"– Ну що дідусь, поговорив з онуком? – сміється мама Альошки. – Ну так, історія повторюється, і знову Іванова!

 

"– Ну що дідусь, поговорив з онуком? – сміється мама Альошки. – Ну так, історія повторюється, і знову Іванова! Ох вже ці Іванови, паморочать голови нашим хлопцям! – сміється тато Альошки, та дідусь Мишка…

– Мамо, ти мені блакитну сорочку одягни завтра в садок.

– Блакитну? А що так?

– А Наталка Іванова сказала, що мені гарно в цій сорочці, вона мені до очей пасує!

– Ну раз Наталка сказала, то звичайно одягнеш завтра блакитну сорочку.

Альошка задоволений пішов грати зі старшим братом. Володька старший за нього, і вже ходить до школи.

Мама ввечері розповіла татові про блакитну сорочку, що так пасує до очей сина. Тато посміявся, поплескав молодшого сина по спині.

– Що синку, подобається Наталка?

– Ага, я з нею одружуватися буду!

– Ось як? Ну спочатку ж треба вивчитися, освіту здобути, а потім уже одружуватися.

– Ого, так довго…

Альошка замислився.

– Тату, а можна я з Наталкою завтра одружуся?

– Завтра? А де ж ви будете жити, синку?

– Так вдома, – здивовано відповів хлопчик.

– У кого вдома? – Не здавався тато, – у Наталки?

– Та ні, татку! – здивовано витріщив очі малюк. – Наталка в себе вдома, а я в себе.

– Ні синку, так справи не роблять, ти одружишся і маєш Наталку до себе забрати, і жити з нею. Сам працювати підеш, а вона ходитиме в садочок, а потім до школи, в інститут…

– А я? – з очима повними сліз запитав Альошка.

– А тобі працювати синок треба, щоб утримувати сім’ю.

– А що сталося, чого ти плачеш? – мама присіла перед сином.

– Мамочко, я хочу одружитися з Наталкою, але я не хочу зараз працювати, я хочу в садок ходити, а потім вчитися, а тато сказаааав… .ууууу…

– Ну а що ти плачеш, виростеш і одружишся зі своєю Наталкою!

– Ага, я поки виросту, її хтось інший забере!

– Та хто ж?

– Не знаю, може, Сергій, або Вітька.

– Ну, тоді й не потрібна тобі ця Наталка, раз її хтось інший забрати може…

Вранці Альоша рішучим кроком підійшов до дівчинки в червоній оксамитовій сукні, з великим бантом на довгому світлому волоссі, взяв її за руку і проникливо сказав:

– Я одружуся з тобою, Іванова!

Дівчинка з хвилину дивилася на нього, а потім відвернулася і сказала:

– Ні!

– Альошка забіг вперед і тупнувши ніжкою повторив:

– Я сказав, що одружуся з тобою! Тільки не зараз, добре, Наталко? – хлопчик взяв дівчинку за руку і заглянув їй у вічі, – а пізніше, добре?

– А чому не зараз, – здивовано запитала дівчинка, – Вітька з Лізою одружилися зараз.

– Вони не по-справжньому, а ми з тобою одружуватимемося по-справжньому!

– Добре! – кивнула дівчинка, і, взявшись за руки, малеча пішла грати.

У школі Альошка вимагав в учительки, щоб вона посадила його поруч із Наталкою.

Вчителька не хотіла йти на поводі у хлопчика, і посадила Наталку з іншим учнем. Альошка підійшов і вперто сів поруч із Наталкою:

– Я одружуся з Івановою, коли виросту!

– Хахаха, засміялися діти, -тілі-тілі-тісто, наречений і наречена!

– Діти! Тихо! – суворо сказала вчителька, – як тебе звати?

– Альоша.

– Альоша, ти ще маленький, щоб думати про такі речі, йди сідай на своє місце, гаразд?

– Ні! Наталко, скажи, що я з тобою одружуся!

Наталка сиділа і тихо посміхалася.

– Ну, панночко, і що ви відповісте? – спитала вчителька.

– Ми по-справжньому одружимося, коли виростимо, а не як Вітька з Лізою, вони не по справжньому, ще в садку.

– Навіть так, – вчителька задумливо подивилася на дітей, – ну що ж, сідайте разом.

Наталка була королевою його серця. Він носив їй портфель, захищав від собак, хуліганів, від вчителів, якось вона впала і розбила коліно, він тяг її до медпункту.

У старших класах він освідчився їй у коханні, по-справжньому.

А Наталка що?

А Наталка посміхнулася своєю чарівною посмішкою і пішла, гордо підійнявши голову.

– Я все одно одружуся з тобою, Іванова, – гукнув він їй услід, – чуєш?

До Наталки почав залицятися Ігор, боксер, їздив своєю особистою шісткою, навчався в училищі на механіка.

Скільки ж Альошка отримував синців, але від Наталки не відступився. Іде він одного разу, дивиться, стоять троє. Дубасити будуть, зрозумів Альошка.

– Гей, малий, – один із хлопців ліниво відліпився від стіни, – йди сюди!

– Тобі треба, ти й іди!

– Хамиш, малий?

– Я тобі не малий, у мене ім’я є!

– Коротше, хлопче, слухай сюди, від дівчинки відвали, зрозумів? Ця дівчинка нашого кореша.

– А кореш де? Сам боїться сказати? Передай йому, що коли не відчепиться від моєї дівчини, – Альошка виділив слово моєї, – то йому не поздоровиться.

І, повернувшись спиною, Альоша спокійно пішов до під’їзду.

Він відчував злість хлопців, але спокійно йшов, чудово розуміючи, що будь-якої миті, вони можуть накинутися на нього.

Якось вони напали на нього, по-підлому, зі спини, сили були нерівні, і він почув крик.

Це кричала Наталка, вона бігла з висмикнутою звідкись штахетиною з цвяхами, і, дико кричала, врізавшись прямо в натовп хлопців, які штовхали Альошку.

Вона кричала і махала штахетиною, роздаючи тумаки праворуч і ліворуч, а на допомогу Альошці вже бігли старший брат з другом, їх покликала Ліза, подружка Наталки.

Тоді вона вперше поцілувала його.

Увечері, коли відмилися хлопці під колонкою, Ліза принесла зеленку, і вони щедро вимазали нею героїв.

Потім всі сиділи й сміялися. Альоші було боляче сміятися, але він реготав голосніше й заразливіше за всіх, а коли всім натовпом пішли проводжати Наталку, вона біля під’їзду повернулася до нього:

– Боляче, Альоша?

– Ні, – похитав головою хлопець, – нормально.

Дівчина встала навшпиньки й поцілувала його, а хлопці завбачливо відвернулися.

– Пробач мені, Альошо…

– За що? Ти моя рятівниця, он як штахетиною всіх розкидала. Я боюся тебе, Іванова, я ж з тобою одружуватися буду, а ти каратист, як Брюс Лі …

– Та ну тебе, – засміялася Наталка.

А потім були проводи в армію.

Наталка не ревла показушно і не висіла на плечі в Альошки, вони просто завжди були поряд.

– Пам’ятай, я відслужу й одружуся з тобою, чуєш?

– Так,Альоша, – перший раз у житті, починаючи з самого дитячого садка, Наталка сказала так, і засоромилася, – у мене питання є.

– Говори!

– А ти мене кохаєш? – прошепотіла вона і сховала почервоніле обличчя в долоні.

– Наталко, ти чи дурненька? Ти ще не зрозуміла? Я з тобою одружитися все життя збираюся, а ти мені такі питання ставиш, звичайно кохаю, моя хороша!

І помчали листи туди-сюди, туди-сюди. І в кожному листі таїлося слово “кохаю”…

А потім листи припинили приходити.

Марно чекали батьки та Наталка, не було листів. По телевізору показували хлопчиків, брудних, обірваних, але веселих та живих. Вони боролися зі злом.

А потім прийшло одразу три листи, батькам, Наталці та старшому братові.

Батькам і Наталці він написав веселого листа, говорив що був на завданні на півночі, бачив пінгвінів.

Він в листах написав багато різних історій, батьки та Наталка плакали від почуттів, що наринули.

Увечері Наталка прочитала листа своїм батькам, всі раділи, що все добре.

– Наташо, – спитав молодший брат, – а що Альошка в Америці?

– У якій Америці, з чого ти взяв? – сміючись спитала мама Наталки, – ти що синку, Альоша в армії…

Увечері брат підійшов до сестри й сказав їй, що на нашій півночі пінгвіни не живуть, тому він спитав, де Альошка…

І лише брат знав, де він.

Ще в дитинстві хлопчики придумали свій шифр, і у звичайному листі, зміг Альошка повідомити брата, де він перебуває.

Одне слово, лише одне слово, від якого ночами не спали тисячі матерів, які проводили своїх синів в армію.

Плакав брат, дорослий хлопець, кусаючи кулаки й засунувши голову під подушку, він не може, як у дитинстві піти та підставити плече братові. Плакав від безсилля, від страху за молодшого, від того, що відбувається…

Володька написав Альошці листа, веселого, так було потрібно.

А наприкінці приписав: ”Не забувай, тобі ще з Наталкою одружуватися, бо сам знаєш, штахетину візьме, вона така в тебе”.

І знову немає листів.

А потім, по телевізору в новинах, сюжет показали, невеликий. Хлопчики… Ні, загартовані солдати!

– Альошка, – сіла мама і схопилася за серце, – там Альошка, закричала вона, – синку!

А він ніби почув, повернувся і посміхнувся своєю широкою посмішкою з ямочками на щоках.

Приїхала швидка до Альошки додому, мамі погано стало.

– Ну, живий же, живий, – каже старий, втомлений лікар, – чекайте додому, скоро приїде ваш солдат…

Не може заснути Наталка, заспокоює її мама, напуває краплями й сама п’є.

Палить тато, разом із братом, стоячи на балконі, мовчать і димлять.

– Ти знав… сину?

– Так…

– Добре…

Батько Наталки згадує, як захищав чужу країну, чужий народ, потираючи плече, де сидів уламок.

– Нічого синку, – пошепки сказав він, – нічого, прорвемося. Ти тримайся там хлопче, тримайся!

– Тату, – шепоче молодший брат Наталки, – він же виживе?

– Повинен, синку, ти що, йому ж з Наталкою ще одружуватися!

– Добре…

Він повернувся.

Був ранній ранок, солдат сидів на лавочці, витягнувши ноги й кинувши речовий мішок. Він слухав співи птахів і тишу, якою насолоджувався вдома.

На балкон вийшов брат, щоб подиміти.

– А диміти шкідливо, – примруживши очі й задерши голову промовив Альошка.

– Шкідливо бути вредним, можна одержати в око, – відрізав брат.

– Привіт.

– Доброго дня, братику…

– Іванова, – кричав через пару годин під балконом Альошка, що захмелів від щастя, – я з тобою одружитися прийшов, Іванова!

І ніхто не лається на солдата, і ніхто не кричить, щоб він забирався, бо зараз поліцію викличуть. Всі знають, що радість велика, солдат приїхав додому, живий!

– Мамо, тату, ну тепер точно можна одружуватися? – Запитав щасливий Альошка, крутячись перед дзеркалом.

– Одягайся, наречений, бо наречена передумає, – сміялися батьки.

– Я їй передумаю, я стільки чекав цього дня!..

Через деякий час:

– Мамо, я одружуватися буду.

– Справді? І коли?

– Завтра

– О, як! І з ким ви, Михайло Олексійовичу, одружуватися зібралися?

– З Катериною Івановою!

– Що? Яка така Іванова?

– Ну, у групі у нас, мамо, Катя Іванова.

– А тато знає?

– Так, він відмовив мене сьогодні одружуватися, сказав треба з дідусем поговорити спочатку, тож я завтра одружуватимуся…

– Ну що дідусь, поговорив з онуком? – сміється мама Альошки.

– Ну так, історія повторюється, і знову Іванова! Ох вже ці Іванови, паморочать голови нашим хлопцям! – сміється тато Альошки, та дідусь Мишка…

Дякую Вам, шановні читачі, за коментарі та вподобайки! Читайте з задоволенням!

"