"– Стукайте – і вам відчинять… Бо під лежачий камінь вода не тече…

 "– Стукайте – і вам відчинять… Бо під лежачий камінь вода не тече…

– Лєно, не вір ти йому, – подруга Світлана була, як завжди, категорична. – У нього в очах порожнеча якась …

– Заздриш? Та він мені подарунки щодня дарує, у кафе водить.

– Йому квартира твоя потрібна! За неї можна і на парфумерію витратитись.

– Не моя вона, а бабусина.

– А бабуся де? У селі. І не вічна вона. І дістануться ці хороми тобі. А якщо за свого Максима заміж вийдеш, він тебе потім звідти вижене в халупу якусь. Я таких наскрізь бачу!

Ледве не посварилися вони з подругою тоді. Квартира справді була шикарною, такі «сталінками» називають. Стелі високі, двері в кімнатах в обидва боки відчиняються, передпокій – як вітальня.

Звели кілька таких будинків у місті одразу після вітчизняної спеціально для офіцерів командного складу, які з фронту повернулися. Прадідусь Олени до Берліна дійшов у чині полковника.

Олена, правда, його ніколи не бачила, а ось дідусь пам’ятав. Він також став військовим і до полковника дослужився, щоправда, в мирний час. Декілька років тому його не стало, а бабуся Тоня після цього повернулася до села.

Батьки дівчини свій невеликий будинок звели за містом, там і жили. А двокімнатна сталінка з величезними кімнатами дісталася, виходить, Олені.

Вона почала в ній жити, коли в інститут вступила. І на заняття можна пішки ходити, а не на приміському автобусі вранці з батьківського будинку трястись, і взагалі до самостійності треба привчатися.

До останнього курсу у її житті з’явився Максим. Ні, і до нього вона черничкою не була, але всі ті стосунки здавалися якимись несерйозними, мало не пробними. А тут – галантний молодий чоловік, залицяється солідно, на подарунки не скупиться.

– Жити треба гарно, – казав він, – і ґрунтовно. І сім’ю треба будувати, як будинок, із міцного фундаменту.

– А що ви розумієте під цим фундаментом? – Запитала одного разу його Світлана, – мабуть, квартиру, в якій Олена живе?

– І це теж, приховувати не буду. Але й у мене автомобіль є, дача. Майно у нас з Оленою буде гарне. Син виросте, йому все дістанеться.

– А як дочка?

– Син, я точно знаю. Впевнений навіть.

Загалом, упевненістю Максим Олену, напевно, і підкорив. Так що, попри заперечення Світлани, після інституту вона швидко вийшла заміж, отримала непогану роботу в пристойній компанії, і життя складалося дійсно красиво і солідно.

До призначеного терміну з’явилася і дитина. Хлопчик, як Максим і передбачав. Тільки радість швидко змінилася великою тривогою.

У малюка було діагностовано вроджену ваду серця. У перші дні лікарі побоювалися за життя новонародженого, але виходити сина вдалося. Щоправда, медики попередили Олену одразу:

– Потрібне буде потім складне оперативне втручання. Інакше синочок ваш і до школи може не дотягне.

– І коли?

– Не зараз. Поки що малюк цього не витримає. Років зо два виповниться, можна буде пробувати. Можна й згодом, але бажано до школи.

– Лише у нас таких втручань не роблять. Немає обладнання. Потрібно буде до Німецької клініки звертатися. З відповідними видатками, зрозуміло.

Олена останні слова спочатку пропустила. Не це її насамперед турбувало. Головне, що вилікувати сина можна. Причому лікарі сказали, що потім серце працюватиме цілком нормально. Найчастіше так і відбувається.

Максим спочатку дитині дуже зрадів. Але потім його почав дратувати частий плач Антона ночами, його помітна слабкість, блідість. Він став довше затримуватись на роботі, нерідко приходив із запахом.

– Ти й у вихідні теж працюєш? – Не витримала одного разу Олена, – допоміг би по хаті хоч трохи… Я від дитини не відходжу.

– Гроші теж має хтось заробляти, – відмахнувся чоловік, – на твої допомоги ноги можна протягнути. Бабуся свою з села викликай, хай вона з Антоном сидить, чи обіди готує.

– Та вона сама нездужає, тому й у село поїхала.

– А у вас у рідні, видно, усі не здорові. Он і сина ущербного на світ привела. Того й дивись, богу душу віддасть. Навіщо такий кволий потрібний?

Світлана, дізнавшись про ці розмови зловтішалася: мовляв, попереджала ж я тебе, подруго. Такому тільки здоровеньких дітей подавай і, бажано, підрослих, яким підгузки міняти не потрібно.

Олена і сама розуміти стала, що чоловік – як зіпсована цукерка у гарній упаковці. Весь лощений, а душа гнила. Тільки Олені тепер не до душі було. Сина треба вилікувати.

Вона тягала його по різних лікарях, цілителях, навіть до екстрасенса зверталася. Той п’ять сеансів з Антоном провів за три її місячних зарплати. Потім зізнався чесно:

– Мої можливості тут не допоможуть. Може, й справді оперативне втручання потрібне, і тільки воно.

Втручання справді було потрібне. Але вартість його така, що серце обірвалося. Тут якщо і «сталінку» продати, і будинок батьківський, – лише на чверть вистачить.

А ще й Олені з Антоном до Німеччини їхати на щось треба, жити десь, харчуватися і таке інше.
Якось вона у тролейбусі просто розплакалася від розпачу. Чоловік, що сидів навпроти, поцікавився:

– Кого у вас не стало?

– Ще нікого. Але, може. Син мій маленький дуже хворий.

– І нічого зробити не можна? Медицина зараз чудеса творить.

– Творити вона творить. Тільки за величезні гроші.

Чоловік намагався щось розпитати, але Олена на зупинці швидко вискочила з салону. Терпіти вона не могла допитливих.

Допомогти нічим не можуть, проте про все розпитують! Що цьому чоловікові потрібно? Сам собі на машину за життя не заробив, на тролейбусі їздить. Гривні, мабуть, у кишені зайвої немає.

А тут ще Максим оголосив про те, що йде. На «сталінку», щоправда, жодних претензій не мав. Навіть обіцяв платити аліменти. Сказав на прощання:

– Мені здорове потомство потрібне. Від здорової дружини.

– Та з чого ти взяв, що це через мене?

– Читав я, що такі патології передаються генетично. От і бабка у тебе хвора, і діда рано не стало.

Світлана, та просто сказала, що він козел. Козлище! Може, вона і мала рацію.

Але й зрада чоловіка Олену практично не засмутила. Не до нього тепер. Антона доводилося все частіше тепер у лікарню водити на процедури, що підтримують.

Лікар, Гнат Іванович, допомагав, як міг, кардіологом він був, кажуть, чудовим, але тут виявився безсилим:

– Антон може жити нормально, якщо за ним постійно спостерігати. Але біда може статися будь-якої миті. А ви на телебачення звертатися намагалися? Там же оголошують збір коштів на такі випадки.

– Та там, крім мене, знаєте, скільки потребують! І там теж зв’язки потрібні й гроші, це треба в столицю їхати.

– А на місцевому телеканалі взагалі сказали, що їм не дозволяють про тяжкі недуги сюжети в ефір випускати, щоб глядача не травмувати.

– Про тортури та дорожні пригоди, отже, можна щодня у зведеннях розповідати… Гаразд, спробую я вам допомогти… Може, в адміністрацію сходити?

Але Олена розуміла, що каже він ці слова просто зі співчуття. Чим він може допомогти? Тонометр продасть?

Якось у коридорі лікарні зустріла Олена того самого чоловіка з тролейбуса. Теж, мабуть, мається чимось. Або онука лікує.

Він її, видно, впізнав, знову заговорити намагався, але та швидко пробігла повз. Чергової порції співчуття їй не потрібно.

А за кілька днів трапилося диво. Іван Ігнатович зустрів їх з Антоном із широкою посмішкою:

– Збирайтеся до Німеччини, з клінікою я вже зв’язався.

У Олени дихання перехопило:

– Та як це… Мер допоміг?

– Там черга на допомогу така, що десятиліттями чекати можна. Ні, з іншого боку допомога прийшла. Є у нашої лікарні спонсори, апаратуру купують, ліки дорогі…

– Ось і вам вирішили допомогти. Тим більше, що у них із тією клінікою якісь зв’язки є по бізнесу. Та й директор цієї фірми сказав, що з вами трохи знайомий.

– Це хто? Я з бізнесменами не спілкуюсь. Чоловік колишній, хіба що, розбагатів десь…

– Та ось він на фотографії із нашим медичним персоналом. Він нам тоді ремонт у лікарні зробив.

Олена придивилася до знімка на стіні. І впізнала одразу. Той самий пасажир із тролейбуса! Машина, у нього того дня, мабуть, у ремонті була?

З того часу вони зустрічаються часто. Антон уже у другий клас пішов. А Веніамін Єгорович, так звуть рятівника, його своїм похресником називає. У самого, каже, онуків немає. Тепер є, з ким у сніжки взимку пограти.

Ось така неймовірна історія трапилася, в яку складно повірити простим людям. Не дарма ж кажуть – стукайте, і вам відчинять, бо під лежачий камінь вода не тече…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"