— Двокімнатна квартира все одно порожня стоїть! . — Чого вам шкода?!

Двокімнатна квартира все одно порожня стоїть! . — Чого вам шкода?!

—Учора туди вже заселився квартирант, — спокійно відповіла я.

І після цих слів у вітальні свекрухи запала така тиша, що стало чути, як цокає старий настінний годинник.

Але це був лише початок…

— Ти старший брат, Саво, отже, повинен ділитися з молодшим! — командирським голосом оголосила Стефанія Терентіївна, поправляючи кофтину на ґудзиках.

— Тому завтра з самого ранку саджай Стасика зі Світланою у свою машину й перевози до вашої вільної двокімнатної квартири. Живіть, дітки, та не платіть чужим людям за житло!

У вітальні свекрухи всі разом притихли.

Маргарита важко опустилася на стілець біля краю столу, втомлено потерла скроні й довго дивилася в одну точку.

Оце так подаруночок на ювілей!

Цю двокімнатну квартиру в сусідньому мікрорайоні вони із Савелієм придбали три роки тому.

На перший внесок пішли гроші, які Рита успадкувала від бабусі, та їхні з чоловіком відпускні за два роки.

Решту суми довелося брати в іпотеку.

Щоб не надриватися на додаткових роботах і не гробити здоров’я, квартиру здавали в оренду.

Квартиранти справно платили, і цих грошей вистачало, щоб покривати щомісячний платіж банку.

Два тижні тому попередня сімейна пара виїхала.

Савелій вечорами білив там стелю у ванній кімнаті та міняв верхній замок, який постійно заїдав.

Старий ключ від попереднього замка ще з минулого року валявся на комоді в передпокої у свекрухи.

Тоді Стефанія Терентіївна зустрічала майстрів, поки син був на добовому чергуванні.

Молодший брат Савелія, Станіслав, до своїх тридцяти шести років нажив лише дорогий годинник, куплений у кредит, та цілу купу претензій до навколишнього світу.

Разом із дружиною Світланою вони постійно переїжджали з однієї орендованої квартири до іншої, сварилися з господарями через прострочені платежі й щиро вважали, що старший брат надто вже добре влаштувався в житті.

Саме тому Маргарита насторожилася ще на порозі, коли побачила в передпокої свекрухи чотири великі картонні коробки, перемотані скотчем, і картаті сумки із зимовими куртками.

Спочатку вона подумала, що Стефанія Терентіївна вирішила розібрати старі речі на антресолях.

А виявилося, що все набагато простіше!

— Ой, мамусю, ви наша рятівниця! — заплескала в долоні Світлана, блиснувши довгими сережками.

— А то наша господиня зовсім знахабніла! Завдаток повертати не хоче! Добре, що ми зі Стасиком сьогодні вдень основні коробки вже до вас у передпокій перетягнули!

— Ну що ж, Саво, завтра о дев’ятій ранку щоб був біля маминого під’їзду! — розвалившись у кріслі, поважно заявив Станіслав.

— Багажник заздалегідь звільни, бо в моєї Світки самих коробок із взуттям на пів шафи назбиралося. Потягаємо з тобою все на четвертий поверх, трохи розімнемося по-братньому!

Маргарита перевела подих, випросталася й подивилася просто на дівера.

Розгубленість зникла без сліду.

— Можеш не будити Савелія о дев’ятій ранку, Стасе, — без зайвого пафосу сказала вона.

— Ніякого переїзду завтра не буде.

Стефанія Терентіївна грізно насупилася й подалася вперед.

— Це ще що за новини, Рито?! — спалахнула ювілярка.

— У матері ювілей, шістдесят п’ять років! Я молодшому синові дах над головою знайшла, а ти при гостях перечити надумала?!

— Ви б спочатку в нас запитали, Стефаніє Терентіївно, — заперечила Маргарита.

— Квартира ж не ваша, а наша із Савелієм. І за неї, між іншим, щомісяця іпотеку платити потрібно!

— Та яка різниця, на кого вона за документами записана?! — насупився Станіслав.

— Сава мені рідний брат, а не якийсь чужий дядько! У вас своя трикімнатна квартира є, удвох там розкошуєте. А двокімнатна порожня стоїть!

— Не стоїть вона порожня, — відрізала Маргарита.

— І розкошувати нам ніколи.

Усі за столом втупилися в Савелія.

Той сидів, зсутуливши плечі, винувато м’яв паперову серветку й ніяк не наважувався підвести очі на матір.

— Мамусю, ну навіщо ти так одразу при всіх… — пробурмотів Савелій собі під ніс.

— Ми ж зі Стасом нічого такого не обговорювали. І взагалі, ми не можемо віддати квартиру безкоштовно, у нас величезний платіж банку!

— Ой, не збіднієте! — відмахнулася Стефанія Терентіївна.

— Обоє працюєте, маленьких дітей немає! Невже старший брат із рідного Стасика три шкури дерти стане? Сором який! Що люди скажуть?!

— Ми за комунальні послуги самі платитимемо! — з викликом вставила Світлана й поправила яскраво нафарбовані губи.

— Ну, не цього місяця, звісно. От дадуть Стасові квартальну премію ближче до літа, тоді й розрахуємося за світло та воду!

— До літа? — Маргарита не втрималася від сміху.

— А до літа нам із Савелієм на хлібі й воді сидіти, щоб вам жилося привільно?

— Ну ви ж родина! — забідкалася свекруха.

— Сьогодні ви Стасикові допоможете, а завтра він вам підсобить!

— Знаємо ми, як він підсобить, — пробурчав Савелій, згадавши попередній борг брата, про який той благополучно забув.

— Досі гроші за зимову гуму повертає.

— Ой, подумаєш, пригадав якісь копійки! — огризнулася Світлана.

— Нам зараз житло потрібніше! Ми з орендованої квартири вже виїхали, ключі господині віддали! Куди нам тепер подітися?!

— Куди хочете, туди й подівайтеся, — відповіла Маргарита.

— Тому що наша двокімнатна квартира ще з учорашнього вечора зайнята. Туди вже заселився квартирант.

Світлана так і завмерла з відкритим ротом.

Станіслав перестав самовдоволено всміхатися й насупив брови.

— У якому сенсі заселився?! — вигукнув дівер.

— Саво, ти ж минулого тижня сам говорив, що там замок ремонтуєш і нікого немає!

— Я вчора на добовому чергуванні був, — розгублено озвався Савелій, поглядаючи на дружину.

— Ритусю, ти справді вже здала квартиру? А чого мені зранку не сказала?

— А ти після зміни прийшов і відразу спати ліг. Шкода було будити, — м’яко пояснила Маргарита чоловікові.

— Пам’ятаєш, днями телефонував начальник дільниці із заводу? До них прислали інженера з іншої області у тривале відрядження. Учора ввечері ми з ним зустрілися, я віддала ключі, і він уже розклав свої речі.

— Та годі вже брехати! — заверещала Світлана.

— На ходу вигадуєш, аби тільки нам не поступитися!

— А навіщо мені щось вигадувати, Світлано? — підняла брову Маргарита.

— Чоловіка звати Євген. Серйозна людина, без шкідливих звичок. А найголовніше — підприємство переказало нам орендну плату відразу за пів року наперед.

— За пів року?! — мало не вдавилася Світлана.

— Та хто такі гроші одразу викладає?!

— Завод за свого спеціаліста платить, їм так зручніше, — незворушно відповіла Маргарита.

— І вся ця кругленька сума, до останньої копійки, ще вчора ввечері пішла до банку. Я відразу через телефон переказала її на дострокове погашення іпотеки!

За стіною в сусідів глухо загудів телевізор.

Станіслав голосно засовався в кріслі.

А обличчя Стефанії Терентіївни вкрилося червоними плямами.

Показовий виступ щедрої ювілярки розвалювався просто на очах у всієї рідні.

Але здаватися без бою свекруха явно не збиралася.

— Бач яка спритна! — обурювалася Стефанія Терентіївна, притупнувши ногою під столом.

— Потай від чоловіка чужого мужика в сімейне житло пустила! Значить так, Рито, діставай телефон і дзвони своєму приїжджому просто зараз!

— І що я йому скажу? — з іронією запитала Маргарита.

— Скажеш, що обставини змінилися! — командним тоном заявила свекруха.

— Мовляв, вибачте, приїхали близькі родичі, квартира нам самим потрібна! Нехай до завтрашнього обіду звільняє приміщення!

— Ви це зараз серйозно? — Маргарита подивилася на свекруху з неприхованим здивуванням.

— Людина вчора з поїзда приїхала, валізи розібрала, за пів року наперед заплатила!

— Подумаєш, яка трагедія! — підхопив Станіслав, подавшись уперед і спершися ліктями на край столу.

— Мама правильно каже! Нехай собі готель шукає, якщо за нього багатий завод платить. Йому взагалі байдуже, де ночувати, а ми на вулиці залишаємося!

— Стасе, ти чим слухав? — втрутилася Маргарита.

— Я ж тобі українською мовою сказала: грошей більше немає! Банк їх уже зарахував у погашення нашого боргу!

Вона зробила паузу.

— Якщо ми виселимо квартиранта, йому потрібно буде повернути всю суму за пів року. І повернути негайно. У тебе такі гроші в кишені є?

— А в мене вони звідки?! — обурився Станіслав.

— Це вже ваші проблеми, куди ви їх поділи!

— Ну то візьміть споживчий кредит у банку й поверніть йому! — навіть оком не кліпнувши, запропонувала Світлана.

— Або з кредитної картки зніміть, велика справа! Савелію, ну скажи ти своїй дружині! Ми ж не винні, що вона поперед батька в пекло полізла й усі гроші в іпотеку вгатила!

Савелій нарешті перестав м’яти паперову серветку.

Почувши про новий кредит, який йому так легко пропонували повісити собі на шию заради безкоштовного проживання молодшого брата, він помітно спохмурнів.

— Ти при своєму розумі, Світлано? — невдоволено пробурчав Савелій.

— Який ще кредит?! Я цілодобово на чергуваннях гарую, ми з Ритою кожну копійку відкладаємо, щоб швидше з цією кабалою розрахуватися!

— Та там переплата зовсім невелика буде! — не вгамовувалася невістка.

— Подумаєш, поплатите на кілька років довше! Зате рідний брат у теплі та затишку житиме!

— Ніхто ніяких кредитів брати не буде! — відрізав Савелій і вперше за вечір грюкнув долонею по столу.

— Досить! Ви зі Стасом двоє здорових дорослих людей! Ні дітей, ні іпотеки, а все шукаєте, кому б на шию сісти!

— Ой, заспівав із чужого голосу! — уїдливо кинула Стефанія Терентіївна.

— Під каблуком у дружини сидиш і пискнути боїшся! Ти старший брат, на тобі відповідальність! Що тобі покійний батько наказував? За молодшим доглядати!

— Доглядати, мамо, коли йому десять років було й він до школи ходив! — огризнувся Савелій.

— А йому вже тридцять шість! У нього самого сивина в бороді пробивається, а я все повинен його за ручку водити й кредити за нього тягнути?!

— Та не треба за мене нічого тягнути! — раптом пожвавішав Станіслав, наче йому спала на думку геніальна ідея.

— Гаразд, не хочете гроші тому інженерові повертати — хай йому грець, нехай залишається!

Маргарита підозріло примружилася.

— І як ти собі це уявляєш? — запитала вона.

— Та дуже просто! — самовдоволено вишкірився Стас.

— У вас же в тій квартирі дві окремі кімнати й засклена лоджія! Цей ваш Євген сам живе, без дружини? Ну й чудово!

— Нехай займає маленьку спальню, він усе одно з ранку до ночі на своєму заводі стирчить! А ми зі Світкою у великій кімнаті розмістимося. Потісниться чоловік, не пан якийсь!

Маргарита навіть уголос розсміялася.

Настільки безглуздо звучала ця неймовірна нахабність.

— Ти себе взагалі чуєш, Стасе? — запитала вона, похитавши головою.

— Людина винайняла окрему квартиру за чималі гроші, щоб відпочивати після зміни. А ти пропонуєш влаштувати їй гуртожиток із двома веселими сусідами?

— А куди він подінеться?! — розпалювався Станіслав.

— Якщо не сподобається — сам з’їде, за власним бажанням! І плакали тоді його грошики!

Він різко повернувся до матері.

— Мамо, у тебе ж на комоді в передпокої запасний ключ від їхньої двокімнатної квартири лежить?

— Лежить, синочку, у скриньці біля дзеркала! — відразу підтвердила Стефанія Терентіївна.

— Сава торік залишав, я спеціально зберегла!

— Ну от і чудово! — Станіслав ляснув себе по колінах і підвівся з крісла.

— Зараз візьму ключик, ми зі Світкою коробки в таксі завантажимо — і просто туди!

Він самовдоволено всміхнувся.

— Я з тим відрядженим за п’ять хвилин по-чоловічому поговорю! Він у мене миттю свої пожитки до маленької кімнати перенесе!

— Сядь на місце, Стасе, — неквапливо промовив Савелій.

— Нікуди ти не поїдеш. І ключ той можеш навіть не шукати.

— Це ще чому? — насторожилася Світлана.

— Рита вже й у маминій скриньці порилася?

— У скриньці я не рилася. Ваш ключ на комоді поверх квитанцій валявся, — усміхнулася Маргарита й дістала з кишені свого бежевого кардигана одинокий старий ключ із потертою биркою.

— Я його відразу забрала, щойно побачила ваші коробки біля порога. Тільки вам від нього все одно жодної користі.

— Віддавай сюди! — зажадала Стефанія Терентіївна.

— Бач яка господиня знайшлася! У моєму домі порядкує!

— Та забирайте на здоров’я! — Маргарита легко поклала старий ключ на край столу перед дівером.

— Минулого тижня Савелій міняв у двокімнатній квартирі верхній замок, бо старий остаточно заклинило.

Вона спокійно продовжила:

— Тож цією залізякою тепер хіба що консерви в поході відкривати! А обидва нові комплекти ключів — у нашого квартиранта та в мене вдома, у шафі.

Станіслав тупо втупився в непотрібний шматок металу й знітився.

Світлана від досади прикусила губу й боляче штовхнула чоловіка ліктем у бік.

А Стефанія Терентіївна театрально притиснула долоні до щік.

— Дожила на старості років! — заголосила свекруха на всю вітальню.

— Від рідної матері замки міняють! Секрети завели, слова їм поперек не скажи! А те, що молодший брат із невісткою сьогодні на лавці біля під’їзду ночуватимуть, вас анітрохи не хвилює!

— Навіщо ж на лавці, Стефаніє Терентіївно? — Маргарита підвелася зі стільця й поправила кардиган.

— Ви так побиваєтеся, наче самі в тісній комірчині тулитеся. У вас же чудова двокімнатна квартира! Он яка величезна вітальня, полірований сервант, м’які крісла, широка лоджія.

— А до чого тут моя квартира?! — миттю осіклася ювілярка.

І вся її театральна скорбота кудись випарувалася.

— Як це до чого? — лагідно здивувалася Маргарита.

— Ви ж самі п’ять хвилин тому повчали нас, що рідним людям потрібно допомагати!

Вона кивнула в бік передпокою.

— Їхні коробки вже у вас стоять, Стефаніє Терентіївно, от нехай у вас і розпаковуються!

Маргарита усміхнулася.

— І Савелієві завтра машину ганяти не доведеться, і улюблений Стасик буде під материнським крилом!

У кімнаті відразу стало тихо.

Лише за стіною, як і раніше, бурмотів сусідський телевізор.

Світлана пожвавішала й із надією втупилася у свекруху.

— А й справді, мамусю! — заторохтіла невістка.

— У вас же в спальні широке ліжко, а ми зі Стасиком тут, у вітальні, чудово розмістимося!

Вона радісно озирнула кімнату.

— Ми вас зовсім не потіснимо! Поживемо до літа, поки Стасові премію не випишуть!

Стефанія Терентіївна розгублено закліпала й почала м’ятися.

Усмішка сповзла з її нафарбованих губ.

— До мене… Ні, дітоньки, до мене ніяк не можна, — квапливо забурмотіла свекруха, ховаючи погляд.

— У мене тиск уночі підскакує, мені тиша й спокій потрібні!

Вона нервово поправила кофтину.

— Я ж о шостій ранку прокидаюся, на кухні гримлю, а ви до півночі не спите. Та й тісно тут утрьох буде, повітря зовсім не вистачить…

— Он воно як, — із легкою іронією протягнув Савелій, підводячись слідом за дружиною.

— Виходить, у нашій квартирі двом нахлібникам і чужому інженерові повітря якраз вистачить, а в тебе у двох кімнатах одразу дихати нічим?

— Ти матір не сором, Саво! — буркнула Стефанія Терентіївна, густо почервонівши.

— Мені шістдесят п’ять років! Я спокій заслужила!

— Звісно, мамо, відпочивай, — Савелій узяв дружину під руку.

— Тільки чужим житлом більше не розпоряджайся. Із ювілеєм тебе ще раз! Ходімо, Ритусю, нам завтра рано на роботу вставати.

У передпокої вони обережно обійшли чотири картонні коробки Станіслава.

Із вітальні вже долинав вередливий голос Світлани, яка вимагала від свекрухи звільнити їм хоча б нижню полицю в шафі для одягу та місце біля туалетного столика.

Минуло півтора місяця.

Приїжджий інженер Євген спокійно жив у двокімнатній квартирі, вчасно передавав показники лічильників і не завдавав господарям жодного клопоту.

Борг за іпотекою зменшувався приємними темпами.

А Савелій після того пам’ятного застілля твердо вирішив більше ніколи не обговорювати з матір’ю жодних сімейних покупок.

А от Станіславові зі Світланою того вечора справді довелося залишитися у Стефанії Терентіївни.

Іти з коробками їм було нікуди.

Щоправда, материнської гостинності вистачило рівно на чотири дні.

На п’ятий день свекруха вщент пересварилася з молодими.

Стас до другої години ночі дивився футбол на ноутбуці.

Світлана заставила своїми баночками всю полицю у ванній кімнаті.

А на додачу ще й з’їла мамину святкову м’ясну нарізку.

До вихідних ювілярка зі скандалом виставила всі чотири коробки за поріг.

Але винною перед усією ріднею, звісно ж, однаково оголосила Маргариту.

Адже якби та не здала квартиру чужій людині, матері не довелося б псувати нерви через улюбленого молодшого синочка!

КІНЕЦЬ.