"Серед гостей я побачив людину, яка не мала там бути… Правда, що відкрилася у найгірший момент" 🎭💥

💍 Це мало бути ідеальне весілля. Ми разом готувалися до цього дня, запрошували лише найближчих людей, створювали список гостей, ретельно обирали місце та декор.

Я був упевнений, що знаю свою наречену краще за всіх.

Але одна особлива деталь на весільному банкеті зруйнувала всі мої ілюзії.

Весілля проходило чудово: усі веселилися, музика грала, гості піднімали келихи за наше щасливе майбутнє.

Аж раптом…

Я помітив чоловіка, якого не пам’ятав серед запрошених.

Він виглядав… занадто напруженим. Його погляд постійно шукав когось у натовпі, а коли він нарешті знайшов мою наречену, його обличчя змінилося.

Тоді я ще не розумів, хто він такий, але моя підсвідомість уже била на сполох.

Настав час тостів.

Свідок, мої батьки, її сестра – усі говорили прекрасні слова.

Раптом цей незнайомець підняв келих.

"Хочу сказати кілька слів…"

Зала затихла.

"Я завжди знав, що вона – особлива. Ми пережили стільки разом… Стільки таємних побачень, стільки моментів, які залишаться між нами… Але тепер вона обрала інший шлях, і я бажаю їй щастя, навіть якщо воно не зі мною."

Усі дивилися то на нього, то на наречену.

А вона… стояла бліда, як полотно.

Я підійшов до неї й запитав:

— Хто він такий?

Вона навіть не намагалася брехати:

— Це… це довга історія…

📜 Але все вже було сказано.

Я просто поклав обручку на стіл і вийшов.

Весілля закінчилося раніше, ніж почалося.

💬 Що б ти зробив(-ла) на моєму місці?

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі