Історії Серця

  – Це що, жарт? – Андрій тримав конверт так, ніби хотів стерти з лиця землі його існування. – Поки не відкриємо — не дізнаємось, — Ліда нервово усміхнулась, намагаючись розрядити атмосферу. Але її завжди спокійний чоловік поводився незвично — як вулкан на межі вибуху. – На, подивись сама! Лист впав на підлогу. Ліда підняла його, погляд зачепив слова “СУД” і... її ім’я як одержувача. Замовний лист. Але чому його відкрив Андрій? – Тобі це не здається підозрілим? – пролунав вибух обурення. – Листоноша – мій знайомий. Віддав мені, як законному чоловіку. Краще прочитай, а тоді поговоримо. Ліда повільно розгорнула лист і, рядок за рядком, її зіниці розширювались. Позов. Від людини, яку вона начебто не знає. Прізвище – Микитенко Павло Юрійович. Зміст – вимога визнати його батьківство сина Ліди. – Це якась помилка! – вигукнула вона. – Іван – твій син, Андрію, ти ж знаєш! Але Андрій вже не слухав. Рішучий, холодний. Суд, тест на батьківство, зустрічний позов. І жодного шансу на прощ...

Лариса обожнювала ранкові суботи, коли ще місто спить, а вулиці — порожні, мов сцена до початку вистави. Саме в такі моменти вона відчувала особливу магію — можливо, саме сьогодні її почує білий кінь того самого принца, якого вона виглядала в уяві ще з юності. Але цього разу їй трапилося дещо інше: щойно ступивши за ворота, вона мало не перечепилася через гаманець, товстий і важкий. Усередині — шалена сума грошей. На кілька хвилин її думки понеслись: нові подорожі, гардероб, аромат кави десь у Парижі... Але совість різко повернула її на землю. Ці гроші не її. Хтось їх заробив. Хтось, можливо, дуже їх потребує. Вона вирішила: знайде власника. А якщо ні — доля сама вирішить, що робити. Єдина підказка — номер телефону на зім’ятому клаптику паперу. Вона подзвонила. Чоловічий голос пояснив: гаманець, ймовірно, належить його другу — Олексію Семеновичу. У базі даних знайшлося шість таких людей. Вона почала шукати. Хтось дивувався, хтось відмахувався. Один був у відрядженні, інший узагалі н...

Він мовчав цілих пів року, поки одного разу не прокинувся серед ночі з криком : «Мама!» Так, уві сні до нього повернулася пам’ять і знову спалахнуло в очах червоне полум’я. На той час Вітя вже жив у дитячому притулку і ніяк не міг зрозуміти, чому його віддали сюди. У нього з’явилася звичка: він став приходити до великого вікна з якого було видно дорогу і головну алею і стояв, напружено вдивляючись у далечінь. – Ну, що ти тут постійно стоїш? – бурчала стара нянечка Тамара, спритно орудуючи шваброю. – Маму чекаю. Вона прийде по мене. – Ох-хо-хо, – зітхала Тамара. – Даремно ти тут стоїш. Ходімо краще я тебе чаєм напою. – Ходімо, – погоджувався хлопчик, а потім знову приходив сюди та дивився на доріжку, здригаючись, коли хтось підходив до притулку. День йшов за днем, місяць за місяцем, а Вітя так і не залишав свою посаду, чекаючи, коли ж спалахне серед сірого безрадісного дня червоне плаття і мати, простягнувши до нього руки, скаже: «Нарешті я знайшла тебе, синку!» Плакала Тамара,...

– Я переїжджаю до батька, з ним краще – Спокійно сказав син. У Ольги затряслися губи. – Як із батьком? З чого це? Чому краще? – вона підвищувала голос, щось шукала на кухні, гриміла посудом, поки Степан збирав свої речі. – Ти подивися на нього, мати йому жити заважає, думаєш із батьком солодко? Та ти повернешся вже завтра! – Не повернуся, мамо. Все буде добре. Ольга вже стояла в коридорі та набирала телефон колишнього чоловіка. На тому кінці чулися короткі гудки. – Зайнято, ти подивися, у мене тут син іде, а в нього зайнято! – нервувала жінка. – Мамо, де мої осінні черевики? – Навіщо тобі черевики? Ти що там зібрався до осені жити? – вона карбувала кожне слово, ніби намагалася вбити між сином та батьком клини. – Так. Нічого страшного у цьому немає. Відпочинеш, поживеш, як хотіла, – спокійно для себе. Ольга знову почала вимовляти сину все, що думає про цю ситуацію, на підвищених тонах. Степан дивився на локон її темного волосся з пучка, що вибився, і думав, що світлий колір вол...

Ніна Костянтинівна встановила на столі в’язальну машинку. Вона давно хотіла зв’язати собі літню кофтинку, навіть модель у журналі підібрала та нитки купила. Основне полотно вона зв’яже на машинці, збере кофтинку, а декоративні елементи вив’яже гачком – у цьому вона була майстриня. Вона вже пров’язала кілька рядів, радіючи, як рівно лягає в полотно нитка. І раптом у двері подзвонили. Жінка нікого сьогодні не чекала, тому підійшовши до дверей, подивилася у вічко. На сходовій клітці стояв Петро – її зять. Вона швидко відчинила двері. – Що трапилося, Петре? З Лізою щось? Чому ви мені не подзвонили? – Здрастуйте! З Лізою все гаразд, вона вдома. А я прийшов поговорити з вами. – Ну, заходь, раз прийшов. Ніна Костянтинівна провела зятя в кімнату, посадила в крісло. – Може, чаю, Петре? – Запропонувала вона. – Ні, розмова у нас з вами буде серйозна, – почав Петро. – Ми з Лізою майже рік, як одружилися, але я тільки недавно зрозумів, що ви, м’яко кажучи, не зовсім чесно поділили спадок ...

– Мамо, тобі треба виписатися з квартири на кілька місяців. – Навіщо? І де я зареєструюсь? – У селі. Ти все одно з травня до жовтня там живеш. – Так я довідку завжди брала на субсидію, щоб зайве за квартиру не платити. Навіщо виписуватись? – Ми з Володею хочемо дитину взяти, вже майже всі документи зібрали, до школи названих батьків ходимо. Але в нас одна проблема – можуть відмовити, бо метрів може не вистачити. – Якщо ми з ним удвох у двокімнатній живемо, то дитині, вважається, є місце. А з тобою нас троє на цій площі. Можуть відмовити. – З чого ви взагалі задумали чужу дитину брати? Ви ще молоді, свою дочекайтеся. Чужа і своя – велика різниця. – Мамо, ми вже сім років одружені, а дітей немає. До лікарів ходили, я Володьку насилу вмовила. Все в нас гаразд – і в мене, і в нього. У всіх наших друзів діти вже або ходять до школи, або ось-ось підуть. – Тамара, ти що, так сильно дитину хочеш, що готова будь-кого взяти? – Причому тут дитина! Я боюсь, що Володька мене покине. Ми у в...

Міла спала дуже міцно, коли у двері хтось почав дзвонити. -Господи. Кого принесло так рано? – буркнула дівчина і перекинулася на інший бік. Але дзвін не припинявся. -Та що вам потрібно від мене, – вже досить роздратовано сказала Міла і підвелась. Накинувши халат, вона підійшла до дверей і подивилася в вічко. За дверима стояла пом’ята бабуся з великим котом на руках. -Хто там, – грізно сказала Міла, звичайно вона і не збиралася відчиняти двері, чула про всяке, але раптом старенька застогнала. Міла подивилася в вічко ще раз і побачила, як бабуся повільно сповзає по стінці. Кіт випав із її рук і неспокійно бігав навколо неї. -Та за що мені все це, – подумала дівчина і відчинила двері. -Бабусю, вам погано? Зараз я швидку виклику. Все буде гаразд, потерпіть. Вона підхопила стареньку під пахви та допомагала тій зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши літню жінку на диван, вона кинулася викликати швидку. Кіт сидів поряд зі старенькою і з цікавістю стежив за дівчиною. -Все, швидка...

Телефон здригнувся. Зінаїда Олексіївна здригнулася разом із ним. Ледве дотяглася до краю столу, взяла трубку, приклала до вуха. Одразу накрило голосом зятя: — Зінаїдо Олексіївно, як ви там? Договір готовий? — наче знав, що вона саме сиділа над документами про продаж квартири, своєї квартири. — Ви тільки не хвилюйтесь. Все зробимо, як треба. Зінаїда Олексіївна озирнулася. Двокімнатна квартира, у якій останні п’ятнадцять років вона жила одна, овдовівши, раптом стала надто великою й глухою. Донька з зятем давно кликали її до себе жити. — Так-так, Ігорю, — сказала вона, стискаючи телефон. — Я просто… Ну… Договір ось перечитую. — Ой, та киньте! — розсміявся Ігор на тому кінці зв’язку. — Що ви там зрозумієте в цій юридичній мішанині? Головне, я все перевірив. Це ж наш спільний дім буде, сімейний! Ви дасте нам гроші, ніяких іпотек, відсотків… Розумієте? Вона кивнула, забувши, що через телефон кивання не видно. — Зінаїдо Олексіївно? Ви тут? — Так, Ігорю… Я розумію, звісно. Але це всі мо...

Звістка про то, що діда не стало застала Яну посеред робочого дня. Вона сиділа за комп’ютером, коли прийшло повідомлення від матері: «Дідусь Мішко пішов з життя. Серце. Приїжджай, як зможеш». Яна не плакала — з дідом вони не були особливо близькі останні роки. Але щось обірвалося всередині… Дід Михайло Степанович завжди був. Просто був — зі своєю звичкою пити чай з блюдця, з історіями про вій.ну, з вічним запахом тю.тюну і яблук. Через два тижні після похорону Яна дізналася, що дід залишив їй у спадок будинок. Той самий, у якому вона проводила кожне літо до п’ятнадцяти років. Двоповерховий, дерев’яний, з верандою і садом, де росли яблуні й вишні. З невеликою лазнею на краю ділянки й криницею з крижаною водою. — Він ще п’ять років тому заповіт склав, — сказала мати, передаючи Яні документи. — Хотів, щоб будинок залишився в родині. Усі ці роки боявся, що його знесуть або продадуть. Яна пам’ятала цей будинок до найменших деталей. Скрипучі сходи на другий поверх. Піч, від якої вранці й...

Моя рідна мати працювала секретаркою в офісі бізнесмена.  Вона таємно зустрічалася з ним і завагітніла. Він був жонатим. З дитинства ми з мамою переїжджали з однієї орендованої квартири на іншу. А згодом вона знайшла ще одного залицяльника. Мати дуже любила його. Він запропонував їй одружитися, але при одній умові: щоб я не заважала. Я була зайвою у їхній сім’ї.  Мама обрала чоловіка, а не мене. Тому у віці шести років мати відвела мене до рідного батька. Постукала у двері і втекла. Просто покинула мене і все. Двері відчинив мій батько. Він був дуже незадоволеним таким поворотом подій.  А я стояла злякана і плакала. Тоді з квартири вийшла жінка. Це була батькова законна дружина Тамара. «Я не хочу, щоб вона жила з нами! Ми віддамо її до притулку!» – рішуче сказав батько. Але Тамара Олегівна його вмовила не робити цього.  Завдяки їй я залишилася жити з ними. Татова дружина була дуже мудрою жінкою.  Вона ставилася до мене, як до рідної доньки, хоча у неї був свій с...