-Тільки дочко, до лікарні я не поїду. Піду я вже, мене внук чекає, я йому грошей маю принести, а то вижене нас зовсім на вулицю, та й на кого я котика свого залишу?

Міла спала дуже міцно, коли у двері хтось почав дзвонити.

-Господи. Кого принесло так рано? – буркнула дівчина і перекинулася на інший бік. Але дзвін не припинявся.

-Та що вам потрібно від мене, – вже досить роздратовано сказала Міла і підвелась.

Накинувши халат, вона підійшла до дверей і подивилася в вічко. За дверима стояла пом’ята бабуся з великим котом на руках.

-Хто там, – грізно сказала Міла, звичайно вона і не збиралася відчиняти двері, чула про всяке, але раптом старенька застогнала.

Міла подивилася в вічко ще раз і побачила, як бабуся повільно сповзає по стінці. Кіт випав із її рук і неспокійно бігав навколо неї.

-Та за що мені все це, – подумала дівчина і відчинила двері.

-Бабусю, вам погано? Зараз я швидку виклику. Все буде гаразд, потерпіть.

Вона підхопила стареньку під пахви та допомагала тій зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши літню жінку на диван, вона кинулася викликати швидку.

Кіт сидів поряд зі старенькою і з цікавістю стежив за дівчиною.

-Все, швидка зараз буде, як вас звати бабуся?

-Антоніна Семенівна, – прошепотіла бабуся, – документи мої ось тут – продовжила вона і показала рукою за спину.

Нахилившись і подивившись старенькій за спину. Міла виявила невеликий рюкзачок. Вона допомогла бабусі його зняти та дістала документи.

-Тільки дочко, до лікарні я не поїду. Піду я вже, мене внук чекає, я йому грошей маю принести, а то вижене нас зовсім на вулицю, та й на кого я котика свого залишу?

-Ось лікар приїде і скаже, чи можна вам кудись йти в такому стані. А за вашим котом я придивлюся. Чому ось тільки ви йдете до онука з грошима, а не він до вас.

-Ой, не питай дочко, не треба тобі це знати.

У цей момент у двері подзвонили, дівчина відчинила двері та увійшли лікар та медсестра.

Швидко оцінивши стан старенької, вони повернулися до Міли.

-Бабусю вашу ми забираємо до лікарні. Поїдемо у п’яту міську. Завтра можете принести передачу та захопіть чашку, тарілку та змінну білизну.

-Нікуди я не поїду. – уперлася старенька.

-Їдьте бабуся. Я завтра до вас прийду відвідати. А за кота не переживайте. Я обожнюю котів, нам удвох добре буде.

***

Наступного дня Міла встала раніше з однією думкою, – “ну чому я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку бабуся дуже добра, може ми зможемо потоваришувати”.

***
Міла виросла в сім’ї нещасливій і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства любила стареньких у дворі. Хтось по голівці погладить, хтось бантик зав’яже.

А хтось навіть пиріжками нагодує. Ось і зараз ця старенька нагадала Мілі про її дитинство і вона зажурилася. Батьків вже давно не було на цьому світі, їх не стало коли дівчинці було всього 13.

І тільки завдяки сусідській старенькій Міла не відчувала себе в дитячому будинку так самотньо, як інші дітки. Але у її 16 років не стало й сусідки. Марії Іллівни та Міла залишилася одна на білому світі.

***
У свої 23 роки Міла була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищати себе самостійно, тому, коли вона вирішила сходити подивитися, що ж там за такий онучок, страху в неї не було.

Адресу вона ще вчора подивилася в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам.

Іти було недалеко, і Міла швидко опинилася біля потрібного будинку. Біля під’їзду стояла лава, на якій сиділи дві старенькі й дівчина вирішила дізнатися в них, раптом вони щось знають.

Розмова почалася швидко і вже за десять хвилин Міла знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.

Виявляється, бабуся жила в цьому будинку вже багато років і одна виховувала онука, бо її донька та зять загинули, коли хлопчикові було близько п’яти років. А потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією.

Зараз йому було 18 років, але поводився він погано. Виганяв бабусю з дому, якщо та не приносила йому гроші, змушував жебракувати, погрожуючи. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав.

А сам переїхав туди де тепліше і ситіше – до бабусі. Скільки разів старенька поліцію викликала, та не приїжджали вони, мовляв, сімейні сварки. Самі, мовляв, розбирайтеся.

Мила розлютилася. Швидким кроком вона піднялася сходами та подзвонила у двері. Їй відкрив заспаний юнак і він явно був нетверезий.

– Ах ти маленький негідник. Ти як посмів бабусю свою ображати, та як тобі не соромно!!!

Міла йшла танком на хлопця, не даючи тому навіть слова вставити, – значить так засранець, зараз ти збереш свої речі та поїдеш до себе на хату, ти мене зрозумів?

Здивований хлопець мовчки кивнув.

-І якщо я ще раз почую, що ти бабусю образив, я тебе своїми руками… не знаю, що з тобою зроблю!

– Та зрозумів, я зрозумів, відчепись вже, ти взагалі хто така.

-Яка тобі різниця хто я, ось не послухаєшся по хорошому, знайдуть у тебе цікавий пакетик з і поїдеш ти за ґрати.

Хвилин через 15 хлопець із великою сумкою вийшов із під’їзду, а Міла залишилася прибирати бабусину квартиру.

Потрібно було швидко закінчити, ще Антоніну Семенівну відвідати та в зоомагазин заскочити. Не одна вона тепер живе, а з котом.

***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Мілу. Дівчина відкрила сумку та почала діставати продукти.

-Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Кіт ваш ситий, ось тільки онука я вашого вигнала до його квартири й не сперечайтеся зі мною. Не діло це стару людину на вулицю виганяти та кота ображати.

-Дякую тобі дочко, думала на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.

-Мені ви потрібні й вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я до вас знову приїду.

***
За тиждень Міла забрала бабусю з лікарні та привезла її до неї додому.

-Ой як чисто Міло, як же мені тобі віддячити?

-А мені нічого не потрібно від вас. Можна я називатиму вас бабуся?

-Звичайно можна, моя хороша, щоб я без тебе робила.

Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку та дівчину. Його годували. Піклувалися і плекали та не тягали холодною мокрою вулицею, що ще коту потрібно для щастя. А найголовніше в будинку не було цього мерзенного юнака, який так і намагався штовхнути кота.

***
Так минув рік. Мила настільки звикла, що Антоніна Семенівна їй як бабуся, що майже повірила в це сама, ось тільки онучок періодично затьмарював їй настрій.

Тому вони з бабусею прийняли рішення, що Міла переїде до старенької у квартиру, а свою крихітну однокімнатну здасть. Все ж таки зайві гроші будуть.

Міла відразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме старенькій, що й робила справно, хоча та й чинила опір.

– Бабуся, я і так у шикарній квартирі зараз живу безплатно, мені так совість не дозволить.

Через рік загинув онук бабусі, зв’язався з поганою компанією.

***
Минуло ще два роки, коли Міла зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося абсолютно банально. На ділянці в поліклініці змінився лікар і до них став приходити молодий хлопчина, ненабагато старший за Мілу.

Він був такий уважний до бабусі та так добре призначав лікування, що бабуся просто помолодшала, а Міла закохалася вперше у своєму житті.

-Ох, дівчинко моя, гарний він хлопець, не проґав. Такий уважний, ввічливий та порядний.

***
Коли Павло зробив Мілі пропозицію, вона розцвіла та аж розплакалася. Стільки щастя в ній було. А коли через рік народився їхній первісток Міла була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна найщасливішою на світі прабабусею.

Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла в інший світ у віці 95 років. Попри свій солідний вік вона до останнього зберігала світлий розум і навіть намагалася допомагати Мілі.

Після похорону довго не могла прийти до тями. І лише підтримка Павла та її діти допомогли їй змиритися з горем. Вже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший.

Минув місяць, треба було з’їжджати з квартири. Адже вона так і залишалася власністю бабусі, якої не стало. Міла не хотіла, щоб бабуся віддавала їй квартиру, хоч та наполягала.

Розбираючи документи старенької. Міла несподівано знайшла листа.

«Любо, дівчинко моя! Якби ти знала скільки щастя ти мені подарувала. Ти ніби повернула мені мою донечку. Віку. Якби не ти. Я не прожила б стільки щасливих років.

Дякую тобі та, будь ласка. Візьми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя улюблена внученька!”

Мила плакала в голос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але слова улюблена онучка потрясли дівчину.

-Що сталося?

Міла простягла чоловікові листа.

Павло дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши ящики він виявив під нижнім імпровізовану схованку. У ній лежав якийсь папір формату А4 і товстий пакунок та записка.

«Мілочка. Тут дарча на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися та відмовлятися безглуздо. А ось гроші у пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зумієш ними розпорядитися»

Мила та Павло проживуть довге та щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?