Перейти до основного вмісту

Люди, зупинітьcя і не вимітaйтe з мaгaзинiв вcю сiль, щoйнo повідoмили, що з дня на день в Україні на Львівщині сoлeвaрня збільшить oбсяги виробництва – вистaчить всім



Вже невдовзі солі вистачить всім. Не варто вимітати полиці магазинів та супермаркетів в надії зробити місячні чи навіть річні запаси. Влада звернулася до українців з хорошою звісткою

Вже ні для кого не секрет , що із зупинкою виробництва найбільшого в Європі заводу з виробництва солі “Артемсіль” в Україні виник ажіотаж і дефіцит цього товару.

Але вже сьоодні стало відомо, що дрогобицька солеварня, яка залишилась фактично єдиним в Україні виробником солі, працює на повну потужність. Найближчим часом завод планує збільшити виробництво на 20 тонн, проте це не зможе задовільнити попит навіть Львівської області.

Заступник директора Дрогобицької солеварні Ігор Нащочич розповів, що минулого тижня на заводі поставили додаткову панву (ванну для виварювання солі), її зараз випробовують, це має збільшити обсяги виробництва солі. Якщо раніше підприємство місячно виробляло 31-32 тонни, то тепер очікує отримувати до 53-55 тонн.

Це максимально, що наразі може випускати солеварня, хоча запит на її продукцію є значно більший. Для збільшення кількості виробництва солі завод потрібно модернізувати на всіх етапах. Оскільки солеварня є державним підприємством, тому фінансувати її модернізацію має держава.

“В нас нема таких потужностей. Можемо взяти 50 кубів соленої ропи на день, не більше. Щоб збільшити виробництво, треба проводити газ, ставити великі ванни 10х12 м, сушильний барабан, транспортери. Це дуже великі кошти”, – каже в.о. директора солеварні.

Спосіб виробництва солі у Дрогобичі відрізняється від традиційного видобутку, як це було у Соледарі. Тут з надр викачують соляну ропу, далі її виварюють на дровах у спеціальних ваннах – панвах. Цей виробничий процес складніший і дорожчий. Тому і вартість дрогобицької солі майже вдвічі перевищувала ціну товару “Артемсолі”.

Проте від початку війни попит на продукцію Дрогобицької солеварні значно перевищує промислові потужності заводу. Зараз її закупляють великі торгівельні мережі Львівщини – “Арсен”, “Рукавичка” і “Сільпо”. Заступник директора зазначає: все, що зробили – одразу на наступний день віддали. Весь товар розподілений наперед.

Софія Канцедал, яка допомагала заводу з промоцією, наголошує на тому, що раніше Дрогобицька солеварня позиціонувала себе як виробник крафтового товару. До війни її купували ресторани з Києва, Харкова, Львова.

“Замовляли ресторани, які розумілися на тому, якою має бути сіль. Казали, що вона ідентична, а може й краща, ніж імпортна мальдон, що втричі дорожча”, – каже Софія Канцедал.

Директор солеварні Олег Петренко, коли очолив підприємство, паралельно з виробництвом анонсував розвиток туристичного напрямку і торік вдалося реалізувати кілька грантів для туристичного ознакування і мощення території для екскурсій. Крім економічної вигоди, підприємство має ще й історичну цінність. Адже це найстаріше підприємство Європи, яке працює без зупинок виробництва від XIV століття за давньою технологією – виварюванням з природної ропи.


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...