"Портмоне, принц і бузок: що, якщо це була доля?"

Лариса обожнювала ранкові суботи, коли ще місто спить, а вулиці — порожні, мов сцена до початку вистави. Саме в такі моменти вона відчувала особливу магію — можливо, саме сьогодні її почує білий кінь того самого принца, якого вона виглядала в уяві ще з юності.

Але цього разу їй трапилося дещо інше: щойно ступивши за ворота, вона мало не перечепилася через гаманець, товстий і важкий. Усередині — шалена сума грошей. На кілька хвилин її думки понеслись: нові подорожі, гардероб, аромат кави десь у Парижі... Але совість різко повернула її на землю. Ці гроші не її. Хтось їх заробив. Хтось, можливо, дуже їх потребує.

Вона вирішила: знайде власника. А якщо ні — доля сама вирішить, що робити. Єдина підказка — номер телефону на зім’ятому клаптику паперу. Вона подзвонила. Чоловічий голос пояснив: гаманець, ймовірно, належить його другу — Олексію Семеновичу. У базі даних знайшлося шість таких людей.

Вона почала шукати. Хтось дивувався, хтось відмахувався. Один був у відрядженні, інший узагалі нічого не чув. І тільки останній передзвонив. Його опис зниклого гаманця збігався до дрібниць. Це був він. Олексій.

Він був вдячний. Вона — щаслива. Ввечері вони вже разом дивились футбол. Він назвав її ніжною. Вона розтанула. Але далі — тиша. Він поїхав до племінника, а вона залишилася з думками: чи потрібна вона йому? Чи зателефонує?

Минуло два дні. Нарешті дзвінок. Він пояснив — зв'язку не було. А ще — бузок. Він пообіцяв здивувати букетом.

Її сльози раптово змінились усмішкою. Але сусіди зверху вибрали інший момент — дриль заглушив усе. Вона, розлючена, пішла до них. Дзвінок у двері. Двері відчинились — і все затихло.

Перед нею стояв він. У руках — дриль. У повітрі — аромат бузку.

То що це було — випадковість чи початок чогось більшого? 🌸

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...

"«Сьоме липня! Цього не може бути! Просто збіг. Але й ім’я Андрій.

"«Сьоме липня! Цього не може бути! Просто збіг. Але й ім’я Андрій. По-батькові та прізвище інші. Так начебто усиновлювачі можуть змінити по батькові та прізвище. Та й ім’я теж…» Довго дивилася на портрет чоловіка, ніби сподіваючись побачити щось рідне Жінка у відділі кадрів міської ради оформила документи на нову співробітницю. Потім зателефонувала: – Інно Андріївно зайдіть до мене! Тут ваша нова співробітниця. Незабаром та зайшла у кабінет і одразу звернулася до новенької жінки вже в роках: – Ви нова прибиральниця? – Так! – Я – завгосп, звуть мене Інна Андріївна, – представилася начальниця і одразу запитала. – А вас? – Віра, – побачивши мовчазне запитання в очах начальниці виправилася. – Віра Олексіївна. – Ходімо, я вам покажу ваше робоче місце, – вони вийшли з кабінету, продовжуючи розмовляти. – За вами буде весь третій поверх… *** Віра була щасливою, що отримала таку роботу. Радісно посміхаючись, оглядала свої володіння: “До пенсії залишилося два роки. А т...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі