Ніна на кухні квасила капусту, коли додому повернувся чоловік. Володимир швидко роззувся в коридорі і зайшов до дружини. – Вечеряти будеш? – запитала Ніна. – Не до вечері зараз, – відмахнувся чоловік. – Щось сталося? – запитала дружина, помітивши, що Володя дуже схвильований. – Ніно, краще присядь, і сприйми цю інформацію спокійно, – несподівано сказав чоловік. – Коханий, ти про що? – почала вже хвилюватися жінка. Раптом, Володимир дістав з кишені якийсь конверт і дав його дружині. – Це що таке? – запитала вона. Ніна швидко відкрила конверт, переглянула лист і застигла від побаченого

Ніна знала, що вона всиновлена приблизно з трьох років. Саме в цьому віці батьки стали обережно та грамотно підводити її до думки, що вона не рідна дочка.

– Мамо, а звідки я взялася у вас? ― питала Ніна так само, як усі діти у її віці.

― Ми тебе взяли у спеціальному будиночку, де є дітки. Ти була найкрасивішою. Ми з татом побачили тебе і одразу захотіли, щоб у нас була така мила донечка.

– Ви мене купили?

– О, якби це було так просто! Діток можна лише удочерити чи усиновити. Ми збирали багато документів, щоби нам тебе віддали. Нам довелося за тебе боротися.

Потім, у початковій школі, Ніна розповіла про це подружкам-однокласницям.

– Виходить, ти не рідна, – сказали їй дівчата.

– Як це не рідна? Я мамина та татова.

– Ти прийомна!

Ніні не сподобалося це слово. Вдома одразу ж спитала у мами, чи правда, що вона не рідна.

― Ти в мене найулюбленіша і найрідніша! Але я не могла тебе народити. Тому я чекала, коли тебе народить інша тітка. І я тебе прийняла всією душею – тому тебе називають прийомною.

– Я чужа?

– Ні, що ти! Не кажи так, Ніно, як ти можеш бути чужою? Просто я не народила тебе, але це не означає, що ми чужі. Ти тільки подивися, як ти схожа на тата!

Ніна справді була дуже схожа на прийомного батька. Були у її зовнішності ще й материнські риси. Знайомі сім’ї дивувалися: «Треба! Іноді рідні діти так не схожі на батьків, як Ніна на вас! Батько лише посміхався і казав, що його гени передалися повітрям. Мама Дарина трохи соромилася: вона не любила, коли хтось наголошував, що дочка не рідна. Дарина переживала, що ці висловлювання можуть зачепити Ніну, і Ніна і справді час від часу замислювалася, але до певного періоду не дуже.

Все змінилося у підлітковому віці.

Коли сім’я відсвяткувала п’ятнадцятий день народження Ніни, вона запитала:

– Мамо, а хто мої справжні батьки?

Запитання було несподіваним, і Дарина розгубилася.

– Навіщо тобі, Ніно? – з образою в голосі відповіла вона.

– Мамо, ти не думай нічого поганого. Просто хочеться знати. Хто вони? Чому мене лишили? Ти не знаєш?

– Не знаю, – зітхнула Дарина. – Але ти не сподівайся, Ніно. Нам при всиновлені сказали, що твоїх батьків немає на цьому світі.

Ніна розчаровано подивилася на матір. Вона більше не поверталася до цього питання багато років, хоча воно продовжувало турбувати десь на дні підсвідомості.

* * *

Ніна виросла, закінчила школу і вийшла заміж з великого кохання. Її чоловіком став дуже гарний хлопець на ім’я Володимир. Він був звичайним водієм, але любив свою справу, на перше місце в системі цінностей ставив сім’ю та все робив, щоб дружина була щасливою. У них склалися на заздрість теплі стосунки, але засмучувала одна обставина: після весілля йшли місяці, згодом роки, а діти не з’являлися. Обидва дуже мріяли про дитину. Вони були чудовими батьками. Батько та мама Ніни теж дуже чекали онуків. Але все було марно.

Через три роки безуспішних спроб Ніна пішла у жіночу консультацію, щоб з’ясувати, чому вона не може завагітніти. Її ретельно обстежили та сказали, що жодних проблем зі здоров’ям немає. Запропонували обстежитись чоловікові. Володимир одразу ж погодився та здав тести.

– На жаль, ви не можете стати батьком, – сказали йому. – Необхідні процедури.

– Процедури так процедури. А допоможе?

– Сподіватимемося… – якось туманно відповіла спеціаліст. І Володя зрозумів, що шансів має дуже мало.

Разом із ним у кабінеті була Ніна. Вона подивилася на чоловіка з хвилюванням, бо переживала: зараз він почне звинувачувати себе у всіх гріхах світу і запропонує їй знайти собі гіднішого чоловіка. Вона добре знала, що від нього чекати. Вова глянув у її схвильовані очі і спокійно сказав:

― Все буде добре. Ми впораємося.

Почалися тривалі процедури. Але її результати не підбадьорювали. На останньому візиті у спеціаліста Володимир почув:

― Шанс стати батьком у вас є, але дуже маленький. Вам потрібно сподіватись на диво.

– А я сподіватимусь, – сказав Володимир і вийшов з кабінету з твердим наміром більше туди не повертатися. Процедури забрали у сім’ї солідну частину бюджету. Володимиру було шкода витрачених грошей.

– Краще б ми на ці гроші ремонт зробили, – говорив він Ніні ввечері.

– Навіщо нам ремонт, якщо в будинку порожньо… – з сумом промовила вона, але тут же замовкла, запереживавши, що він запропонує їй такий вихід зі становища, про яке Ніна навіть думати не могла.

– Може, подумаємо про штучне? – несміливо запропонував Володимир.

– Я думала. Не можу собі уявити, що в мене буде дитя від зовсім чужої людини. Ні, це точно не варіант. Давай краще…

Вона запнулася, хвилюючись продовжувати. Не тому, що реакція чоловіка могла бути негативною. Вона сама не була впевнена в тому, що справді хоче цього. Володимир дивився на неї мовчки і чекав, коли дружина продовжить думку, про яку він вже здогадувався.

― Давай візьмемо малюка, ― все-таки наважилася вона. Володимир відповів одразу, він вже давно все вирішив.

― Я буду радий дитині в будинку незалежно від того, буде вона рідною чи прийомною.

Вона тут же побігла за планшетом і почала показувати чоловікові свою знахідку:

― Ось, дивись: я шукала інформацію про твої проблеми і натрапила на таку рекламу. Тут база даних з будинку малюка у сусідньому місті. Я вже переглядала її і знаєш, що? Знайшла ось цю маленьку красу! Її звуть Марійка. Дивись, мені здається, вона схожа на мене.

Володимир побачив фотографію п’ятимісячної малечі, яка справді чимось нагадувала його дружину.

– Дізнайся, як її можна забрати, і починаємо діяти, – резюмував він.

Ніна, окрилена його підтримкою, почала їздити інстанціями та збирати документи. Коли вона зізналася Дарині, що хоче взяти дитину з дитбудинку, мама її повністю підтримала:

― Якщо потрібна буде допомога, я в усьому допоможу. Не хвилюйся, доню: чужих дітей не буває.

Марію сім’ї вдалося забрати за кілька місяців. Коли Володя та Ніна їхали за дівчинкою, між ними сталася розмова:

– Давай ми відразу дізнаємося, ким були її батьки. Моя мама ніколи не приховувала, що я прийомна, але про мою сім’ю нічого не дізнавалася. А мені це було так важливо! ― зізналася чоловікові Ніна.

– Добре, якщо це можливо, ми обов’язково дізнаємося про сім’ю Марійки.

Виявилося, мами дівчинки не стало майже одразу після народження. Марія залишилася сиротою, коли їй був лише місяць. Про батька дитини ніхто нічого не знав. Була інформація лише про якусь двоюрідну тітку матері. Ніна відшукала її через інтернет і попросила зустрітися, щоб дізнатися хоч щось.

* * *

– Ганна була дуже гарною дівчиною, працьовитою, розумною. Не пощастило їй просто у житті. Моя сестра двоюрідна, її мати, в молодості була завидною нареченою. А потім вона завагітніла, наречений її покинув. Підтримки у неї жодної: батьків рано не стало. Запереживала вона, віддала доньку до дитбудинку. Потім почала жити абияк. Гуляти почала. Народила другу доньку Ганну. Теж віддала до дитбудинку. А я про неї й не знала нічого. Потім, коли сестри моєї не стало, я приїхала на прощання, а мені її сусіди розповіли про дівчаток. Старшу на той час вже удочерила якась родина. Я шукати не стала. Що б я змогла дівчинці дати? Вирішила допомагати Ганні, чим могла. Забрати її собі мені не було куди: у самої троє дітей. Але я відвідувала її, запрошувала в гості на вихідні часто. Вона до мене прив’язалася. А потім ось повторила долю матері. Завагітніла і залишилася сама. Ти не думай, вона б доньку ніколи не покинула. Та ось яка доля розпорядилася. І Марійка теж потрапила до дитбудинку.

Вислухавши її, Ніна раптом стрепенулась.

– Ви кажете, старшу дочку вашої сестри вдочерили? А ви не пам’ятаєте, якого року це було? Хоча б приблизно…

– А навіщо тобі?

– Я прийомна дитина.

Тут співрозмовниця придивилася до Ніни уважно і посміхнулася.

– А що, і таке може статися! Ти не знаєш імені рідної матері?

– На жаль, ні.

– А може, вам варто зробити тест? Тоді вже точно буде все зрозуміло.

– Я так і зроблю!

* * *

Коли вона тремтячими руками відкривала конверт із результатом, Володя стояв поруч, тримаючи Марійку на руках, і заглядав у бланк.

– Висока ймовірність спорідненості! – ледве чутно видихнула Ніна. Потім обернулася до чоловіка. На очах її блищали сльози: – Володя, я знайшла її! Мама! Марійка – моя племінниця. Мені більше жодних документів та доказів не треба!

– Кохана, я такий радий!

– Все недарма, Володя! Так треба було. Потрібно було Марійці та мені! Ти бачиш, як доля мінлива. Іноді така жорстока, а іноді така милосердна та щедра!

А через три роки в сім’ї сталося друге диво: Ніна завагітніла. У Марійки народився брат Олег. Ім’я синові Ніна дала на честь свого прийомного батька, який для її дітей став найкращим у світі дідом.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.