в їхньому будинку давним-давно не було. Дід Євдокії ніби згинув ще до того, як мамка її народилася. Тато, царство йому небесне, на той світ вирушив, коли дитині всього три роки було. А Євдокія геть і мужика близько не бачила. Тепер так і залишиться віковою самітницею. Хто ж візьме її в таки роки? Точно кажу, псування це… – Та яке там псування? – сміялась Л...