«Не підходь до мого сина!»

«Не підходь до мого сина!» — крикнула я жінці, яка покинула мене в дитинстві, ще не знаючи, куди вона насправді тоді поїхала.

«Не смій торкатися мого сина!» — мій крик луною відбився від стін дитячого майданчика, змусивши кількох матерів злякано озирнутися.

Я з силою вирвала з рук мого семирічного Матвія дешевий пластиковий літачок і жбурнула його прямо в ноги жінці, яка стояла перед нами. Вона інстинктивно сахнулася назад.

На ній було запране, вицвіле сіре пальто, яке висіло на її худих плечах, як на вішаку. Її руки, вкриті сіткою синіх вен, дрібно й безконтрольно тремтіли. Це був тремор старої, хворої людини, хоча їй ледве виповнилося шістдесят.

— Оленко... — її голос нагадував шелест сухого листя. — Я тільки хотіла подивитися на нього зблизька. Він так схожий на твого батька.

— Ти втратила право вимовляти ім'я мого батька двадцять п'ять років тому! — я буквально випльовувала кожне слово, відчуваючи, як багаторічна ненависть обпікає горло. — Щоб я тебе більше ніколи не бачила біля моєї родини. Ніколи.

Я схопила Матвія за руку і потягла геть з парку. Озирнувшись біля виходу, я побачила, що вона так і стоїть біля пісочниці, дивлячись на розбитий пластиковий літачок у пилюці.

Мій батько, Віктор, помер місяць тому від раптового інфаркту. Він був для мене цілим світом. Він виховав мене сам, замінивши і маму, і подругу, і наставника.

Мати зникла з мого життя восени тисяча дев'яносто восьмого року. Мені було дев'ять.

Я добре пам'ятаю ту ніч. Я прокинулася від шуму в коридорі. Привідкрила двері своєї кімнати і побачила матір. Вона стояла взута, з великою червоною сумкою в руках. Батько стояв навпроти неї, притулившись до стіни, блідий як смерть. Вона підійшла до моїх дверей, тихо зайшла в кімнату. Я вдала, що сплю. Вона нахилилася, її гарячі сльози впали мені на щоку. Вона поцілувала мене в лоб, різко розвернулася і вийшла.

З вікна я бачила, як біля під'їзду на неї чекала біла машина. Якийсь чоловік у темній куртці забрав її сумку і відчинив перед нею дверцята. Вона сіла всередину і більше не озирнулася.

Наступного ранку батько сів переді мною на кухні, обійняв мене своїми великими руками і сказав: «Мама знайшла інше життя, Оленко. Ми в це життя не вписуємося. Тепер ми з тобою маємо тільки одне одного».

Я росла з цією раною. Я ненавиділа жінку, яка проміняла мене на якогось коханця і нове життя. Батько ніколи не говорив про неї погано, але його порожній погляд вечорами розпалював мою злість ще сильніше. Коли я виросла, вийшла заміж і народила Матвія, ця ненависть лише зацементувалася. Я не розуміла, як можна просто викинути власну дитину, як непотрібну річ.

Сьогодні я нарешті наважилася розібрати батькові речі в його старій квартирі на Оболоні. Квартира все ще пахла його одеколоном і старістю.

Я знімала книги з високого стелажа у вітальні. За томом радянської енциклопедії моя рука намацала холодний метал. Це був невеликий зелений ящик для інструментів, замкнений на важкий навісний замок.

Батько ніколи не тримав інструменти у вітальні.

Я пішла на балкон, знайшла монтування і, впершись ногою в край стола, з силою підважила дужку замка. Метал жалібно тріснув і піддався.

Усередині не було ні грошей, ні коштовностей.

Там лежала товста пачка пожовклих банківських квитанцій, перетягнута гумкою, синя картонна папка та батьків старий щоденник.

Я взяла першу квитанцію. «Платник: Савенко Віктор Миколайович. Одержувач: Житомирський обласний психоневрологічний інтернат закритого типу. Призначення: Оплата спеціалізованого догляду та медикаментів для пацієнтки Савенко Л.І. Сума: 4500 грн».

Дата: два місяці тому.

Мої брови зсунулися. Я перегорнула пачку. Десятки, сотні таких самих квитанцій. Різні роки, різні суми, але одне й те саме призначення.

Діючи ніби в тумані, я відкрила синю папку. Це була копія медичної карти.

«Савенко Лідія Іванівна. Дата госпіталізації: 14 листопада 1998 року».

Це була дата її зникнення.

Я перегорнула сторінку, вчитуючись у сухі медичні рядки, написані кострубатим почерком лікаря-психіатра.

«Пацієнтка доставлена бригадою невідкладної психіатричної допомоги за власним терміновим викликом. Діагноз: параноїдна шизофренія, гострий галюцинаторно-маячний синдром. Стан критичний. Пацієнтка повідомляє про постійні, імперативні голоси, які наказують їй "очистити душу" її дев'ятирічної доньки шляхом удушення уві сні. Усвідомлюючи небезпеку, пацієнтка замкнулася у ванній кімнаті і вимагала від чоловіка негайної ізоляції у закритому стаціонарі, щоб уникнути трагедії».

Біла машина під під'їздом. Чоловік у темній куртці, який забирав її сумку. Це був не коханець. Це був санітар психіатричної бригади.

Стіни батькової вітальні раптом почали стискатися. Повітря стало густим і задушливим, як перед грозою.

Я тремтячими руками відкрила батьків щоденник. Він відкрився на сторінці з закладеним старим фото, де я сиділа в мами на колінах.

«Сьогодні Оленка знову плакала за матір'ю. Моє серце розривається. Вона спитала, чому мама нас покинула. Я збрехав їй. Я сказав, що вона знайшла іншого чоловіка. Господи, як же мені важко нести цей гріх брехні. Але я дав Ліді обіцянку. Коли я приїхав до неї в інтернат, вона була під важкими галоперидолами. Її руки трусилися так, що вона не могла тримати чашку. Але розум на мить прояснився. Вона сказала мені: "Вітю, нехай вона мене ненавидить. Нехай вважає мене зрадницею, найгіршою жінкою у світі. Ненависть — це легко. Ненависть зробить її сильною. А якщо ти скажеш їй правду... вона все дитинство проживе в тваринному жаху. Вона буде боятися засинати. Вона буде все життя чекати, коли ця генетична проклята хвороба прокинеться в ній самій. Не забирай у неї нормальне життя. Нехай я буду монстром, який пішов, а не монстром, який хотів її вбити". Я плачу за нею щоночі. Вона пожертвувала своїм правом бути матір'ю. Вона добровільно зачинила себе в хімічній тюрмі до кінця життя, тільки б наша дівчинка могла спокійно спати».

Щоденник вислизнув із моїх пальців і з глухим стукотом впав на підлогу.

Я сиділа на килимі, не здатна видавити з себе ні звуку. Сльози не йшли. Було відчуття, ніби з мене живцем зняли шкіру. Моя ідеальна картина світу, моя виплекана, затишна ненависть була просто декорацією, яку мої батьки побудували ціною власного болю.

Жінка, яку я зневажала двадцять п'ять років. Яка терпіла галюцинації, примусові уколи, важкі нейролептики, від яких руйнувалася печінка і починався тремор. Вона відмовилася від усього. Від сонця, від волі, від права бачити, як я росту. Вона вирвала собі серце, щоб зберегти моє.

І сьогодні, через місяць після смерті батька, коли ніхто більше не оплачував її закритий бокс, і її перевели на вільний режим, вона вперше за чверть століття приїхала до Києва. Вона не прийшла до мене додому щось вимагати. Вона просто тихенько підійшла на майданчику, щоб хоча б одним оком подивитися на свого онука.

А я шпурнула їй у ноги пластиковий літачок і сказала, що вона втратила право дихати з нами одним повітрям.

Я підірвалася з місця. Я вибігла з квартири так швидко, що навіть не замкнула за собою двері.

Я летіла по трасі до Житомира, порушуючи всі мислимі правила. За вікном сутеніло, починав накрапати холодний дощ. Я вчепилася в кермо, молячись тільки про одне: щоб вона не зробила з собою нічого після моїх ранкових слів. Щоб її слабке, виснажене ліками серце не зупинилося від мого удару.

Ворота психоневрологічного інтернату були іржавими і високими. Чергова медсестра не хотіла мене пускати, але мій вигляд був таким, що вона просто відступила вбік і мовчки вказала на внутрішній двір.

Я вийшла в старий лікарняний сад. Там пахло мокрим листям і вогкою цеглою.

Вона сиділа на дерев'яній лаві під великим каштаном. На ній не було пальта, тільки тонкий сірий светр. Дощ падав на її сиве, рідке волосся, але вона не рухалася. Її руки, складені на колінах, продовжували свій безконтрольний танець тремору.

Я підійшла до неї дуже повільно. Мої кроки по мокрому гравію здавалися неймовірно гучними. Вона не підняла голови, але стиснулася, ніби очікувала нового окрику.

Я не стала кричати, не стала падати на коліна і просити пробачення істеричними сльозами. Вона б цього просто не витримала.

Я мовчки опустилася поруч із нею на мокру холодну лаву.

Засунула руку в кишеню своєї куртки і дістала той самий дешевий пластиковий літачок. Одне його крило було надламане від мого ж удару об асфальт у парку. Я обережно, ледь торкаючись, поклала його на її тремтячі, змучені долоні. Вона здригнулася.

— Матвійко зламав йому крило, — мій голос був тихим і рівним, хоча всередині мене все кричало від розпачу. — Нам... нам знадобиться суперклей. Ти не знаєш, чи тут є десь поблизу магазин? Бо сам він його не полагодить. Йому потрібна допомога бабусі.

Її руки раптом завмерли. Вперше за весь день цей страшний медикаментозний тремор зупинився на кілька секунд. Вона повільно підняла на мене свої вицвілі, повні невимовного, космічного болю очі.

Вона не сказала ні слова. Тільки її пальці дуже обережно, як найбільшу святиню у світі, обхопили поламаний пластиковий літачок і міцно притиснули його до грудей.

А як ви вважаєте, чи має право мати брати на себе найстрашніший гріх в очах власної дитини, добровільно стаючи монстром, якщо це єдиний спосіб зберегти дитячу психіку та спокій?