Нічого без мене не можете! Навіть поховати по-людськи — і то таланту не вистачило! — цей голос, глухий і водночас владний, змусив присутніх заціпеніти. Семен Петрович сидів у труні, розправивши затерплі плечі, і з презирством оглядав дешеву оббивку свого останнього притулку. Смерть мала стати його відпочинком, але безглуздість живих змусила його повернутися.
Господар життя (і смерті)
Семен Петрович був не просто людиною — він був віссю, навколо якої крутився всесвіт його родини. Хто влаштував недолугого зятя Пашку охоронцем на човнову станцію, де той досі сидить, вчепившись у крісло обома руками? Семен. Хто розгледів у Марійці «соловейка» і за руку відвів до музичної школи? Теж він.
Він збудував найбільший дім, він випестував із сільської дівчинки Галі блискучу пані, особисто контролюючи її макіяж та виганяючи на спорт. Весь рід — сестри, брати, племінники — тільки й знали: «Сьомо, як бути?», «Дядьку Сем, порадь!».
Семен слухав усіх. Допомагав усім. А потім просто втомився і... пішов.
Повстання через курячу локшину
Лежить Семен у труні й думає: «Це ж треба таку потворну домовину замовити! Жодної поваги до мого комфорту на найближчу вічність!». Гроші він за життя складав справно, але заповіту не лишив. Галя, ледь просохли сльози, кинулася шукати заначки й економити на всьому.
Коли Галя запитала зятя, куди батько міг сховати «панчоху», Семен не витримав. Він підвівся і прямо заявив, що в такій дешевій коробці лежати не збирається. Вимагав каталог. Вибрав лаковану, містку, солідну.
Але далі було гірше. Дружина з донькою почали торгуватися за меню поминок.
— Куряча локшина! — наполягала Галя. — Так дешевше!
— Тато любив грибний! — заперечувала донька.
Семен знову втрутився:
— Стоп! А якщо людина хоче лобстерів та ікру? Ви що, мене баландою поминати зібралися в старому костюмі, який мені тисне в плечах?! Лякаю дитину? Самі ви мене лякаєте своєю скнарістю!
Похоронний провал року
Під тиском повсталого небіжчика меню узгодили. Приходили люди, цілували Семена в чоло. Він смиренно терпів, хоча хотів сказати Галі, що її чорна сукня з пишною спідницею безбожно її повнить. «Скажу на цвинтарі», — вирішив він.
Але на цвинтарі терпець увірвався остаточно. Його привезли на Північний цвинтар. Далеко, земля сира, престижу — нуль. Він же хотів на Південний!
— Це що за самодіяльність? — прошипів Семен, коли Галя нахилилася для останнього цілунку.
— Сьома, на Південному місця втричі дорожчі! Помри вже з миром, люди дивляться! — благала дружина.
— Сама тут лежи! — Семен Петрович остаточно виліз із труни, обтрушуючи костюм. — Повний провал. Ганьба року! Я не залишуся тут. Точніше, навпаки — залишаюся з вами. Ви ж без мене навіть яму рівно вибрати не здатні!
Родичі боязко задкували. Хтось хрестився, хтось сумував, що лобстерів тепер, мабуть, не дадуть.
— Нікуди я не піду, — підсумував Семен. — Поїхали додому, будемо їсти ікру. Я сам особисто організую свій наступний похорон, коли настане час.
Постскриптум
Наступного дня лікар лише знизав плечима: «Пацієнт здоровий, тільки на ігристе не налягайте». Галя з розпачем тицяла йому довідку про смерть, але медицина була безсилою проти залізної волі Семена Петровича.
Ця історія може здатися абсурдною фантазією, але в ній криється жорстока істина. Багато хто з нас так міцно тримає штурвал чужих доль, що навіть смерть не здається вагомим приводом, аби відпустити контроль. Ми будуємо палаци, плекаємо «соловейків» і вчимо дружин малювати стрілки, забуваючи про одне: ті, кому ми не даємо дихати самостійно, стають безпорадними пташенятами, здатними лише ділити спадок над ще не остиглим тілом.
Можливо, варто дозволити близьким робити помилки вже зараз? Щоб потім не довелося вилазити з лакованої труни лише для того, аби змінити курячу локшину на грибний суп. Бо найстрашніший похорон — це не той, де дешева труна, а той, де покійному доводиться самому себе оплакувати.
А ви як вважаєте: чи є у вашому житті такий «Семен Петрович», чи, може, ви самі вже потайки придивляєтеся до меню власних поминок?
Фото ілюстроване
Коментарі
Дописати коментар