“Мені дуже страшно і боляче, тато. Ти завжди був поряд. А що ж тепер?”: у відомої блогерки на фронті загuнyв тато. фото

У відомої блогерки та акторки серіалу “Київ вдень та вночі” Маргарити Авраменко на фронті загинув тато.

Ось що вона написала:

“Я знаю, ти не любиш зайвої уваги та слави, але мені так хочеться, щоб люди впізнали тебе і пам’ятали, щоб ти не йшов просто так і щоб це все було недаремно.
⠀
Ти прийшов у життя дівчинки, яка росла без батька з абсолютним незнанням як поводитися зі мною.

Я пам’ятаю як мені хотілося вже назвати тебе татом і як було страшно і ніяково від того, як це сприймеш ти.
Але ти не тільки зрадів цьому, ти подарував мені, вже дорослій людині справжнє батьківське кохання.
Я з тобою дізналася, як це мати тил і захист у вигляді тата.
Ти зустрічав і проводжав мене з ранніх та пізніх поїздок, ти дзвонив дізнатися, чи все в мене є, ти завжди казав не боятися нічого і що ми все вирішимо.
Ти завжди був поряд.
⠀
А що ж тепер?
Мені залишаються тільки твої голосові, фотографії, спогади та «був у мережі вчора о 13.59»
І це так мало в порівнянні з тим, що я планувала і що хотіла робити разом з тобою.
⠀
Я чекала, коли ти повернешся додому і ми точно насмажемо шашлики в гаражі або поїдемо поплавати на Горький, як ми балакатимемо на кухні до ночі, а вранці ти обов’язково приготуєш свою корабельну яєчню і покличеш нас усіх за стіл.
Я уявляла як ти поведеш мене до вівтаря, уявляла як одружуватимеш Тему і Машу, яким смішним дідом ти будеш і як постаріш з мамою разом і ви все так само жартуватимете свої жарти і реготати удвох.
⠀
Але вчора тебе не стало і разом із тобою нас не стало.
Мені дуже страшно і дуже боляче, Пап.
Я ніколи ще не почувала себе такою беззахисною та порожньою.
Не знаю, як це прийняти, не знаю, як це пережити.
⠀
Не хвилюйся, тату нема про що тепер, ми подбаємо про маму і завжди будемо тебе пам’ятати і любити”- написала дівчина

Джерело.

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі