"Портмоне, принц і бузок: що, якщо це була доля?"

Лариса обожнювала ранкові суботи, коли ще місто спить, а вулиці — порожні, мов сцена до початку вистави. Саме в такі моменти вона відчувала особливу магію — можливо, саме сьогодні її почує білий кінь того самого принца, якого вона виглядала в уяві ще з юності.

Але цього разу їй трапилося дещо інше: щойно ступивши за ворота, вона мало не перечепилася через гаманець, товстий і важкий. Усередині — шалена сума грошей. На кілька хвилин її думки понеслись: нові подорожі, гардероб, аромат кави десь у Парижі... Але совість різко повернула її на землю. Ці гроші не її. Хтось їх заробив. Хтось, можливо, дуже їх потребує.

Вона вирішила: знайде власника. А якщо ні — доля сама вирішить, що робити. Єдина підказка — номер телефону на зім’ятому клаптику паперу. Вона подзвонила. Чоловічий голос пояснив: гаманець, ймовірно, належить його другу — Олексію Семеновичу. У базі даних знайшлося шість таких людей.

Вона почала шукати. Хтось дивувався, хтось відмахувався. Один був у відрядженні, інший узагалі нічого не чув. І тільки останній передзвонив. Його опис зниклого гаманця збігався до дрібниць. Це був він. Олексій.

Він був вдячний. Вона — щаслива. Ввечері вони вже разом дивились футбол. Він назвав її ніжною. Вона розтанула. Але далі — тиша. Він поїхав до племінника, а вона залишилася з думками: чи потрібна вона йому? Чи зателефонує?

Минуло два дні. Нарешті дзвінок. Він пояснив — зв'язку не було. А ще — бузок. Він пообіцяв здивувати букетом.

Її сльози раптово змінились усмішкою. Але сусіди зверху вибрали інший момент — дриль заглушив усе. Вона, розлючена, пішла до них. Дзвінок у двері. Двері відчинились — і все затихло.

Перед нею стояв він. У руках — дриль. У повітрі — аромат бузку.

То що це було — випадковість чи початок чогось більшого? 🌸

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі