Женя прокинулася від власного крику, який застряг у горлі липким комком. Простирадла були мокрими від поту, а в кімнаті пахло озоном і смертю. Вона знала цей стан. Це був четвертий віщий сон у її житті. Перші три — бабуся, сусідка, давня знайома — уже лежали під сирою землею. Жодна помилка не закралася в її нічні видіння.
Цього разу в чорному тумані вона чітко бачила Ігоря. Свого Ігоря. Чоловіка, з яким прожила двадцять років. Сон не залишав сумнівів: його дні полічені.
— Господи, тільки не він, — прошепотіла вона, стискаючи тремтячі пальці. — Я врятую його. Я виблагаю, я закрию його вдома, я спалю ключі від машини, але він житиме.
Вона кинулася на кухню, гарячково заварюючи йому каву — з молоком, без цукру, саме так, як він любить перед дорогою. Серце калатало в унісон із настінним годинником: встигнути, встигнути, попередити.
Холодний душ реальності
Гримнули вхідні двері. Женя вибігла в коридор, готова впасти йому на груди й благати нікуди не їхати.
— Ігорю! Слава Богу, ти прийшов! Сідай, пий каву, мені треба сказати тобі щось дуже важливе... страшне...
Ігор не роззувався. Він дивився крізь неї холодними, чужими очима.
— Женю, залиш каву. Я за речами. Я йду.
Світ навколо неї хитнувся.
— За якими речами? Куди?
— До Вероніки. Ми кохаємо одне одного вже два роки. Вона вагітна, Женю. Справжня сім’я, розумієш? Квартиру залишаю тобі — вважай це відкупними. Забираю тільки машину. Прощавай.
Женя стояла, тримаючи в руках гарячу чашку, яка раптом стала нестерпно важкою.
— Дитина? — її голос перетворився на шелест. — А як же я? Ти ж сам змусив мене тоді... тоді, на початку... ти казав, що ми не маємо права плодити злидні! Ти привів мене в ту клініку, Ігорю!
Він роздратовано смикнув замок сумки, вивалюючи свої футболки просто на підлогу.
— Ну так, я не готовий тоді був до батьківства! Грошей не було, житла свого... Що ми могли дати дитині? А тепер у мене стабільність. У Вероніки квартира величезна, місця всім вистачить. Дасть Бог, ще й не одну дитину народимо. Мама мою обраницю благословила, їй онуків хочеться, а ти... ти порожня, Женю. Сама винна. Не треба було мене тоді слухати, треба було мати свою голову на плечах.
Він вихопив сумку і вискочив за двері, ніби за ним гналися всі демони пекла. Женя повільно підійшла до мийки й вилила в неї каву. Гаряча рідина стікала в каналізацію так само, як її двадцять років життя.
Вибір без вибору
Раптом вона згадала про сон. Годину тому вона була готова померти, аби спинити його. Тепер вона дивилася на ключі від машини, які він забув на тумбочці (він повернувся за ними через хвилину, захеканий, вихопив їх і зник).
Вона могла гукнути. Могла вхопити за руку. Могла закричати: «Ти розіб'єшся! Я бачила твою смерть!».
Але вона промовчала.
Всередині неї розливалася холодна, чорна порожнеча. Перед очима постала картина: щасливий Ігор, вагітна Вероніка, їхні майбутні діти, походи в зоопарк... А вона — викинута на смітник історії, бездітна й зраджена.
— Ну що ж, Ігорчику... — прошепотіла вона в порожнечу квартири. — Життя все розставить на місця. Дуже скоро.
Фінальний акорд
За тиждень телефон розірвав тишу. Свекруха ридала так, що слів було не розібрати.
— Женю... Ігор... на трасі... фура вилетіла... приїжджай в морг, Вероніці погано, в неї загроза викидня, вона не може...
Женя дивилася на своє відображення у вікні. Вона виглядала дивно спокійною.
— А я тут до чого? У нього є кохана жінка, квартира Вероніки, благословення вашої мами. Нехай Вероніка і їде. У мене справ багато.
Вона поклала слухавку. Радості не було. Було лише відчуття завершеного циклу.
На поминках Женя стояла осторонь. Вона бачила Вероніку — бліду дівчину з ледь помітним животиком, яка ховала обличчя в чорній хустці. Свекруха металася поруч, обсипаючи нову невістку заспокійливими.
Коли цвинтар спорожнів, Женя підійшла до свіжої могили. Вітер перекидав стрічки на вінках. Вона довго дивилася на портрет Ігоря — він там посміхався, такий впевнений у своєму новому щасті.
— Знаєш, Ігорю, — тихо промовила вона, поправляючи край чорного пальта. — Я хотіла тебе врятувати. Справді хотіла. Але ти виявився надто поспішним у своїх рішеннях. Ти обрав машину, обрав Вероніку, обрав зраду. А я... я просто обрала не заважати долі.
Вона нахилилася до самої землі, і її голос став схожим на крижаний вітер:
— Кажеш, від долі не втечеш? Ти правий. Сподіваюся, там, на небі, ти зустрінеш того нашого ненародженого ангелика, якого ти назвав «невчасним». Попроси в нього пробачення. Бо я тобі пробачити так і не змогла.
Женя розвернулася і пішла до виходу з цвинтаря, не озираючись. Вона знала: цієї ночі вона спатиме міцно. Без снів. Без пророцтв. Без нього. Іноді смерть коханої людини переноситься легше, ніж усвідомлення, що ти все життя кохала мерця.
А як би вчинили ви на місці Жені? Чи можна вважати її мовчання злочином, чи це був єдиний справедливий фінал для чоловіка, який зруйнував її життя двічі? Пишіть у коментарях.
Жутко 🥺
ВідповістиВидалити