Маленький садівник… Хлопчик стояв біля машини Aston Martin.

 

Маленький садівник…

Хлопчик стояв біля машини Aston Martin.

Самі розумієте, як восьмирічна дитина дивилася на це блискуче диво техніки. А поряд з машиною стояв водій у формі, кашкеті, склав руки за спиною. Важливий такий, не підступишся…

А малюкові дуже хотілося посидіти всередині, доторкнутися руками, а може… Може, навіть зробити знімок на телефон.

До водія підійшла жінка у суворій сукні. Хлопчик подивився на неї й вирішив – ця бідніша буде, бо одяг на ній не дуже…

Звідки дитині було знати скільки коштує цей костюм від Кутюр?

– Тьотю, тітко, – позвав він тихенько, поглядаючи зі страхом на важливого водія. – Тітко, можна я посиджу всередині?

Водій суворо подивився на дитину, і той стиснувся в грудочку, але тітка чомусь раптом сказала:

– Ну, звісно, малюк. Давай, я потримаю твій рюкзачок.

Хлопець глянув на важливого водія і поліз у машину.

Захопленню не було межі. А коли добра тітка в бідному костюмі від Кутюр сфотографувала його за кермом на його старенький телефон, він розсміявся щасливим сміхом.

І раптом…

Раптом обличчя тітки смикнулося якось так болісно.

– А хочеш? – спитала вона. – Хочеш, ми підвеземо тебе додому?

Він і розраховувати не міг на таке везіння, але зам’явся.

– У чому річ? – спитала його жінка.

– Ми живемо у маленькому будиночку у бідному районі… – відповів хлопчик.

– І що? – поцікавилася жінка і, закинувши рюкзачок на заднє сидіння, запросила його сісти поряд з нею туди ж.

Всю дорогу до будинку вона розпитувала його і з’ясувала, що батьків давно не стало в дорожній пригоді, і живе він із бабусею та дідусем, а вони…

Вони в нього чудові! І все добре, але бабуся чомусь ночами плаче…

– І ще є песик Джек. Дуже гарний песик.

Коли вони під’їхали до хатини на околиці міста, зустрічати їх вийшли дідусь і бабуся. Привіталися, вислухали пояснення дитини, та подякували тітці. Запросили увійти та попити чай.

Водій запитливо глянув на жінку. Він готувався відмовити та пояснити, що в них ще багато справ, але…

Але вона чомусь прийняла запрошення.

Усередині було чистенько, прибрано і, можливо, саме тому бідність прозирала звідусіль. Було видно, що люди похилого віку на свої копійки намагаються дати дитині все, на що вони здатні.

А здатні вони мало на що. Але хлопчик дивився на них із любов’ю, і чомусь у неї раптом перехопило подих.

Дорогою додому вона попросила водія:

– Том, зробіть мені таку ласку. Дізнайтесь про них все, що можете… Так. І ще. Купіть їм продуктів… – вона замислилась. – І скажіть, що це від соцслужби. Ок?

Водій глянув на неї в дзеркало заднього виду і сказав:

– Все зроблю, пані.

Увечері Том розповідав їй все, що він дізнався, і як люди похилого віку відреагували на пакети з покупками:

– Пані… Ви мені, звичайно, вибачте за свавілля. Але я дозволив собі купити їм новий холодильник. У них був зовсім маленький і старий.

– От і добре, – зраділа жінка і, повернувшись до водія, спитала: – Як ви гадаєте, можна буде до них заїхати?

– Звісно, можна! – зрадів чомусь водій.

І вона почала майже щодня заїжджати до цієї маленької, старої хатинки. Їй чомусь там було добре і спокійно. Бабуся і дідусь завжди дуже раділи їй і намагалися дякувати, на що вона завжди відповідала:

– Будете дякувати – ображуся.

Якось увечері зустрів її чоловік. Вони досить рідко перетиналися. Може, раз на тиждень, а тому її це здивувало:

– Що сталося, Майк? – спитала вона.

– А що мало статися? – відповів той. – Я не можу просто так зустріти дружину ввечері? Ти після роботи у твоїй фірмі, я після своєї фірми…

– Не пудри мені мізки, – відповіла та. – Я добре знаю тебе. Говори.

Той налив собі келих і заговорив:

– Тут до мене дійшли чутки… Наче ти до коханця їздиш.

– І що? – спитала вона. – А як і до коханця? Тобі що?

Чоловік усміхнувся, сьорбнув із келиха і подивився на жінку:

– У тому й річ, – продовжив він. – Якби до коханця, то я міг би тебе зрозуміти. Уваги тобі майже не приділяю. Ми бачимося рідко. Навіть відпочивати їздимо окремо вже багато років, але…

– Ти ж не до чоловіка їздиш, правда? Ти буваєш у маленькому старому будинку на околиці міста, де живуть двоє людей похилого віку і дитина.

– Можеш мені пояснити? Жодних претензій. Просто цікаво.

– Це важко пояснити, Майку, – присіла жінка в крісло і теж налила собі ігристого. – Бог не дав нам дітей…

– Стоп, стоп! – перервав її Майк. – Дітей ти не хотіла весь час.

Жінка болісно скривилася.

– Гаразд. Пробач, – заспокоїв її чоловік. – Продовжуй…

– Хлопчик такий гарний, – сказала вона. – Бабусю з дідусем любить. Намагається. А знаєш, що він робить у вихідні?

– І що ж? – запитав чоловік із цікавістю. Він тепер дивився на неї дуже уважно. Так, ніби бачив уперше.

– Він підробляє на стоянці машин та на заправці. Миє машини, а всі гроші віддає бабусі з дідусем.

– Ось як… – сказав Майк. – І ти вирішила допомогти?

– Хочу зробити у своєму житті хоч щось добре. Ти ж не проти?

Майк злегка опустив окуляри й поглянув на неї поверх них:

– Отже, – сказав він. – Ти зуміла мене здивувати. Жінка, яка не хотіла жити в номері готелю нижче за президентський, а на курорти літала моїм особистим літаком з подругами, раптом перейнялася співчуттям?

– Невже я була таким стервом? – Запитала вона чоловіка.

– Я цього не сказав, – відмахнувся Майк і дістав із внутрішньої кишені піджака щільну пачку банкнот. – Витрати моїм коштом, – сказав він.

– І, будь ласка, заради бога, купи хлопчику гарний одяг. Ти туди місяць уже їздиш. Тобі треба пояснювати таку просту річ?

– Як скажеш, любий, – раптом вирвалось у неї. Вона затнулась і подивилася на людину, з якою прожила вже двадцять років, але, видно, так і не змогла його впізнати близько.

Майк підвівся, допив келих і, підморгнувши дружині, пішов у свою кімнату.

Хлопчик страшенно зрадів новому одязі, але категорично відмовився приймати його просто так:

– Ми ж не жебраки, – резонно зауважив він жінці, і його бабуся раптом чомусь заплакала.

– Зрозуміла, – усміхнулася жінка. – Помий мою машину. Ок? А я в такий спосіб заплачу за твою роботу.

Вона вийшла надвір і запитала водія:

– Томе, ви не могли б допомогти Назару помити мою машину?

Водій обернувся до неї та посміхнувся. А вона подумала, що раніше ніколи не бачила його посмішки.

– Прийму за честь, пані, – відповів той і, знявши піджак, засукав рукави.

Наступними вихідними вона приїхала до маленького будиночка з досить дивною пропозицією. Вона довго вагалася, перш ніж озвучила її:

– У нас звільнився садівник, – пояснила вона Назару, та бабусі з дідусем. – Роботи у нас у саду небагато. Він запросто впорається у вихідні, зате…

– Натомість зарплата хороша і не треба буде більше мити машини. Та і я зможу доглянути його, – підморгнула вона бабусі та дідусеві.

Але вихідними хлопцеві ніяк не вдавалося доглядати досить пристойний сад, що його дуже засмучувало.

Річ у тім, що жінка попросила його замість цієї роботи підтягнути її за шкільною програмою:

– Все забула, – поскаржилася Назару. – Ти пояснюватимеш мені свої уроки, а я платитиму тобі, як репетитору. Ок?

– А як же сад? – засмучувався він. – Коли його доглядати?

– Ти мене доглядай, – резонно засміялася жінка. – А сад у чудовому стані. Він поки що й почекати може.

Якось у залу великого котеджу спустився Майк. І жінка представила його Назару.

Той страшенно зніяковів і спробував пояснити, що незабаром приступить до своїх обов’язків садівника.

– То в нас новий садівник? – зрадів Майк і поплескав хлопчика по вихрастій голові. – Цю справу треба відзначити шашликами, тортом та басейном. А потім уже й приступиш. Іде?

Хлопчик глянув на жінку та її чоловіка і відповів серйозно:

– Іде. Дядьку, ви не хвилюйтеся, я відпрацюю.

Жінка раптом чомусь задихнулася. І, щоб не розплакатися, вискочила в іншу кімнату, де довго стояла, затиснувши рота руками.

Коли вона прийшла до басейну, Майк і Назар смажили шашлики й весело розмовляли.

Вона приєдналася до них і довго спостерігала за своїм чоловіком. Це була зовсім інша людина. Незнайомий їй раніше, а може…

Може, раніше вона й не хотіла впізнати його з цього боку? Як знати? Як знати…

Увечері Назар, зовсім втомившись від плавання в басейні та ситної їжі, заснув на лежаку.

Майк переніс його в одну зі спалень і сказав жінці:

– Їдь і заспокой його бабусю з дідусем.

Вони, справді, дуже хвилювалися, і коли вона приїхала і заспокоїла їх, бабуся покликала її до іншої кімнати:

– Ми вже старі, – сказала вона. – І я переживала, що буде з дитиною, коли нас не стане…

– Слухати не хочу! – відповіла жінка. – До ста двадцяти вам! Але за нього можете не хвилюватись.

– Благослови вас Боже, – відповіла бабуся.

Невдовзі вони переїхали до котеджу. Майк пояснив хлопчику, що вони повинні жити тут просто тому, що садівник повинен бути поруч із садом.

Що ще тут обговорювати?

Тепер вони із дружиною завжди поспішали додому. Майку треба було вигуляти собачку Джека. Жінка робила уроки з Назаром. А бабуся та дідусь відпочивали у садку біля басейну.

Хлопчик давно вже не рвався підстригати сад. У нього було справ безліч і без того.

Він тепер навчався зовсім в іншій школі. І Майк часто проводив з ним час. Він пояснював йому, як і що робиться у світі великого бізнесу.

А одного разу Назар занедужав. Висока температура. Він лихоманив усю ніч, і жінка чергувала біля його ліжка.

А вранці вона задрімала, сидячи на кріслі поряд.

Він прокинувся і застогнав.

– Так, так мій любий, – схопилася вона і нахилилася до нього.

– Мамо, мамо… – сказав він. – Дай мені, будь ласка, попити.

Вона підхопила його, притиснула до себе і закружляла з ним по кімнаті.

Бабуся з дідусем дожили не лише до закінчення університету, а й до його весілля. Ось так.

Собачка Джек вже старенька, але улюблена.

І Майк тепер завжди вдома. У нього з дружиною багато спільних тем та бажань. Вони вже навіть встигли забути про те, що колись було інакше…

І це не казка. Ця розповідь написана на основі справжньої події, яка відбувалася у Львові.

Вірити цьому, чи не вірити – це ваша справа. Ось так.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.