– Завтра всі збираємося за цією адресою, – мама простягнула синові та дочці заздалегідь приготовлений папірець. – І що там? – Запитав Олексій. – Синку, там тепер наша дача. Чекаємо на всіх завтра до дев’ятої ранку, – відповіла Галина Леонідівна. – Мамо, дача – це не моє, – заявила дочка Аліна, – ти ж чудово знаєш, що я не люблю в землі копатися. Давайте без мене

– Завтра всі збираємося за цією адресою, – мама простягнула синові та дочці заздалегідь приготовлений папірець. – І що там? – Запитав Олексій. – Синку, там тепер наша дача. Чекаємо на всіх завтра до дев’ятої ранку, – відповіла Галина Леонідівна. – Мамо, дача – це не моє, – заявила дочка Аліна, – ти ж чудово знаєш, що я не люблю в землі копатися. Давайте без мене

– Ну нарешті приїхали. Зачекалися на вас. Адже просила якнайшвидше, – сказала Галина Леонідівна дітям, що приїхали.

– Мамо, що за терміновість така? Ми були на роботі, – запитав син.

– Завтра всі збираємося за цією адресою, – мама простягнула синові та дочці заздалегідь приготовлений папірець.

– І що там? – Запитав Олексій.

– Синку, там тепер наша дача. Чекаємо на всіх завтра до дев’ятої ранку, – відповіла Галина Леонідівна.

– Мамо, дача – це не моє, – заявила дочка Аліна, – ти ж чудово знаєш, що я не люблю в землі копатися. Давайте без мене.

– А чому ви не сказали, що купили дачу? І так швидко, – втрутився чоловік Аліни.

– Але ж вас не збереш ніколи. Купили та купили. Нам завтра чоловічі руки потрібні та й жіночі теж, – пояснила мама.

– Мамо, я не можу. У мене манікюр, а Павло в цей час з дітьми гулятиме в парку. І взагалі ми село не любимо, – не заспокоювалася дочка.

– Можна і на дачі погуляти. А у вас які справи? – Мама звернулася вже до сім’ї сина, – ви теж зайняті?

– Ми приїдемо, – швидко відповіла Катя, дружина Олексія.

– Так, приїдемо, – підтвердив син, – та й ти, Аліна, могла й скасувати свій манікюр, тим більше у сусідки робиш. Можеш на інший час перенести. Батькам потрібна допомога.

– Ну, не знаю, ми подумаємо, – неохоче відповіла Аліна.

– От і прекрасно. Чекаємо на вас вранці, – сказала Галина.

Олексій та Катя приїхали навіть раніше. Боялися, що адресу шукатимуть довго, але все обійшлося. Батьки вже були дома. Діти Валя 11 років та Вітя 13 швидко вибралися з машини та побігли обстежити місцевість.

– Бабусю, це все ваше? Супер! Ну ви даєте! Це справжній палац. Як чудово. – Діти були в захваті.

– Наше, – з усмішкою відповіла Галина.

– Мамо, тату, ви ж казали, що дача. А тут величезний будинок на два поверхи, сад. І яблука будуть? – невірив своїм очам Олексій.

– Напевно, будуть. Треба сад теж упорядкувати, – відповідала Галина.

– А як ви змогли купити таке диво? – дивувався син.

– Це окрема історія. Якщо коротко, то це друг тата йому залишив. Він занедужав, а невдовзі його не стало. А рідних у нього нікого. Ось і вирішив лишити все нам. Правда перед цим до інших звертався, але вони не захотіли доглядати його. А наш тато добрий. Не зміг відмовити. Одразу погодився. А про будинок ми й не знали.

– Це, так би мовити, спадщина. Та тут цілий рік жити можна. Тут все є.

– Ми й так хочемо тут жити. Місто близько. Там однокімнатна квартира, а тут простір.

За розмовами минуло дві години. Аліна зі своєю сім’єю не з’явилися. Чекати на них більше не стали. Взялися за роботу. Після старого господаря потрібне було генеральне прибирання. В іншому ж будинок був у повному порядку.

Діти активно допомагали у всьому. Раділи буквально всьому.

– Дідусю, а тут будка. Ви собаку візьмете? – дивувався онук.

– Візьмемо, – відповідав дідусь.

– Ура! У нас буде собачка, – Валя та Вітя були дуже раді.

– І шашлики будуть, дивись, який мангал, – показував своє господарство онукам дідусь.

– Краса. А можна сьогодні сосиски на мангалі посмажити? Дідусю, можна? – зраділи онуки.

– Увечері зробимо, – усміхнувся дідусь.

– А можна ми на канікули приїдемо? – раділи дітлахи.

– Звичайно можна.

День пройшов непомітно, як і наступний. Аліна навіть не зателефонувала. Її не виправиш, манікюр для неї важливіший за допомогу батькам.

За весну та літо вона жодного разу не приїхала до батьків, навіть просто подивитися. Натомість з’їздили на море.

‐ Та що мені там робити? Ви все вже зробили. А картоплі мені не треба. Ми все купимо, зарплати у нас великі. Краще б Олексій з Катею працювали більше, ніж у селі у вас сидіти. Тоді б теж могли собі море дозволити, – говорила мамі Аліна.

– Та ви б хоч дітей привезли. Їм має сподобатися, – просила Галина Леонідівна.

– Як може подобатися село? Вони на морі відпочивали, – відмахувалася дочка.

– Ну звичайно. Не хочете і не треба.

А сім’я Олексія усі вихідні проводили у батьків. Річка, гриби, ягоди.

Минали роки. Валя та Вітя стали студентами, але все одно любили приїжджати до бабусі та діда. Допомагали та відпочивали.

Одного разу з ними приїхала донька Аліни. Село не для неї, вся в маму. Надвечір поїхала. А зранку повернулася з мамою Аліною.

– Мамо, і це дача? Як ви таке могли приховати від мене? – вигукувала Аліна.

– Тебе запрошували, а ти за стільки років не змогла вибрати час, щоби приїхати, – спокійно відповідала Галина Леонідівна.

– Але ж я не знала, що тут такий будинок величезний, – дивувалася Аліна.

– А що це змінює? Тепер знатимеш.

– Та нічого не змінює. Я так просто.

Все оглянувши, Аліна видала вердикт – “дорого”, і поїхала. Будинок – будинком, але село точно не для неї. Просто вона нарешті дізналася, що це за дача така.

За всі роки, поки діти зростали, Олексій із Катериною виплатили свою іпотеку. Батьків не забували.

Аліна ж із сім’єю звикли щороку їздити на море, відпочивати. Можуть собі дозволити. Тільки весь цей час вони жили на орендованій квартирі.

Минули роки. Мами з батьком не стало з різницею в один рік.

Настав час вступу у спадок.

– Так. Ділитимемо по справедливості, – почала Аліна, – у тебе є своя квартира. Мені маленька батьківська не потрібна, забирай її собі, твоїм дітям знадобиться. У тебе дві квартири. А я візьму будинок. Нам якраз вистачить грошей із його продажу на хорошу квартиру.

– Цікаво ти вирішила. Навіть мою квартиру до угоди долучила, – здивувався Олексій.

– Та ти сам подумай, у тебе буде дві квартири, а в мене лише одна, – єхидно сказала Аліна.

– Я подумаю, – відповів брат.

Олексій не став сперечатися із сестрою. Він вже і так все знав. На міську квартиру батьків був написаний заповіт на Аліну. Ще їй батьки заповідали вклад у банку. Грошей там було, небагато, але в сумі з вартістю квартири це дорівнювало вартості будинку.

А от будинок вже давно батьки переписали на Олексія. Тож Аліна поспішила ділити його.

Навіть після оголошення заповіту вона ніяк не могла зрозуміти, чому не ділять будинок.

Квартиру заповіли їй, отже будинок треба ділити навпіл.

– Будинок вашим батькам не належав, – сказав їй нотаріус, – в будинку інший господар вже багато років. Це ваш брат.

– Як ти міг? – сказала сестра, – це ж несправедливо.

– А я думаю справедливо. Все порівну. Батьки самі так вирішили. Ти ж міська у нас. Що тобі в селі робити? А ми збираємось із Катею тут жити. Та ти й не була майже ніколи у батьків, не помагала. Вони знали, що якби дім дістався тобі, то ти б його продала. Ось тому тобі квартиру з грошима залишили.

Аліна залишилася незадоволеною, але вже нічого не повернути. Але тепер є своя квартира, маленька, але своя.

А в будинку Олексія та Каті весело. Тепер до них приїжджають ще й онуки.

Ось емоційне закінчення, яке добре підсумовує історію та викликає бажання читачів висловитися: