Ти ледача постійно сидиш удома, витрачаєш зароблені моїм сином гроші на всяку непотрібну нісенітницю!

Ти ледача постійно сидиш удома, витрачаєш зароблені моїм сином гроші на всяку непотрібну нісенітницю! Хоч раз у своєму житті принеси реальну користь нашій родині.

Я взагалі-то працюю! — обурилася Вікторія, відчуваючи, як у грудях закипає гнів. — Я веду власну успішну студію флористики, у мене в підпорядкуванні дванадцять співробітників!

Квіточки вона продає, — презирливо пирхнула свекруха. — Це не серйозна робота, а просто дрібна розвага для нудьгуючих домогосподарок!

Вікторія повільно підняла втомлений погляд від різнокольорових коробок із подарунками, які вона ретельно й з любов'ю розкладала на великому столі у вітальні. У дверному отворі, мов статуя, височіла Евеліна Марківна — її владна свекруха, одягнена в дорогу, кричущу сукню кольору бургундського вина.

— Вибачте, ЩО ви щойно сказали? — Вікторія відклала яскраву атласну стрічку, якою збиралася перев’язати головний подарунок для свого чоловіка Авдія.

— Ти що, глуха? Повторюю для особливо обдарованих: моя донька Мілана повертається з-за кордону сьогодні ввечері. Тобі треба поїхати її зустріти на залізничному вокзалі, відвезти до неї додому і допомогти розібрати важкі валізи. А мій Авдій чудово впорається і без цих твоїх дурних, дитячих сюрпризів.

Вікторія повільно, намагаючись контролювати дихання, випросталася. За чотири роки непростого шлюбу вона вже звикла до різноманітних витівок Евеліни Марківни, але такого нахабства ще не було.

— Евеліно Марківно, завтра Авдію виповнюється тридцять п’ять років. Це ювілей. Я рівно пів року готувала це свято! Я орендувала столик у його найулюбленішому ресторані, запросила старих друзів, яких він не бачив роками, замовила особливе меню…

— СКАСУЄШ! — свекруха роздратовано махнула рукою, на якій важко блиснули масивні золоті каблучки. — Мілана набагато важливіша за всі ці твої дурниці. Вона три довгих місяці не була вдома, втомилася, скучила за рідними стінами.

— Але ж я не найманий водій і тим більше не прислуга! У Мілани є законний чоловік, нехай Ростислав її зустрічає!

Евеліна Марківна небезпечно примружилася, і її губи, густо нафарбовані бордовою помадою, скривилися в презирливій, хищній усмішці.

— Ростислав зараз дуже зайнятий. У нього накльовується важлива угода. А ти що робиш корисного для суспільства? Сидиш удома, витрачаєш гроші мого сина на всяку нісенітницю. Хоч раз у своєму житті принеси реальну користь нашій родині!

— Я працюю! — щиро обурилася Вікторія. — Я веду власну студію флористики, у мене дванадцять найманих співробітників, я плачу податки!

— Квіточки продаєш, — пирхнула свекруха з таким виглядом, ніби Вікторія колупалася в багнюці. — Це не робота, а розвага для нудьгуючих домогосподарок, яким нікуди дівати час. Справжня робота — це коли підписують мільйонні контракти, як колись мій покійний чоловік робив! Або як Авдій зараз пахає!

Вікторія до побіління кісточок стиснула кулаки. У грудях підіймалася хвиля пекучого обурення, гаряча й задушлива.

— А сам Авдій взагалі в курсі цього вашого «прохання»?

— Авдію зараз ніколи займатися вашими жіночими дурницями. Він на важливих перемовинах в Ужгороді, повернеться в місто лише завтра по обіді. На той час ти вже встигнеш відвезти Мілану додому і спокійно повернутися. Може, навіть встигнеш своїми ручками щось зготувати чоловікові на день народження. Хоча, знаючи твої кулінарні здібності, краще вже замов щось готове з ресторану.

— Я НЕ ПОЇДУ, — твердо, карбуючи кожне слово, промовила Вікторія.

Евеліна Марківна повільно, наче танк, підійшла ближче. Від неї різко пахло важкими французькими парфумами та непробивною зарозумілістю.

— Послухай мене дуже уважно, дівчинко. Ти зараз живеш у квартирі, яку купив МІЙ син. Ти їздиш на автомобілі, який подарував МІЙ син. Ти носиш прикраси, які…

— ДОСИТЬ! — Вікторія різко підскочила з місця. — Я вам не золотошукачка! У мене є власний, прибутковий бізнес, власні гроші! І цю квартиру ми з Авдієм купували РАЗОМ! Я внесла рівно половину суми з власної кишені!

— Ой, благаю тебе, не сміши мої зморшки! Твої смішні копійки від продажу ромашок? Авдій просто зі співчуття дозволив тобі взяти символічну участь, щоб ти не почувалася повною нахлібницею в його домі. Хоча по факту ти нею і є.

Слова свекрухи били боляче, наче батогом. Вікторія чудово знала, що це відверта, нахабна брехня — її квіткова студія давно і стабільно процвітала, вона справді оплатила свою половину вартості елітної квартири. Але Евеліна Марківна мала дивовижний, демонічний хист перекручувати будь-які факти, переписувати історію і представляти все виключно у вигідному для себе світлі.

— Знаєте що? Обійдетеся без мене. Нехай ваша дорогоцінна Мілана викликає собі віп-такси. Або ви самі її зустріньте, якщо вона така неймовірно важлива персона.

— Я?! — Евеліна Марківна театрально приклала руку до грудей. — У мене хворе серце! Лікарі категорично заборонили мені хвилюватися і їздити так далеко. А вокзал з його натовпом — це справжнє випробування для мого крихкого здоров’я!

— Зате літати в Монако на шопінг щодвамісяці ваше "крихке здоров’я" вам чомусь дозволяє, — не втрималася від сарказму Вікторія.

Обличчя свекрухи миттєво стало багровим від люті.

— Та як ти СМІЄШ так зі мною розмовляти! Невдячна, нахабна дівка! Ми тебе, жебрачку з провінційного обласного центру, у свою пристойну сім’ю прийняли, відмили, а ти…

— Я взагалі-то з Черкас, а не з глухого села! І в мене є вища економічна освіта, власний бізнес і…

— МОВЧАТИ! — гаркнула Евеліна Марківна так, що зашибкували вікна. — Значить так! Будеш рівно о сьомій вечора чекати біля центрального входу. Мілана приїздить о сьомій тридцять. І тільки спробуй мені запізнитися!

З цими словами свекруха розвернулася на підборах і вийшла з кімнати, так голосно грюкнувши дверима, що зі стіни ледь не впала картина.

Вікторія знесилено опустилася на диван. Її руки дрібно тремтіли від пекучої злості та несправедливої образи. Вона тремтячими пальцями дістала телефон і набрала номер чоловіка. Довгі гудки... а потім бездушний автовідповідач: *«Абонент тимчасово недоступний»*.

Наступні кілька годин Вікторія металася просторою квартирою, намагаючись прийняти правильне рішення. З одного боку, її душа бунтувала: вона категорично не хотіла піддаватися на ці брудні маніпуляції свекрухи. З іншого боку, вона чудово розуміла, що її пряма відмова неминуче призведе до грандіозного, епічного скандалу, який гарантовано зіпсує Авдію його ювілей остаточно.

Рівно о п’ятій вечора пролунав довгоочікуваний дзвінок. На екрані висвітилося ім’я чоловіка.

— Авдію! Слава богу, ти нарешті подзвонив! У нас тут таке робиться…

— Віко, привіт, — його голос звучав втомлено і діловито. — Слухай, мама щойно мені сказала, що ти погодилася зустріти Мілану. Дякую тобі величезне, що пішла назустріч. Я знаю, ви з нею не дуже ладнаєте, але зараз це справді важливо для сім'ї.

Вікторія оніміла. Повітря ніби викачали з легенів.

— Тобто… ти ЗНАВ?! І ти нічого, жодного слова мені не сказав?!

— Ну... мама буквально годину тому мені подзвонила, повідомила, що ви домовилися. Я думав, вона з тобою вже все спокійно обговорила. А в чому, власне, проблема?

— Проблема в тому, що завтра твій день народження! Я пів року це планувала! Я все організувала: дорогий ресторан, гостей з інших міст…

— Ой, Вік, ну давай без трагедій. Просто перенесемо все на вихідні. Яка різниця, коли відзначати? Мілана дуже рідко приїздить, треба її по-родинному підтримати. У неї там із Ростиславом якісь серйозні проблеми.

— У неї ЗАВЖДИ якісь проблеми! І чому саме я повинна кидати всі свої справи, руйнувати свято й мчати на вокзал працювати таксистом?!

— Тому що ти — моя дружина і частина моєї родини, — голос Авдія миттєво став жорсткішим, металевим. — Не влаштовуй мені тут сцен, будь ласка. У мене ще три години напруженої наради, а потім важливий банкет із бізнес-партнерами. Просто зустрінь Мілану, відвези додому, допоможи їй і все. Це ж зовсім нескладно.

— А те, що я пів року з любов'ю готувала твоє свято, вибирала подарунки, — це для тебе не важливо?

— Віко, благаю тебе, НЕ ПОЧИНАЙ виносити мені мозок. Я смертельно втомився, у мене дуже складні перемовини на мільйони. Давай ми спокійно обговоримо все це, коли я повернуся додому.

Він відключився, навіть не попрощавшись.

Вікторія сліпими очима дивилася на згаслий екран телефона. Усередині неї підіймалася така хвиля чорної образи і розпачу, що хотілося вити. Вона гарячково набрала номер своєї найкращої подруги.

— Альоно, привіт! Ти можеш терміново заїхати до мене? Мені дуже потрібна твоя допомога.

Вже через пів години Альона Мокієва, її найближча подруга і надійна співвласниця їхньої квіткової студії, сиділа на кухні й, сьорбаючи каву, уважно слухала уривчасту, емоційну розповідь Вікторії.

— От же ж дурепа ти наївна, — зітхнула Альона, коли подруга нарешті закінчила і витерла сльози. — Ти вже вибач за мій французький, але твоя свекруха — це просто еталонна, класична відьма з казок. Та й Авдій твій теж гарний гусак! Звичайний мамин синочок-підкаблучник.

— Але що мені робити, Альон? Якщо я зараз не поїду — гарантовано буде скандал на все місто. Евеліна Марківна перетворить моє життя на справжнє пекло, вона з мене кров питиме!

— А якщо ти поїдеш і прогнешся — вона остаточно зрозуміє, що може абсолютно безкарно витирати об тебе свої дорогі туфлі. Так... знаєш що? У мене є геніальна ідея.

Альона дістала свій смартфон і почала швидко, зосереджено набирати повідомлення.

— Що ти там робиш?

— Пишу нашому корпоративному юристові Макару. Пам’ятаєш, він якось казав, що в його рідного брата своя транспортна компанія і віп-таксі? Зараз ми їм усе красиво влаштуємо.

Через годину ідеальний план помсти був готовий. Вікторія з похмурою, крижаною рішучістю швидко зібралася і поїхала на вокзал. Але не сама — вірна Альона категорично наполягла на тому, щоб супроводжувати подругу в цій "місії".

Вокзал зустрів їх звичною, галасливою метушнею. Вікторія стояла на пероні, міцно тримаючи в руках роздруковану табличку з ім’ям *«Мілана Сєчина»*.

— Слухай... може, підемо звідси від гріха подалі? — в останній момент її охопили сумніви.

— НІ В ЯКОМУ РАЗІ! — жорстко відрізала Альона, тримаючи її за лікоть. — Рубікон перейдено. План уже діє.

Мілана з’явилася на пероні лише через сорок хвилин після прибуття потяга. Висока, хворобливо худа, з довгим, дорого знебарвленим волоссям і неймовірно гордовитим, кислим виразом обличчя — просто точна копія своєї матері, тільки на тридцять років молодша.

— Вікторія? А де твоє авто? Я страшенно втомилася в цій поїздці, хочу негайно додому!

Жодних "привіт", жодної елементарної подяки за те, що її зустріли ввечері.

— Авто чекає на платній стоянці. Ходімо, — сухо відповіла Вікторія.

Мілана невдоволено пирхнула, змірюючи Вікторію зневажливим поглядом з ніг до голови.

— Боже... У що ти взагалі вирядилася? Це що, якийсь дешевий мас-маркет? Який несмак. Мій Авдій міг би знайти собі дружину набагато пристойнішу і статусність.

Альона, що йшла трохи позаду, тихо, мов розлючена кішка, засичала від обурення. Вікторія лише міцніше стиснула зуби й промовчала.

Вони нарешті дійшли до стоянки. Біля авто Вікторії стояв високий, статний молодий чоловік у бездоганній формі водія.

— Добрий вечір, пані. Я Тимур, ваш персональний водій на сьогоднішній вечір.

— Що це за дурний цирк? — обурилася Мілана, зупиняючись. — Вікторіє, ти що, вже сама машину водити розучилася?

— Можу. Але принципово не буду. Тимур відвезе вас додому з комфортом. Адресу він вашу знає. Щасливої дороги і гарного вечора.

Вікторія різко розвернулася й попрямувала геть. Альона — за нею, ледь стримуючи сміх.

— ГЕЙ! СТОЯТИ! ТИ КУДИ ПІШЛА?! — істерично заверещала їй у спину Мілана. — А мої важкі речі?! А хто мені допоможе їх розібрати вдома?!

— Обійдетеся своїми силами! — кинула Вікторія через плече, не обертаючись.

— Я МАМІ ВСЕ ПОСКАРЖУСЯ! Вона тебе з Авдієвого дому стусанами вижене!

Вікторія різко зупинилася, повільно, з гідністю повернулася і підійшла ближче.

— Передайте своїй любій Евеліні Марківні, що я в точності виконала її "прохання" — я вас зустріла. Про послуги вантажника і допомогу з брудними речами не йшлося. І ще обов'язково передайте їй, що завтра, рівно о сьомій вечора, ми з Авдієм відзначатимемо його ювілей у закритому залі ресторану «Марсель». Якщо вона або ви раптом вирішите з’явитися там без запрошення — охорона вас просто не пустить. Список гостей уже давно затверджений.

— Та ти… та як ти смієш… — Мілана буквально задихалася від обурення, ловлячи повітря ротом. — Ким ти себе взагалі уявила, провінціалко?!

— Я — законна дружина вашого брата. Саме дружина, а не безкоштовна прислуга на побігеньках. Тимуре, — Вікторія владно кивнула водієві, — довезіть мадам додому. Ось точна адреса, якщо вона забуде. І дуже вас прошу, не звертайте уваги на її істерики, вам за сеанси психотерапії не доплачують.

Вони з Альоною сіли в авто подруги й спокійно поїхали, залишивши розлючену Мілану стояти посеред стоянки з відкритим від шоку ротом.

— Боже, ти була просто неймовірна! Справжня королева! — захоплено вигукнула Альона, б'ючи по керму. — Ти б тільки бачила її перекошене обличчя!

— Тепер почнеться справжнє пекло, — важко зітхнула Вікторія, відкидаючись на сидіння. — Евеліна Марківна мені такого публічного ляпаса ніколи в житті не пробачить.

Її телефон почав істерично розриватися від дзвінків уже через п’ятнадцять хвилин. Спочатку дзвонила свекруха, потім Мілана, потім знову свекруха з іншого номера. Вікторія спокійно вимкнула звук і сховала телефон глибоко в сумку.

Але вдома на неї чекав справжній сюрприз. Щойно вона переступила поріг, назустріч їй вилетів Авдій — розпатланий, червоний, неймовірно злий.

— Якого біса ти сьогодні влаштувала на вокзалі?! Мама зараз у швидкій з істерикою, Мілана ридає в трубку! Ти що, зовсім з глузду з’їхала?!

— Почекай... Ти ж мав бути в Ужгороді на важливих переговорах, — розгублено промовила Вікторія, знімаючи пальто.

— Я терміново приїхав, коли мама подзвонила і все розповіла! Я скасував найважливішу зустріч року! Вікторіє, ти взагалі усвідомлюєш, ЩО ти накоїла?!

— Я? Я зустріла твою сестру на вокзалі й організувала їй комфортну доставку додому за свої гроші. У чому конкретно моя провина?

— Ти ПРИНИЗИЛА її перед усіма! Найняла якогось чужого водія, наче вона взагалі ніхто! Наче чужа людина!

— А я ХТО в цій родині?! — раптом спалахнула Вікторія, не витримавши. — Я хто?! Твій безкоштовний водій? Твоя покірна домробітниця? Рабиня твоєї мами?!

— Ти моя дружина! І ти зобов'язана допомагати моїй родині, коли вони цього просять!

— Я твоя дружина, а не дівчинка на побігеньках! І знаєш що, Авдію? Мені це все НАБРИДЛО! До нудоти набридло! Чотири роки я мовчки терплю хамство, щоденні приниження, безпідставні образи! Твоя матір відкрито витирає об мене ноги, а ти завжди боягузливо вдаєш, що нічого страшного не відбувається!

— Ти знову все перебільшуєш і драматизуєш. Мама просто… вона своєрідна людина.

— Своєрідна?! СВОЄРІДНА?! Вона тільки сьогодні вранці назвала мене жебрачкою, невдячною тварюкою і нахлібницею у ВЛАСНОМУ домі!

— Вона просто емоційна жінка, не треба брати все так близько до серця.

Вікторія подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше. Ніби перед нею стояв абсолютно чужий чоловік.

— Авдію, завтра твій день народження. Ювілей. Я пів року жила цим святом. Я через знайомих знайшла твого найкращого друга дитинства, з яким ти втратив зв’язок п'ятнадцять років тому. Я запросила твого улюбленого викладача з університету. Я замовила той самий торт за бабусиним рецептом, який ти так любиш і який печуть лише в одному місці в Києві! І що в результаті? Усе це виявилося абсолютно не важливим, просто тому, що твоїй розпещеній, дорослій сестриці раптом знадобився особистий водій?!

— Віко, благаю, припини цю істерику. Ми просто скасуємо ресторан і тихо відсвяткуємо вдома, у вузькому сімейному колі.

— У вузькому сімейному колі — це з твоєю мамою і сестрою, які мене ненавидять?

— Звісно. Вони ж моя родина.

— А я?

— І ти теж, звичайно. Все, не починай ревнувати до порожнього місця.

— Я не ревную, Авдію. Я ЇДУ.

Вікторія мовчки пройшла в спальню, відчинила шафу і дістала свою велику дорожню валізу.

— Що ти робиш? Віко, припини цей цирк!

— Я їду до своїх батьків у Черкаси. Відсвяткуй свій ювілей з матусею і сестричкою. Упевнена, ви всі троє будете безмежно щасливі без мене.

— Вікторіє, я сказав ДОСИТЬ! Негайно поклади валізу на місце!

— НІ.

Вона швидко і зосереджено зібрала свої речі. Авдій розгублено стояв у дверях, до кінця не вірячи в реальність того, що відбувається.

— Ти це зараз серйозно? Ти руйнуєш шлюб через таку дрібницю?

— Якщо для тебе чотири роки моїх щоденних принижень — це "дрібниця", то так. Я абсолютно серйозна.

— Куди ти взагалі підеш?! У тебе навіть грошей нормальних на життя немає! Ти ж пропадеш!

Вікторія зупинилася біля дверей і повільно повернулася до чоловіка. В її очах горів крижаний вогонь.

— У мене є успішний бізнес, який стабільно приносить сімсот п’ятдесят тисяч гривень чистого прибутку щомісяця. У мене є власна квартира в центрі, яку я вже три роки здаю в оренду. У мене є солідні накопичення, які я ніколи не об’єднувала з нашим загальним сімейним бюджетом, просто тому, що твоя матір постійно натякала, що я полюю за вашими "мільйонами". Так що за моє виживання можеш не хвилюватися.

Авдій зблід так, що став схожим на крейду.

— Скільки?! Сімсот п’ятдесят тисяч? Але ж ти казала…

— Я завжди казала, що мій бізнес іде непогано. Але ти ніколи не цікавився подробицями мого життя. Тобі й твоїй матусі було набагато зручніше і приємніше вважати мене бідною невдахою, яка "продає квіточки".

Цієї миті телефон Авдія пронизливо задзвонив. На великому екрані висвітилося: *«Мама»*.

— Відповідай, — втомлено і байдуже сказала Вікторія. — Не змушуй свою матусю довго чекати.

Авдій машинально, немов під гіпнозом, прийняв виклик і навіщось увімкнув гучний зв’язок.

— АВДІЙ! Ця мерзотниця, ця тварюка вже приїхала додому?! Я вимагаю, чуєш, вимагаю, щоб вона НЕГАЙНО на колінах вибачилася перед Міланою! І переді мною! Інакше нехай збирає свої лахи і забирається з вашої квартири!

— Мамо, зачекай, я передзвоню…

— НЕ СМІЙ кидати слухавку, коли мати говорить! Ти мусиш поставити цю провінційну вискочку на її місце! Покажи їй нарешті, хто в домі справжній господар! Я більше не потерплю такого зневажливого ставлення до нашої аристократичної родини!

Вікторія мовчки взяла валізу за ручку і попрямувала до виходу.

— Віко, почекай! Благаю!

— Передай Евеліні Марківні — вона нарешті домоглася свого. Я ЗАБИРАЮСЯ.

Двері за нею зачинилися тихо, майже безшумно, але для Авдія це пролунало як оглушливий удар грому.

— Авдію?! АВДІЙ! Ти мене взагалі чуєш?! — істерично надривалася мати в слухавці.

Він мовчки відключив телефон і знесилено опустився на диван, охопивши голову руками.

Наступний день — день його тридцять п'ятого дня народження — став для нього справжнім, безпросвітним жахіттям.

Вікторія вперто не відповідала на дзвінки. Коли ввечері він приїхав у ресторан «Марсель», його зустріла Альона і з крижаною ввічливістю повідомила, що розкішне святкування скасовано.

— Але ж я цього не просив… — розгублено пробурмотів він.

— Ваша мама вчора ввечері сама подзвонила нашому адміністратору і заявила, що ви відзначатимете свято у вузькому сімейному колі вдома. Всю величезну передоплату ми вже повернули Вікторії на картку.

Друзі та гості, яких з такою любов'ю запросила його дружина, постійно дзвонили з привітаннями й щиро дивувалися, чому раптом скасували такий масштабний вечір. Друг його дитинства Павло, якого Вікторія якимось дивом розшукала через соціальні мережі, був особливо засмучений — він спеціально взяв відгул і приїхав машиною аж з Харкова.

Вдома на Авдія вже чекала "святкова" родина: мати із сестрою. На кухонному столі сиротливо стояв дешевий, куплений у супермаркеті торт і найпростіше "Радянське" шампанське.

— З днем народження, синочку мій! Бачиш, ми про тебе не забули і подбали! Не те що та твоя невдячна істеричка.

— Мамо, що це за жах? — Авдій з відразою вказав на жалюгідний, хімічний торт.

— Це наша святкова вечеря! Міланочка сама вибирала найкращий! Правда, любий? — Евеліна Марківна солодко защебетала, але в її голосі чітко чулася фальш і напруга.

— А де Вікторія? — гидливо озираючись по квартирі, запитала Мілана.

— Поїхала до своїх батьків. Назавжди. Через вас двох.

— І ДУЖЕ ПРАВИЛЬНО ЗРОБИЛА! — щиро зраділа мати, плеснувши в долоні. — Скатертиною дорога! Нічого нам тут істеричок і провінціалок терпіти! Ти знайдеш собі дружину в сто разів кращу! З хорошої, статусної родини, з нормальним приданим!

— Мамо, Віка сама по собі з дуже хорошої родини. І в неї неймовірно успішний, мільйонний бізнес.

— Ха! Квіточки! Теж мені, великий бізнес!

— Її флористична студія — одна з найпопулярніших і найдорожчих у всьому Києві! У неї довгострокові контракти з п'ятизірковими готелями й елітними ресторанами! Вона особисто оформляла розкішне весілля заступника мера!

Евеліна Марківна зневажливо підібгала губи, але в очах майнув страх.

— Усе одно! Характер у неї просто огидний! Вічно свій ніс задирає, наче вона королева!

Авдій довго, важко подивився на матір, потім перевів погляд на самовдоволену сестру. І раптом, ніби пелена впала з його очей, він чітко побачив те, чого вперто відмовлявся помічати всі ці роки: їхню дріб’язковість, чорну заздрість, невиправдану злість і жадібність.

— Знаєте що? Збирайтеся і йдіть додому. Я хочу сьогодні побути абсолютно сам.

— Але ж синку! У тебе ж день народження! Ювілей!

— Я СКАЗАВ: ДОДОМУ!

Мати й сестра, ображено підібгавши губи і бурмочучи щось про невдячність, швидко пішли.

Авдій залишився один у великій, порожній і холодній квартирі. На столику в передпокої він помітив два красиві конверти — це були квитки. Вікторія потайки купила їм розкішну путівку до Італії на цілий тиждень, як головний подарунок на його ювілей. Тепер ці квитки здавалися йому жорстокою насмішкою самої долі.

Минув тиждень.

Вікторія не поверталася додому і вперто не відповідала на жодні його дзвінки чи повідомлення. Авдій відчайдушно намагався знайти її через спільних знайомих та подруг, але ті лише з крижаною ввічливістю повідомляли, що вона в повному порядку і дуже просить її більше не турбувати.

На роботі в нього теж раптово почалася чорна смуга. Виявилося, що кілька дуже великих і прибуткових клієнтів прийшли в його інжинірингову компанію виключно завдяки особистим рекомендаціям впливових партнерів Вікторії по бізнесу. Тепер ці солідні клієнти почали відкрито сумніватися в надійності його фірми: *«Якщо людина не може налагодити елементарні стосунки у власній родині, як їй можна довірити мільйонні контракти і серйозні проєкти?»*.

Евеліна Марківна продовжувала телефонувати йому по десять разів на день, істерично вимагаючи негайно почати шлюборозлучний процес.

— Ти повинен випередити цю мерзотницю! Вона ж хитра, напевно хоче відсудити в тебе половину твого майна!

— Мамо, ця квартира офіційно оформлена на нас двох. Вона має повне законне право на свою половину.

— Яке ще право?! Ти ж усе це зі своїх грошей оплатив!

— Ні, мамо. Вона внесла рівно половину суми зі свого бізнесу. У мене є всі банківські виписки і документи.

Евеліна Марківна на мить замовкла, перетравлюючи інформацію, а потім завищала ще гучніше:

— Вона це СПЕЦІАЛЬНО все продумала! Щоб потім нахабно відібрати у нас квартиру! Аферистка!

— Мамо, ДОСИТЬ! — не витримав Авдій. — Це виключно через тебе і твій довгий язик моя дружина від мене пішла! Через твоє постійне хамство, інтриги і непомірну зарозумілість!

— Я?! Та я завжди бажала вам тільки найкращого!

— Ти принижувала її при кожній нашій зустрічі! Ти називала її жебрачкою і безхатьком, хоча вона заробляє в рази більше за твою улюблену Мілану!

— НЕ СМІЙ навіть порівнювати цю сільську вискочку з твоєю сестрою-аристократкою!

Авдій просто кинув слухавку.

Через два важких тижні йому подзвонили з невідомого номера.

— Добрий день, Авдію Марковичу. Мене звати Макар Волохов, я офіційно представляю юридичні інтереси Вікторії Андріївни. Нам з вами необхідно зустрітися найближчим часом для обговорення деталей поділу спільного майна.

— Вона вже подає на розлучення? — серце Авдія впало.

— Поки що ні. Але вона твердо хоче розділити спільно нажите майно та остаточно роз’їхатися. Якщо ви згодні на мирне, досудове врегулювання, гучного розлучення через суд можна уникнути.

— Я… розумію. Але я маю з нею особисто поговорити!

— Вікторія Андріївна категорично не бажає жодних особистих зустрічей з вами. Усі питання вирішуватимуться виключно через мене.

Авдій був змушений погодитися на зустріч.

У призначений день він приїхав у розкішний офіс відомої юридичної компанії. Вікторії там не було. Його зустрів тільки її адвокат — молодий, акуратний чоловік із дуже чіпким, холодним поглядом хижака.

— Отже, перейдемо до справи, — почав юрист. — Моя клієнтка готова повністю залишити вам цю квартиру в обмін на грошову компенсацію її законної частки. Загальна сума до виплати — сім із половиною мільйонів гривень.

— Сім із половиною мільйонів?! Але ж уся квартира за оцінкою коштує дванадцять із половиною!

— Абсолютно правильно ви рахуєте. Половина вартості — це шість мільйонів двісті п’ятдесят тисяч. Плюс ще один мільйон двісті п’ятдесят тисяч гривень — це офіційна компенсація завданої моральної шкоди за чотири роки систематичних психологічних знущань і принижень з боку вашої матері, яким ви жодним чином не перешкоджали.

— Це відвертий шантаж! — обурився Авдій.

— Це дуже вигідна пропозиція, — спокійно поправив його Макар. — Ви маєте повне право відмовитися, але тоді ми побачимося в суді. У мене є величезна папка доказів: аудіозаписи жахливих образ вашої матері на адресу моєї клієнтки, свідчення сусідів і співробітників, нотаріально завірені скріншоти листувань. Суд може зобов’язати вас виплатити набагато більшу суму.

— Які ще записи?! Про що ви?!

Макар мовчки дістав свій телефон і ввімкнув один із записів. На всю кімнату пролунав істеричний голос Евеліни Марківни, яка кричала і називала Вікторію «жебрачкою», «тварюкою» та «безкоштовною нахлібницею».

— Звідки у вас це?!

— Вікторія Андріївна — дуже розумна і далекоглядна жінка. Вона завбачливо записувала на прихований диктофон абсолютно всі особисті зустрічі з вашою матір’ю протягом останніх двох років. Виключно для власного захисту. Вона відчувала, що рано чи пізно цей матеріал їй знадобиться в суді.

Притиснутий до стіни доказами, Авдій покірно підписав усі необхідні документи. Через місяць кредитів і позик потрібні гроші були повністю переведені на рахунок Вікторії, і вона офіційно, через нотаріуса відмовилася від своєї частки у їхній колишній квартирі.

Він ще довго намагався вистежити її, сподіваючись на випадкову зустріч, намагався дізнатися через знайомих, де вона зараз живе. Але Вікторія немов розчинилася в тумані. Її елітна квіткова студія продовжувала успішно працювати, але сама власниця там більше не з’являлася — усім залізною рукою керувала вірна Альона.

А потім у житті Авдія почалися справжні, руйнівні проблеми.

Масштабна податкова перевірка нагрянула в його компанію абсолютно зненацька. І під час аудиту спливла жахлива правда: виявилося, що Евеліна Марківна, яка багато років на правах матері «допомагала» синові з чорною бухгалтерією, роками проводила через його фірму брудні сірі схеми для бізнесів своїх багатих подруг. І суми махінацій були просто астрономічними.

— Мамо! Що це таке?! — Авдій у розпачі тряс стосом роздрукованих паперів перед носом зблідлої матері.

— У мене хворе серце, але я не дурна! — істерично захищалася Евеліна Марківна. — Я думала, що це просто дрібні, невраховані доходи твоєї фірми! Я хотіла як краще для нас!

Державний штраф склав понад чотири мільйони гривень. Плюс гігантська пеня за роки несплати. Плюс цілком реальна загроза відкриття кримінальної справи з конфіскацією.

Сестричка Мілана, як тільки почула про серйозні проблеми з податковою і можливий арешт рахунків, одразу ж зібрала свої брендові валізи й полетіла до багатої подруги в Маямі, боягузливо кинувши свого Ростислава самого розбиратися з її велетенськими боргами по кредитних картках.

— Мамо, ти хоч розумієш, що через твої "схеми" я можу реально сісти у в’язницю на роки?! — Авдій у відчаї тримався за голову.

— Ой, не перебільшуй! Адвокати все вирішать! Заплатиш їм цей штраф і все забудеться!

— ЯКИМИ ГРІШМИ, мамо?! Я віддав Вікторії сім із половиною мільйонів, я в боргах як у шовках! А тепер ще ці чотири мільйони податковій!

Пів року пекельних нервів пішло на суди і розгляди. Щоб не сісти за ґрати, Авдію довелося за безцінь продати свій улюблений автомобіль, взяти кілька кабальних кредитів під заставу квартири і закласти свою левову частку в бізнесі.

Евеліна Марківна після цього грандіозного фіаско раптом стала напрочуд тихою, поступливою і дуже рідко дзвонила — мабуть, нарешті зрозуміла, що її улюблений синок більше не є невичерпною золотою жилою.

Через довгий, важкий рік, коли основні юридичні проблеми були сяк-так вирішені, Авдій випадково зіткнувся з Альоною біля великого торгового центру.

Він виглядав постарілим, змарнілим, у потертому пальті.

— Привіт, Альоно, — тихо сказав він, зупиняючи її.

— Привіт, — сухо, без тіні усмішки відповіла вона і спробувала обійти його.

— Альоно, благаю, почекай хвилину! Скажи мені тільки одне... Як там Віка? Вона хоч щаслива?

Альона зупинилася, уважно подивилася в його згаслі очі і раптом м'яко, але з гордістю усміхнулася:

— Віка? Вона просто розквітла. Вона відкрила вже третю студію в столиці. А два місяці тому... два місяці тому вона вийшла заміж. За чоловіка, який пишається її успіхами і ніколи не дозволить нікому назвати її "жебрачкою". Прощавай, Авдію. І бережи свою маму.

Вона розвернулася і пішла геть, стукаючи підборами. А Авдій ще довго стояв під холодним осіннім дощем, розуміючи найгіршу правду свого життя: він власноруч дозволив зруйнувати свій єдиний справжній скарб заради фальшивих амбіцій жінки, яка не любила нікого, крім самої себе.

Іноді найцінніший урок коштує всього, що ти маєш. А як би ви вчинили на місці Вікторії: мовчки поїхали б на вокзал чи одразу зібрали валізи? Діліться своїми думками у коментарях!

502