– Впізнаєш. Він один такий. Два роки вже біля вікна на другому поверсі стоїть, усе мати свою загиблу чекає. Він каже прийде за мною у своїй червоній сукні…

Він мовчав цілих пів року, поки одного разу не прокинувся серед ночі з криком : «Мама!»

Так, уві сні до нього повернулася пам’ять і знову спалахнуло в очах червоне полум’я. На той час Вітя вже жив у дитячому притулку і ніяк не міг зрозуміти, чому його віддали сюди.

У нього з’явилася звичка: він став приходити до великого вікна з якого було видно дорогу і головну алею і стояв, напружено вдивляючись у далечінь.

– Ну, що ти тут постійно стоїш? – бурчала стара нянечка Тамара, спритно орудуючи шваброю.

– Маму чекаю. Вона прийде по мене.

– Ох-хо-хо, – зітхала Тамара. – Даремно ти тут стоїш. Ходімо краще я тебе чаєм напою.

– Ходімо, – погоджувався хлопчик, а потім знову приходив сюди та дивився на доріжку, здригаючись, коли хтось підходив до притулку.

День йшов за днем, місяць за місяцем, а Вітя так і не залишав свою посаду, чекаючи, коли ж спалахне серед сірого безрадісного дня червоне плаття і мати, простягнувши до нього руки, скаже:

«Нарешті я знайшла тебе, синку!»

Плакала Тамара, дивлячись на дитину, шкодувала хлопчика, більше ніж решту, але нічим не могла допомогти хлопцеві.

А з Вітею розмовляли лікарі, психологи, ще хтось, пояснювали, що не треба так довго чекати на маму, не слід день і ніч стирчати біля цього вікна, адже є багато інших занять, ігри, наприклад, спілкування з друзями.

Вітя здивовано дивився на цих дивних дорослих, що нічого не розуміли, кивав їм, погоджувався з ними, але як тільки вони відпускали його, знову йшов до свого вікна. Скільки разів Тамара, приходячи на роботу, бачила крізь скло силует хлопчика, вона не могла навіть порахувати скільки разів, ідучи, махала йому на прощання.

Ось і того дня жінка обернулася, подивилася на дитину і пішла додому, повільно пересуваючи стомлені ноги. Її дорога лежала через міст над залізницею і тут мало хто затримувався, але сьогодні там стояла молода жінка і напружено дивилася вниз.

Раптом вона зробила якийсь невловний рух і Тамара зрозуміла, що хоче та зробити.

– Ну й дурна ти, – сказала вона підійшовши трохи ближче.

– Що? Що ви сказали? – спитала незнайомка у бабусі, що суворо дивилася на неї вицвілими очима.

– Дурепа, кажу! Що ж ти надумала, негідниця?! Чи не знаєш, що це гріх великий життя себе позбавляти? Не ти собі його дала, не тобі й закінчувати?

– А якщо я більше не можу? – З раптовим викликом вигукнула жінка. – Якщо сили більше немає? І сенсу у всьому цьому не бачу? Що тоді?

– Тоді ходімо до мене. Я тут за переходом живу. Там і поговоримо. А тут стояти нема чого.

І Тамара тихо пішла, не оглядаючись і затамувавши подих. Позаду пролунали кроки жінки, і Тамара полегшено зітхнула, добре, що вона встигла вчасно.

– Як тебе звуть?

– Оля.

– Оля … Дочку мою так звали. Не стало її п’ять років тому. Захворіла сильно і за рік згоріла, так і залишила мене сиротою, живу сама, ані онуків, ані дітей, ані чоловіка. А мене Тамарою звуть. Та ти проходь, ось моя оселя. Не палац, звісно, ​​зате своє. Зараз переодягнуся і на стіл накрию, повечеряємо та чайку поп’ємо, все й налагодиться.

Ольга з подякою глянула на жінку похилого віку і посміхнулася їй.

– Дякую вам за все, тітка Тамара.

– Ех, Оля, та жінці на землі завжди важко жилося. Скільки сліз, скільки страждань перенести доводиться. Але в крайності кидатися – остання справа.

– Та ви не подумайте, – говорила Оля, зігріваючи долоні гарячим кухлем з ароматним чаєм, – я взагалі сильна. А тут ніби божевілля якесь найшло. Сама нічого не розумію.

Оля народилася у селі та до семи років жила не знаючи горя. Батько та мати любили її, адже вона була єдиною дитиною у сім’ї. А потім усе розпалося.

Тато кинув їх і поїхав кудись, виявилося, що він уже кілька років має іншу сім’ю та інших дітей. Мати, не витримавши удару, почала сильно пити та зривати зло на дочці.

Потім у помсту чоловікові, з яким так і не розлучилася, почала водити до хати чужих чоловіків. Вона закинула всі справи, не готувала, нічого не робила по господарству і все лягло на плечі малолітньої дочки.

Втім, дуже скоро товариші матері по чарці розтягли все, що залишалося від батька. Олі доводилося найматися до сусідів то на прополку городу, то на іншу допомогу, за це їй давали харчі, і дівчина годувала свою недолугу матір, не отримуючи за це жодної подяки.

Втім, вона добрих слів давно не чекала, розуміючи, що нормальної сім’ї з матір’ю у них уже не вийде. Батько за всі роки жодного разу не подзвонив їм, не спитав, як живеться без нього.

Хтось казав Олі, що він переїхав жити в іншу країну, і вона зрозуміла, що ніколи більше не побачить його. Скільки образ та приниження винесла Оля, про це знала лише вона сама.

Бідність дівчини не дозволяла їй мати подруг, і хлопці цуралися нещасної, тому вона страждала від самотності, як ніхто інший. Їхнє село було досить заможним і сім’ї, подібні до Оліної були виключенням.

Тому дівчина з юних років стала ізгоєм у цьому невеличкому суспільстві. Якось до п’ятнадцятирічної Олі, що спала вночі у своїй маленькій кімнаті, ввалився товариш по чарці матері нетверезий.

Якимось дивом дівчині вдалося вирватися і вискочити у вікно, уникнувши непоправних наслідків.

До світанку вона просиділа за старим похилим сараєм, а потім, коли переконалася, що в будинку настала тиша і всі заснули, пробралася в кімнату, забрала свої документи, витягла з невеликої схованки гроші, кинула в сумку трохи речей і, не оглядаючись, пішла з дому, щоб не повертатися.

А надвечір приїхав її батько Іван, щоб зустрітися з дочкою. Він жахнувся від того, що побачив і почав шукати Олю, опитував сусідів, але ніхто нічого не знав. Проте тепер Іванові стало відомо, як жила його дівчинка всі ці роки.

Довго ридав він сидячи у своїй дорогій машині та проклинав себе за те, що так пізно схаменувся і повернувся. Іван довгий час був далекобійником і під час одного рейсу познайомився із багатою незаміжньою жінкою Галиною.

Вона кілька разів користувалася послугами транспортної компанії, в якій він працював і щоразу вимагала, щоб приїжджав саме Іван. Він їй сподобався і зовні, і за характером, і Галина зробила все, щоб отримати його.

Так і сталося. За кілька років їхніх зустрічей жінка встигла народити двох синів, а потім заявила Івану, що їде з країни.

– Хочеш жити з нами, поїдемо разом. А якщо ні – повертайся до своєї дружини. Я тебе дуже люблю, Ваня, і мені так важко без тебе буде, але наполягати не хочу. Роби вибір сам.

І Іван вибрав її. Звичайно, йому шкода було залишати доньку, але розриватися на дві родини він більше не хотів. Та й мати Олі втомила його своїми постійними претензіями та ревнощами.

А ще вона почала прикладатися до пляшки, заливаючи поганий настрій, просто невдалий день. Одного разу, коли Оля була у школі, Іван повернувся додому і застав дружину з якимсь чоловіком. Це все і вирішило.

І коли дівчинка прийшла додому, побачила матір вона й сказала дочці, що батько покинув їх і вже не повернеться. Не хотіла повертатися додому й Оля. Вона поїхала до міста і там почала шукати нагоди для заробітку.

Пощастило їй із житлом. Добра самотня бабуся Зінаїда здала їй маленьку кімнатку, і дівчина сплатила її за три місяці наперед. Коли термін минув, бабуся запропонувала ввічливій та працелюбній квартирантці доглядати її, а за це жити безкоштовно.

П’ять років дівчина виконувала все для своєї квартирної господині, останні два роки старенька була зовсім лежачою. Коли ж її не стало, Оля, що наплакалася від жалю до неї, з подивом дізналася, що вона стала спадкоємицею Зінаїди та тепер мала власну квартирку, хоч і на околиці міста і зовсім маленьку.

Якось Оля познайомилася з Юрієм, молодим чоловіком, який дуже їй сподобався. Юра був цілком спроможний, працював у банку, і Оля вирішила, що доля знову посміхнулася їй.

Два роки щасливого шлюбу обірвалися того дня, коли Оля застала чоловіка з іншою жінкою. Юрій не просив вибачення і не намагався щось пояснити.

Він вигнав коханку, а потім побив Олю, причому так сильно, що вона потрапила до лікарні. Жінка так і не встигла сказати Юрієві, що чекає дитину.

Малюка вона втратила, і лікарі сказали, що мати дітей їй навряд чи вдасться. У неї більше не було ні сім’ї, ні чоловіка, ні дома. Навіть квартиру, що дісталася їй від Зінаїди, Юрій продав через рік після весілля та купив собі гарну машину.

Тоді Оля не заперечувала, адже вона любила чоловіка та вважала, що все життя житиме з ним разом.

Виписавшись, Оля йшла кудись, не розбираючи шляхи та ноги самі привели її до залізничного мосту. Тамара уважно вислухала свою гостю, жодного разу не перебивши, а коли та замовкла, сказала:

– Ну, так це ще нічого. А жити таки треба, розумієш? Ти така молода, у тебе все попереду, і кохання, і щастя. Ось побачиш. Поки поживи в мене, я весь день на роботі й додому повертаюся лише надвечір.

Два тижні Оля прожила у Тамари. Знову чужа людина подарувала їй надію на краще, і вона дуже скоро почала забуватися.

Якось зайшов до них новий дільничний Григорій, щоб познайомитись із тими, хто живе в його районі. Тамари вдома не було, і він поговорив з Олею, пообіцявши прийти, коли господарка повернеться.

Він справді приходив ще кілька разів і швидко став для Ольги Гришком. Якось Гришко зателефонував Олі та запитав, чи вона знає Савчука Івана Андрійовича.

– Так, це мій батько.

– Олю, він багато років шукає тебе.

І ось вона стала щасливою та багатою. Батько, втішений тим, що його дочка знайшлася, купив їй гарну квартиру, відкрив солідний рахунок у банку, допоміг влаштуватися на престижну роботу, обіцяв частіше відвідувати.

Якось Оля вирішила відвідати Тамару, віднести їй гостинці, поспілкуватися з доброю старенькою. Вона прийшла вчасно. Тамара лежала з високою температурою, хвора та немічна.

– Щось мене напад звалив, Оля! Боюся, що не одужаю.

– Ну вже ні, тітка Тамара. Швидку я викликала, вони скоро приїдуть і все буде гаразд. Ви мені вірите?

– Вірю. А тепер послухай. Адже ти знаєш, що я в притулку працюю. Є там хлопчик один, Вітя. Йому нещодавно п’ять років виповнилося. Я йому свою квартиру хочу залишити, там, на полиці – заповіт. Нехай він в тебе побуде.

– А що то за хлопчик? Як я його впізнаю?

– Впізнаєш. Він один такий. Два роки вже біля вікна на другому поверсі стоїть, усе мати свою загиблу чекає. Він каже прийде за мною у своїй червоній сукні…

Швидка, що приїхала, відвезла Тамару до лікарні. Довго вона там пролежала, потім у санаторій вирушила. Все їй Оля сплатила, і лікування, і путівку.

А коли повернулася на роботу, насамперед побачила порожнє вікно. Віті не було, його хтось усиновив. Дітлахи навперебій розповідали про те, що за ним таки прийшла його мати.

Справді, одного ранку тільки-но Вітя став на своїй посаді, як на доріжці з’явився жіночий силует. Хлопчик скрикнув і притиснув руку до серця, яке сильно калатало: жінка в червоній сукні подивилася прямо на нього і помахала рукою.

– Мамооооо!

Вітя біг до неї, боячись, що вона не дочекається, піде, залишить його. Але вона, розкинувши руки, сама поспішала до нього назустріч.

– Мамо! Мамуся, рідна! Я знав, я вірив, що ти прийдеш! Я на тебе так чекав, ма-а-а-ма-а…

А Оля плакала, обіймаючи худеньке тільце і твердо знала, що зробить усе, щоби цей малюк більше не знав горя. З того дня минуло багато часу.

Оля та Гришко жили у великому будинку, виховували Вітю, який готувався йти до школи та з нетерпінням чекав появи на світ братика. З ними ж жила бабуся Тамара, щиро вдячна Олі та Гриші за все.

І тихе щастя цієї сім’ї було в тому коханні, що вони щодня дарували один одному.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що дуєте з цього приводу?