«Одне повідомлення через AirDrop – і весілля скасоване» 📱

Це мало бути ідеальне весілля: розкішна зала, щасливі наречені, усміхнені гості. Музика лунала у повітрі, келихи наповнювали шампанським, а ведучий вже готувався запросити молодят до вівтаря.

Але один випадковий AirDrop усе змінив.

📱 Хтось у залі отримав анонімне повідомлення з вкладеним фото. Гість відкрив і завмер. На екрані — наречений… в обіймах іншої жінки в готельному номері.

Дата на знімку? Два дні тому.Готель? Той самий, де зараз мала пройти шлюбна ніч.

Від отримувача фото швидко розлетілося серед гостей. Хтось шепотів, хтось знімав реакцію на телефон. До нареченої дійшло останнім.

⏳ Вона стояла перед дзеркалом, коли подруга передала їй телефон.

— Ти маєш це побачити…

Вона глянула. Серце закалатало. В голові дзвеніла тільки одна думка: «Він мене зрадив».

💍 У залі наречений уже чекав біля вівтаря. Наречена з'явилася перед ним, але без усмішки. Вона мовчки простягнула йому телефон із фото.

— Це що? — її голос звучав рівно, без істерики.

Гості затамували подих.

Наречений зблід, почав щось бурмотіти, виправдовуватися, але вона просто зняла каблучку і поклала йому в руку.

Весілля скасовується.

Подруга нареченої взяла мікрофон:
— Дорогі гості! Весілля не буде, але це не означає, що ми не можемо розважатися. Банкет оплачений, випивка без обмежень. Тому піднімімо келихи за свободу і за сміливість!»

🥂 Замість сумного фіналу — гучна вечірка. Але вже без нареченого.

💬 Як би ви вчинили на місці нареченої? Чи змогли б пробачити таку зраду?

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі