«Ти здохнеш на самоті, нікому не потрібна, бо ти жадібна егоїстка!» — ці слова рідної сестри стали моєю нагородою за те, що я відмовилася перетворити свою вистраждану потом і кров'ю квартиру в Італії на безкоштовний готель для її нахабної родини.
Знаєте, я поїхала до Італії не від солодкого життя. Мені було всього двадцять вісім. Молода, розбита, з розтоптаною душею. Після трьох років шлюбу чоловік, якому я довіряла більше, ніж собі, цинічно зрадив мене. Я не з тих жінок, які ковтають приниження і вдають, що нічого не сталося. Я зібрала одну валізу, витерла сльози і втекла до тітки, яка вже гнула спину на заробітках.
Там я відкрила для себе інший світ. Я закохалася — не в італійського мачо, а в саму країну. У цих гучних, але таких щирих, усміхнених людей, які вміли радіти ранковій каві так, як наші не вміють радіти навіть великим грошам. Я вдихнула це солоне повітря свободи і дала собі клятву: я більше ніколи не повернуся в те сіре минуле.
Але за свободу треба платити. Двадцять років я працювала так, що не відчувала ні рук, ні ніг. У мене була велика мета, яка світила мені в найтемніші ночі. Так, я майже не висилала грошей додому. Відправляла мамі сто євро на ліки, передавала посилки з італійськими смаколиками на свята, але на цьому — все. І Боже, як же люто мене за це ненавиділи родичі! Кожен їхній дзвінок зводився до одного: «Дай, купи, позич (а насправді подаруй)». Я відмовляла. Найбільше слиною бризкала моя сестра. Вона свято вірила, що раз я не народила дітей, то автоматично стала довічним спонсором для її виводку. «Тобі ж гроші дівати нікуди!» — кричала вона в слухавку, навіть не питаючи, чи є в мене здоров'я ті гроші заробляти.
І ось, через двадцять років каторжної праці, моя мрія стала матеріальною. Я купила невеличку, але таку світлу, затишну квартиру на самому березі моря. Я плакала, коли вперше провернула ключ у своєму власному замку.
Але кров відчуває гроші за тисячі кілометрів. Родичі миттєво дізналися про мою покупку. Раптом я перестала бути «жадібною заробітчанкою» і стала «улюбленою сестричкою». Я зробила найбільшу помилку у своєму житті — змилувалася і дозволила сестрі з дітьми приїхати до мене на перше літо.
Це був не відпочинок, це було пекло. Вони заявилися абсолютно з порожніми кишенями. Не привезли мені навіть дешевої коробки цукерок із дому. Натомість вони місяць жерли за мій рахунок, вимагали розваг, нищили мою омріяну тишу. Сестра щодня підмовляла племінників: «Ідіть попросіть у тітки Олени ту іграшку, в неї ж грошей повно». Вони ставилися до мене як до обслуги у п'ятизірковому готелі. Я насилу витримала той місяць, і коли їхній літак злетів, я перехрестилася трьома пальцями.
Я відшила всіх інших «бідних родичів», які вишикувалися в чергу на безкоштовне море. А цього літа мій телефон знову задзвонив. На екрані — сестра. — Оленко, слухай, ми тут думаємо... Коли нам краще приїхати: в липні чи серпні? Ми б хотіли в найгарячіший сезон! — щебетала вона так, ніби все вже вирішено. У мені щось обірвалося. Лопнула остання струна терпіння. — Послухай мене уважно, — мій голос був холоднішим за лід. — У мене тут не санаторій «Чорноморець». Цьогоріч не вийде. І наступного теж. — Тобто?! Чого це?! — її тон миттєво змінився на базарний вереск. — Бо я не мільйонерка, щоб утримувати ваш табір. І взагалі, я відпрацювала своє. Я ціную спокій і тишу у своєму домі!
І тут з неї полізла вся її гнила сутність. Маски були скинуті. — Що ж ти за людина така паскудна?! Ми ж не чужі люди, ми ж кров твоя! Знаєш що... Тепер я чудово розумію, чому твій Павло від тебе тоді втік до іншої! Мене наче вдарили під дих. Вона вдарила в найболючіше місце двадцятирічної давності. — Бо ти тільки про свою шкуру дбаєш, егоїстка! — не вгамовувалася вона. — А тобі не страшно, ні?! Скоро старість прийде. Будеш сама віку доживати, здохнеш у тій своїй квартирі, і склянку води ніхто не подасть, бо ти нікому не потрібна!
Я мовчки натиснула відбій.
Зараз я сиджу на своєму балконі з келихом вина. Я слухаю шум хвиль і думаю про її прокльони. Вони думають, що страх «самотньої старості» змусить мене прогинатися і купувати їхню фальшиву любов за італійські євро. Але вони не розуміють одного: я краще найму доглядальницю за гроші, які зберегла від цих паразитів, ніж буду чекати склянку води від людей, які чекають моєї смерті заради квадратних метрів біля моря. Моє життя тільки починається, і вперше в ньому немає місця для токсичної крові.
Як вам така історія? Як би ви вчинили на їхньому місці!
Коментарі
Дописати коментар