- Людо, чого це ти на свята до чоловіка не приїхала? Хіба ж так гарно? І взагалі, може вже час повертатися? - Замість вітань свекруха почала мене звинувачувати

Була в мене думка – цьогоріч на свята додому приїхати, дітей на Батьківщину привезти. Та потім згадала, як воно у нас святкується і вирішила в Польщі залишитися. Нема бажання бачити п’яне лице чоловіка. Я в шлюбі вже десять років. Та зараз мій Микола в Україні залишився.

Коли почалась війна я вирішила рятувати дітей і виїхати. Не буду приховувати, що вплинуло на це рішення ще й те, що життя з чоловіком зовсім не складалося. Микола сидів без роботи, випивав час від часу. А я сама з двома дітьми мусила все господарство на собі тягнути.

Коли я поїхала свекруха подзвонила мені й мало не в сльозах почала просити:

– Допоможи і моїй Надійці влаштуватися! Вона сама не зможе! А тут геть себе занапастить з цим Тарасом.

– Але ж вони лишень побралися, дитину планували.

– Та то вже видно, що добра з того не буде. Та й Тарас рветься на війну.

Погодилась я, прийняла зовицю і допомогла їй з усім. Вона зробила документи, оформила допомогу. Згодом на курси записалася, а чоловік її Тарас все ж пішов країну захищати. Мені шкода було його, адже Надя вже крутила тут з одним поляком.

Час минав, я зрозуміла, що вже не хочу жити з Миколою. Він лишень дзвонив і гроші просив. Добре влаштувався, живе з мамою, від військкомів ховається, їсти є що, в теплі, на дітей не дає ні копійки. Але нащо мені такий?

І ось після свят мені подзвонила вся розлючена свекруха.

– Чого це ти додому не приїхала? І взагалі може час вже повертатися. В нашому регіоні спокійно.

– А чого Надія не їде додому? Тарас в неї добрий чоловік, військовий.

– Та це ж небезпечно. Крім того, що їй тут робити. В Європі можливостей більше.

– А мені з дітьми і вашим сином безпечно?

Ми посварилися. А тоді знайома мені розповіла, що свекруха геть вже стомилася свого сина утримувати, він ще їй концерти влаштовує. І разом з тим свекруха усім довкола розповідає, що я покинула Миколу і розважаюсь у Польщі. Як гадаєте, може час мені офіційно вже розірвати цей шлюб?

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– Мені соромно брати тебе на бенкет! – Сказав чоловік. За годину вся еліта дивилася тільки на його «сіру мишу»

– Мені соромно брати тебе на бенкет, – Денис навіть не підняв очей від телефону. – Там будуть люди. Нормальні люди. Надія стояла біля холодильника із пакетом молока в руках. Дванадцять років шлюбу, двоє дітей. І ось соромно. – Я одягну чорну сукню. – Ту, що ти сам мені купував. – Справа не в сукні, – він глянув нарешті. – Справа в тобі. Ти себе запустила. Волосся, обличчя… вся ти якась ніяка. Там буде Вадим із дружиною. Вона стиліст. А ти… сама розумієш. – Значить, не поїду. – От і розумниця. Скажу, що температура. Ніхто й слова не скаже. Він пішов у душ, а Надія залишилася стояти посеред кухні. У сусідній кімнаті спали діти. Кирилу десять років, Світлані – вісім. Іпотека, рахунки, батьківські збори. Вона розчинилася в цьому будинку, а чоловік почав соромитись її. – Він що, зовсім охрінів? – Олена, подруга-перукар, дивилася на Надію так, ніби та повідомила про кінець світу. – Соромно брати дружину на бенкет? Та хто він взагалі такий? – Завідувач складу. Отримав підвищ...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі