З Новим роком, – сказала я. – Чим зобов’язана такому ранньому візиту? – Ранньому? – ахнула Зінаїда Марківна. – Моя хороша, ти на годинник дивилася? О пів на десяту! Я у твої роки вже пів квартири встигала прибрати до цього часу

– З Новим роком, – сказала я. – Чим зобов’язана такому ранньому візиту? – Ранньому? – ахнула Зінаїда Марківна. – Моя хороша, ти на годинник дивилася? О пів на десяту! Я у твої роки вже пів квартири встигала прибрати до цього часу

– Це розуму незбагненно! – Обурено вигукнув жіночий голос.

Я не одразу зрозуміла, що сталося. Цей голос, різкий, з вереском, до болю знайомий, долинав звідкись з області кухні.

З тієї частини квартири, яка зараз, у напівсні, здавалася мені далекою планетою, населеною виключно брудними келихами та залишками «Олів’є».

– Подивися, Раю, ти тільки глянь на це! – продовжили обурюватись на кухні.

Я розплющила одне око. Стеля гойдалася, м’яко, майже ніжно, як похитується палуба круїзного лайнера, хоча жодних круїзів у моєму житті зроду не траплялося. Андрій лежав поруч, закинувши одну руку мені на живіт, і уві сні прицмокував губами, як немовля.

– Отак вони й живуть! – Продовжував голос. – Ось вона, сучасна молодь! Господарство вести не вміють, а туди ж – заміж!

То була Зінаїда Марківна. Моя свекруха, яка, зрозуміло, мала ключ від нашої квартири. І перебувала вона зараз на моїй кухні! Першого січня! О пів на десяту ранку!

Я розплющила друге око і сіла на ліжку так різко, що у скронях застукало.

– Андрію, – я потрясла чоловіка за плече. – Андрюшо, підйом, там твоя мама.

Він щось промимрив, перекинувся на інший бік і натягнув ковдру на голову.

Зрозумівши, що весь вогонь мені доведеться брати на себе, я накинула халат і вийшла в коридор.

На кухні панував погром. Втім, він панував там ще з учорашнього вечора. Останні гості роз’їхалися по домівках лише близько третьої ночі, а сил прибирати за ними у мене просто не було. Що й казати, картина вимальовувалась така собі.

Гори тарілок нагромаджувалися в раковині, а між ними стирчали фужери, вкриті каламутною плівкою.

Зінаїда Марківна стояла посеред цього апокаліпсису з виглядом старозавітного пророка, а поряд з нею тупцювала незнайома жінка. Маленька, кругла, у в’язаній шапочці яскравого кольору, зовсім недоречного для її віку.

– З Новим роком, – сказала я. – Чим зобов’язана такому ранньому візиту?

– Ранньому? – ахнула Зінаїда Марківна. – Моя хороша, ти на годинник дивилася? О пів на десяту! Я у твої роки вже пів квартири встигала прибрати до цього часу!

Я вважала за краще промовчати, тому що сперечатися було небезпечно. Вислуховувати проповіді свекрухи з головним болем було для мене непосильним подвигом.

Жінка в яскравій шапці підібгала губи та перезирнулася зі свекрухою. Це був особливий погляд, погляд змовниць, жінок, об’єднаних зневагою до чужої нездатності відповідати їхнім стандартам.

– Це Раїса Петрівна, – представила її нарешті свекруха, – моя колега. Ми вирішили заїхати привітати вас, а тут…

Вона замовкла і красномовно повела рукою.

– Ось це все.

У цьому жесті було стільки трагізму, ніби вона вказувала не на брудні тарілки, а на руїни Помпеї.

– Нічого, Зіночко, – сказала Раїса Петрівна з тією особливою ласкою, яка гірша за будь-яку образу. – Ми зараз допоможемо їм навести лад, так? Молоді, вони ж не привчені.

І вона швидко стягнула зі своїх пухких рук рукавички, оголивши короткі пальці, озброєні гострими нігтиками.

– Не треба, – попросила я, дивлячись на її нігті, – не треба допомагати.

– Як це не треба? – здивувалася свекруха. – Та ти подивися, що діється! Подобається? Втім, тобі, може, й подобається, але Андрійко в такому жити не повинен!

Андрієві було тридцять два роки, якщо що. І зараз він спокійно спав, поки я відбивалася від вторгнення. Втім, він мав мені допомогти. Зараз, або ніколи!

Я розвернулась і пішла до спальні.

– Андрію! – я рішуче зірвала з нього ковдру. – Вставай давай. Негайно!

Він сів, жмурячись і потираючи обличчя долонями.

– Що сталося? – невдоволено спитав він.

– Твоя мати сталася! – Вигукнула я. – Вона зараз на кухні. І якась Раїса з нею. Я щойно отримала від них наганяй щодо посуду.

– Яка ще Раїса… Мама?! – Він незрозуміло заморгав. – Зараз?

– Ні, минулого року, – закотила я очі. – Звісно, зараз! Перший закид я взяла на себе, але зараз твоя черга. Іди й скажи їй, щоб вони пішли.

Андрій зітхнув.

– Соня, ну… – почав він. – Вона, мабуть, просто хотіла привітати. Може, вона має рацію щодо посуду… Треба було з вечора мити…

І тут я по-справжньому розсердилася.

– Права?! – Закричала я. – Андрію, вона вривається в наш будинок першого січня о десятій ранку без попередження! І вона при цьому має рацію?!

– Ну, вона ж моя мати…

– І що? – Мій голос зірвався, і я на мить злякалася, що свекруха почує, але потім подумала, що й нехай чує.

Андрій відвів погляд. Він сидів на ліжку в трусах, з пом’ятим обличчям, червоними очима і мовчав.

– Добре, – спокійно сказала я, – якщо ти вважаєш, що вона має рацію, то йди та мий посуд.

– Що?

– Вставай та йди мий посуд! – майже грубо повторила я. – Якщо чистота така важлива, то вперед. Ти ж син своєї матері. У вас у крові має бути це прагнення чистоти. Ось і дій!

Він відкрив рота, щоб заперечити, але я вже виштовхнула його в коридор, босого, в одних трусах.

Зінаїда Марківна ахнула, коли він з’явився на кухні.

– Андрійко! – Вигукнула вона. – Та ти що в такому… Взуй хоч би капці, ти ж застудишся!

– Не застуджуся, – невдоволено сказав він. – Мамо, можеш пояснити, що ти тут робиш?

– Ми прийшли привітати вас! – обізвалась Зінаїда Марківна.

– О десятій ранку? Після новорічної ночі?

Я теж увійшла на кухню і побачила, як чоловік узяв з раковини перший келих і відкрив кран.

– Андрію, – вона зиркнула на мене і смикнула його за лікоть, – постав це негайно! Це Соня повинна…

– Соня вчора готувала та накривала на стіл, – відповів чоловік, – і зараз вона відпочиватиме. Вона має право.

Раїса Петрівна, що весь цей час простояла мовчки, нарешті подала голос:

– Це що ж діється таке, га?! – обурилася вона. – Це що ж за дружини такі пішли, котрі чоловіків до раковини ставлять?

– Це такі дружини, – сказала я, – які знають собі ціну! І які збираються у свята відпочивати! Вас ніхто не просив приїжджати, а привітати нас можна було й телефоном, чи не так?

Свекруха так і застигла на місці. Раїса Петрівна, пробурмотівши щось неприємне на мою адресу, схопила її за руку і потягла у бік коридору.

– Ходімо, Зіно, – пробурчала вона. – Ходімо звідси. Якщо вони не хочуть жодної допомоги, то й не треба.

Двері обурено грюкнули, сходами простукали підбори.

Андрій стояв біля раковини з тарілкою в руках і здивовано дивився на мене.

– Що це було взагалі? – спитав він.

– Ти в мене питаєш? – Усміхнулася я.

– А ця Раїса… – чоловік похитав головою. – Вона взагалі хто? Я вперше у житті її бачу!

– Привид старого року, – відповіла я і позіхнула. – Слухай, Андрію, може, тобі допомогти?

– Не треба, я впораюся, – бадьоро відповів він.

Чоловік повернувся до раковини, а я пішла назад у спальню досипати. Трохи згодом свекруха надіслала мені обурене голосове повідомлення, в якому висловила невдоволення нами обома.

– Сподіваюся, що наступний рік ви зустрінете, як нормальні люди, – заявила вона, – а не як якісь… дикуни!

Я не стала їй нічого відповідати, але подумала, що нам, мабуть, варто поміняти замки. Що ми трохи згодом і зробили, щоб більше ніколи не потрапляти в аналогічно ситуацію.

– Як кажуть, – моя квартира, моя фортеця, – тож нікого не повинно колупати, чого я роблю те, що роблю! Не ваше собаче діло…Я слушно міркую?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!

"