Історії Серця

У суботу в будинку Петровичів було тихо настільки, що навіть кішка боялася зайти до вітальні. Діти-погодки Льоня і Даша, влаштували метушню біля другого крісла, але молодша сестра відвоювала його і Льонька сів на диванну подушку на підлозі. Тещу – Олену Василівну – Микола Петрович не покликав, але вона прийшла з кухні та зайняла місце на дивані. – Ви всі знаєте, що сталося у сім’ї мого двоюрідного брата Михайла, – почав голова сім’ї. – Я вважаю, що це треба обговорити. – Але минуло вже чотири місяці, що тут обговорювати! – вигукнув Леонід. – Є про що поговорити, бо того тижня суд ухвалив остаточне рішення. Денис вирушить в колонію і працюватиме там на пилорамі. – А ще потрібно виплатити близько мільйона гривень потерпілим, плюс судові витрати. І ті два роки навчання Дениса на юрфаку, які Михайло вже сплатив, тепер підуть коту під хвіст, бо нікому не потрібний юрист із судимістю. – Слухай, а до чого тут ми та наші діти? – Запитала дружина. – Зараз поясню! Денис ні в чому не знав відмови...

Джека подарувала йому дружина. За три місяці до того, як її не стало. Вони хотіли вівчарку. Вона навіть спеціальні курси закінчила, щоб завести цього цуценя. Казала: «Він стане вірним другом нашому малюкові». А потім просто їхала автобусом, і її придавили. Багато народу. І всім було начхати на жінку яка була при надії. Вона закричала, а водій навіть не зупинив автобус… Лікарі не врятували ні її, ні дитину. У порожній квартирі чекав на нього тільки Джек, п’ятимісячне смішне вівчаря, все, що залишилося від колишнього щастя. Через місяць після похорону Джек захворів на чумку, віднялися задні лапи. Лікарі пропонували приспати собаку, але Семен Миколайович не зміг цього зробити. Він вирішив боротись. Нескінченні уколи та крапельниці, масаж та спеціальні заняття. Семен навіть узяв відпустку і повіз собаку на море. Джек підвівся. Задні лапи він звичайно слабенькі були, його трохи похитувало. Але Семен був радий і такому результату. У нашому будинку Семена Миколайовича звали бірюком. «Бач, оди...

- Ти бачила, з чим прийшла твоя свекруха? – прошепотіла Віра, подруга нареченої, з витріщеними очима. – З букетом з півонії та якоїсь трави. Я думала, що це для фотозони. А це, виявляється, подарунок для вас. – Ну… Хоч не з порожніми руками, – відповіла Марина, поправляючи поділ білої сукні. – Свято ж. Головне – увага. Хоча, якби хтось вимірював кількість цієї уваги, то тут свекри програли б усім присутнім. Ольга та Віктор прийшли з такими виразами облич, ніби їх сюди привели силою. Жодних тостів, жодних душевних розмов, ніякої радості. Свекор вперше відкрив рота тільки після розпису, коли вони всі тулилися біля арки, фотографуючись. – Вітаємо. Усього…, як кажуть, … самого, – видавив із себе Віктор. – Дякую, тату, – стримано подякував Ігор. – Ми, звісно, ​​без подарунка, – додала свекруха. – Зараз зовсім туго… Аліна ж навчається, стипендія – сміх. Все тягнемо самі. Сподіваюся, ви розумієте. – Звісно, ​​розуміємо, – зітхнула Марина. – Ми й не чекали нічого, тож вирішили скромно. Вони з ...

– Дивні вони, і як тільки з усім справляються? – люди в селі скоса продивлялися на хату літнього Яреми, до якого переїхали жити і син, і внук. На околиці села, де стара липа притуляється до хати, жила родина Петричів. Троє чоловіків – дід Ярема, батько Олексій та син Назар – тримали господарство, як уміли, злагоджено, хоч і не без суперечок. Жінки в їхньому житті були: дідова Марія пішла у засвіти ще десять літ тому, Олексієва Настя залишила його, не витримавши сільського побуту, а Назарова дівчина – лишилась у місті, коли той вирішив переїхати до батька й діда. Всі троє, хоч і різні, були мов коріння, стовбур і пагін одного дерева. – Олексію, знов ти сапу загубив? – бурчав батько, заглядаючи до хліва. – Та не загубив, а поставив, де й завжди, – відповідав Олексій. – Раніше люди пам’ятали, куди ставлять речі… Назар сміявся з тих перепалок діда і тата. Йому було двадцять один. Він тільки-но закінчив аграрний коледж, і хоч міг залишитися в місті, чогось потягнуло додому. Його друзі дивув...

  Він взяв на руки дитину, пошепки сказав, щоб не розмовляла, і швидко кинувся з квартири. Біг довго, потім зупинив машину, виїхали за місто, зупинили другу, поїхали далі. Сім’я, яка складалася з чоловіка Андрія і дружини Юлії, святкували день народження дочки Аліни, якій виповнилося п’ять років. Щаслива Аліна бігала зі своїми ровесниками, які були запрошені на свято. А мама і тато милувалися своєю чарівною донечкою. Життя Андрія і Юлії можна назвати безхмарним. Він роботяга, з села, сирота, батьки зar_инули в авTօкатастрօфі. Вона – дочка заможних батьків, інтелігентів, яким не подобається зять. Зустрілися вони випадково, зіткнулися в дверях офісу, де працювала Юлія, а Андрій шукав роботу, тому зайшов запитати. Коли глянули один одному в очі, немов струм пройшов між ними. Це було кохання з першого погляду. З тих пір більше не розлучалися. Пройшли роки, пристрасть стихла, і в обох відкрилися очі. Адже дійсно живуть вони в різних світах. Якщо Юля любить світські заходи і відчуває себ...

– Стій! — крикнула я через усе поле, але маленька фігурка продовжувала рухатися між колоссями.На зображенні може бути: 1 особа та немовля Серпень видався спекотним. Я поверталася з річки, несла відро білизни, коли помітила її — п’ятирічну дівчинку в пошарпаній сукні. Вона йшла якось дивно, наче крізь сон. — Гей, мале! — поставила цебро на край межі та побігла до неї. Дівчинка обернулася. Її величезні карі очі дивилися крізь мене. На щоці темніла засохла подряпина. — Як тебе звуть? — присіла я перед нею навпочіпки. Мовчання. Тільки вітер шелестів пшеницею навкруги. — Де твоя мати? – Запитала я м’яко. Вона трохи нахилила голову, потім підняла худу руку і показала в далечінь. — Там нікого немає, люба. Ходімо зі мною, зігрієшся, співаєш. Взявши за крижану руку — незважаючи на спеку, вона була холодна, — повела до хати. Дівчинка йшла покірно, іноді оглядаючись на безмежне поле. Іван працював у городі. Побачивши нас, він випростався: – Маш, це хто? – Знайшла в полі. Одна була. Не каже ні сло...

  Мій син оженився пів року тому і наче все було у них добре, але з кожним місяцем почав він помічати, що дружина постійно йому робить зауваження. – То тарілку за собою не помив, то не витер, коли з ванної виходив. Як з такої дрібниці робити таке?, – розповідав він нам на недільних варениках. Ми з чоловіком кивали головами, бо як це так з чоловіком вести себе? Я навіть свасі телефонувала аби трохи своїй доньці пояснила, як то з чоловіком треба жити та як його треба опікати. – Опікати?, – сваха аж верескнула в слухавці, – Та вашому Сашку двадцять дев’ять, а не рочок! Від цих слів мені стало не добре, значить, то все в матір пішло, не довго мій син наживеться в сім’ї. А далі як дізналася, що Іринка при надії, то вже все, не мала я спокою і розуміла, що треба буде той шлюб тримати нам усім і мені треба буде піти й переговорити зі свахою. Зізнаюся, що цю розмову я дуже довго відкладала, дуже довго, бо не хочеться про таке зі свахою й починати говорити. Але з кожним місяцем ставало в си...