Тобто як це вже продали?!

— Тобто як це вже продали?! — Михайло здивовано дивився на Ларису, яка стояла за хвірткою і навіть не вийшла до нього. — Але ж ми з вами домовилися, що зустрінемося сьогодні. Я і гроші вже привіз.

— Ну вибачте… — винувато посміхнулася жінка. — Просто я знайшла на свій будинок інших, більш вигідних покупців.

— Ось як?

— Так. Вони вчора внесли завдаток, а сьогодні ми їдемо з ними до нотаріуса оформляти документи.

— Але зачекайте, а як же я? Адже я перший відгукнувся на оголошення. Перший приїхав до вас. Перший з вами про все домовився.

— Ну вибачте… — знову повторила жінка.

— Нічого не розумію. Ви можете хоча б пояснити…

— Ви просто не дзвонили всі ці дні, тому я і не була впевнена, що ви налаштовані серйозно.

Може, у вас там проблема з грошима не вирішилася або ви взагалі передумали. А мені треба якомога швидше продати цей будинок — не маю часу чекати.

— Я не дзвонив, тому що в цьому не було необхідності. У нас же ніби з вами була домовленість.

— Ну вибачте… — втретє сказала Лариса.

— Гаразд, все з вами зрозуміло, — задумливо промовив Михайло, після чого різко розвернувся і пішов геть від будинку.

Зовні Михайло, звичайно, намагався не показувати свої емоції, але всередині він буквально кипів. Хіба нормальні люди так поводяться?

Так, у нього виникли деякі непередбачені обставини. Але ж у будь-якому випадку вони про все домовилися… Лариса обіцяла, що почекає.

«Навіть якщо вона знайшла інших, більш вигідних покупців, невже так складно було зателефонувати і сказати» — розмірковував Михайло, йдучи по дорозі в бік свого автомобіля, який він залишив в кінці вулиці.

За вихідні дорогу перерили (чи то труби міняли, чи то електричний кабель прокладали — Михайло так і не зрозумів), тому під’їхати прямо до будинку не вийшло.

Може, це знак згори?

І поки він йшов, то прокручував у голові події триденної давності — хотів зрозуміти, в який саме момент дав Ларисі привід засумніватися в серйозності своїх намірів.

А справа була така…

У четвер ввечері Михайло зателефонував Ларисі і вже через пів години приїхав дивитися будинок, який був виставлений на продаж.

Ще коли він тільки переглядав фотографії, йому дуже сподобався цей дім. А в реальності він виявився ще кращим.

Добрий зовні, просторий всередині. І стан його був хорошим. Ніяких тріщин на стінах та інших дефектів. Навіть дах, на диво, був у нормальному стані.

Він особисто піднявся сходами на самий верх і уважно все оглянув.

Так, покрівля була шиферна, але причепитися було ні до чого. Ще не один рік прослужить вірою і правдою.

А ще господиня будинку меблі всередині залишала. Причому абсолютно безкоштовно.

Так, меблі простенькі, але на перший час згодиться. Заїжджай і живи, як то кажуть… І ні в чому собі не відмовляй.

— А кіт теж до цього будинку додається? — жартома запитав Михайло, подивившись на рудого пухнастого красеня, який сидів поруч з хвірткою. Правда, не у дворі, а з боку дороги.

І дивився цей кіт то на будинок, то на Михайла. А ось Ларису він ніби не помічав.

— Ну це за бажанням, — посміхнулася жінка.

— Ні, я серйозно. Це ваш кіт чи сусідський?

— Це мами моєї кіт був. Тимофієм його звуть. Він уже пів року тут тиняється. Я думала, що піде в інше місце, а він не йде. Чого чекає, незрозуміло. Дива чи що.

— А ви хіба не заберете його до себе? — здивувався Михайло. — Самі ж сказали, що це кіт вашої мами.

— Та навіщо він мені? Я в іншому місті живу. До того ж — не в приватному будинку, а в квартирі. Мені нікуди його забирати.

Та й не люблю я, якщо чесно, цих котів. Годуй їх, прибирай за ними, до ветеринара води — у мене що, інших справ немає?

У Михайла, звичайно, була зовсім інша думка з цього приводу. На згадку про матір можна було б і забрати кота, а не залишати його одного на вулиці. Але вголос це говорити він не став.

Тому що розумів, що у нього з Ларисою різні погляди на життя і до єдиного знаменника вони в цьому питанні в жодному разі не прийдуть.

Замість цього Михайло продовжив далі оглядати ділянку. І чим довше він тут перебував, тим більше розумів, що це найоптимальніший для нього варіант.

І будинок хороший, і район хороший. Михайло навіть із сусідами встиг вже познайомитися – теж нормальні люди.

Вони, до речі, всі ці пів року рудого кота і підгодовували. І так зраділи, коли дізналися, що Михайло не збирається виганяти Тимофія з двору, а хоче залишити собі.

— Я б і забрала його собі, але у мене вдома бабине царство, і мої кішки його не хочуть приймати. Так що вся надія на вас, — сказала сусідка.

А Михайло і справді хотів залишити кота. А чому ні?

Тимофій тягарем для нього точно не стане. І не так нудно йому буде вечорами. Буде з ким поговорити, пограти або телевізор подивитися.

Була, звичайно, ще й практична користь від кота: він же мишей в будинку ловитиме. Так що розкидатися такими цінними пухнастими кадрами нерозумно.

Загалом, Михайло домовився з Ларисою про суму, і наступного дня поїхав до банку, щоб зняти гроші з вкладу.

Попередньо він зателефонував, звичайно, запитав, чи можна отримати гроші сьогодні і як довго доведеться чекати.

— Гроші ви отримаєте сьогодні протягом декількох годин після того, як напишете заяву, — запевнив його банківський співробітник. — Але ви впевнені, що хочете закрити ваш вклад достроково? Ви майже всі відсотки втратите. Невигідно ж.

— Так, впевнений. Обставини так складаються.

Михайло прекрасно розумів, що він втрачає практично весь прибуток, але йому було важливіше купити будинок. Адже він так давно мріяв про це.

Ось тільки в той день отримати свої гроші йому так і не вдалося.

Заяву він написав, пару годин «погуляв», а коли повернувся в банк, то йому повідомили, що стався якийсь технічний збій і зняти гроші з вкладу поки не вийде. Доведеться почекати.

— І скільки чекати?

— Приходьте в понеділок вранці, — сказав йому банківський співробітник з незворушним виразом обличчя.

— А може, у вас все-таки вийде до кінця сьогоднішнього дня збій усунути? Мені просто гроші потрібні терміново. Я будинок купую.

— Дуже радий за вас. Але все одно приходьте в понеділок. Раніше проблему вирішити, на жаль, не вийде.

Михайло відразу зателефонував Ларисі, пояснив їй ситуацію, і вона… погодилася почекати до понеділка.

— Я якраз тут встигну навести порядок, — сказала вона по телефону. — А ви, як отримаєте гроші в банку, можете відразу приїжджати сюди.

І звідси вже разом з вами поїдемо до нотаріуса, бо у мене своєї машини немає.

— Так, добре, — радісно відповів Михайло.

І ось — він приїхав, а йому кажуть, що будинок уже проданий.

Фактично ще, звичайно, не проданий, але йому чітко дали зрозуміти, що укладати з ним угоду не збираються.

Лариса, звичайно, натякнула, що якщо він готовий заплатити більше, то…

Але більше у Михайла грошей не було. На руках у нього була тільки та сума, яка спочатку була вказана в оголошенні.

Він тоді ще подумав, що треба ж, як вдало все складається. Копієчка до копієчки майже.

А виявилося, що невдало — пролетів він повз цей будинок, як фанера над Парижем. Прикро було і досадно.

І не тільки тому, що будинок не купив. А ще й тому, що він відсотки від вкладу втратив. Адже їх він якраз і міг зберегти, якби Лариса зателефонувала раніше.

Михайло зупинився, повернувся і подивився на будинок, який хотів купити. Навіщо?

Ну, напевно, попрощатися з ним хотів. Тепер у ньому житимуть інші люди.

І, коли він обернувся, то побачив рудого кота, який, витримуючи дистанцію, йшов за ним.

— А ти куди це зібрався? — здивувався він. — Ти думав вже, що ми з тобою разом житимемо?

Тимофій нічого не відповів, але по його очах було видно, що саме так він і думав.

— Ну вибач… — розвів Михайло руки в сторони.

А потім ледь не вилаявся, коли зрозумів, що говорить так само, як говорила йому Лариса.

— Ти краще до нових господарів будинку придивися. Я думаю, що вони тебе залишать.

Тимофій ледь чутно нявкнув. Це він так зітхав. Бо нові господарі будинку його точно не залишать.

Коли вони приїхали в неділю дивитися будинок, то такими презирливими поглядами обдаровували його — ніби він не рудий гарний кіт, а пакет зі сміттям.

— Це ваш кіт, чи що? — запитала Ларису покупниця. — Сподіваюся, ви його заберете із собою, а не залишите нам?

Нам з чоловіком тут не потрібні ніякі домашні тварини. Ми взагалі вважаємо, що їм не місце поруч з людьми.

— Ні, не мій, — злякано відповіла Лариса. — Сусідський, напевно. А може, бездомний. Виганяйте його, якщо що. Нехай знає, що йому тут нічого робити.

Ось тому Тимофій і причепився до Михайла. Цей чоловік йому дуже сподобався. Такий добрий, приємний і… теплий.

Так-так, не дивуйтеся. Тимофій навіть на відстані відчував тепло, яке від нього виходило. І не тому, що на вулиці холодно, а тому що це людина така — тепла.

З душею, отже. Ось тільки сьогодні Михайло був такий засмучений, що йому зовсім не до кота було.

Він постояв трохи на вулиці, кинувши останній прощальний погляд на сірий шиферний дах, після чого мовчки сів у машину і поїхав додому.

Так, Михайло, занурившись у тяжкі роздуми, зовсім забув про цього кота.

А вночі, коли за вікном лив дощ, він раптом згадав про нього. До самого ранку ворочався, ніяк не міг заснути — думав про те, як же Тимофію холодно зараз на вулиці. Все-таки листопад.

І знаєте… Михайло змусив себе встати з ліжка, одягнувся і пішов за котом. Якщо вже зібрався його собі залишити, значить, треба забирати.

І неважливо: купив він цей будинок чи ні. Важливо інше — коту на вулиці залишатися не можна.

Хвилин двадцять, напевно, Михайло топтався в багнюці, підсвічуючи ліхтариком і, нарешті, побачив того, кого шукав.

Тимофій сам до нього вийшов. Почув, напевно, що хтось возиться біля паркану — ну і вирішив перевірити, кого це там принесло.

— А, ось ти де! — посміхнувся Михайло. — Ну що, Тимоха? Поїдеш зі мною? У мене не будинок, звичайно. Квартира. Але жити можна.

Тимофій так зрадів, що сам стрибнув Михайлу на руки, а той, перекинувши його через плече, поніс до машини.

З тих пір і живуть вони разом. І Михайло ще жодного разу не пошкодував, що забрав кота собі.

Класний кіт. Добрий, тямущий, спокійний. Ні шпалери не чіпає, ні на шторах не катається.

Один раз, звичайно, спробував, але коли дерев’яний карниз мало не влучив йому по голові, більше цього не робив. Я ж вам кажу — дуже тямучий кіт.

І їсть, до речі, не дуже багато, незважаючи на розміри. Хоча Михайло ніколи для нього їжі не шкодував.

Начебто можна і закінчити на цьому історію. Але ні — не можна. Тому що є ще дещо, про що треба розповісти.

Через чотири місяці, переглядаючи оголошення в інтернеті, Михайло раптом побачив оголошення про продаж будинку. Того самого будинку, який він хотів купити колись.

Тільки господиня тепер була не Лариса, а якась Тетяна. Та й ціна за нього була меншою, ніж чотири місяці тому.

Михайло взяв до рук телефон, зателефонував і домовився про зустріч. А вранці відпросився на роботі і поїхав за вже знайомою адресою разом з Тимофієм.

Будинок був такий самий, як чотири місяці тому. Нічого в ньому не змінилося.

І, звичайно, йому було дуже цікаво, чому нові господарі раптом вирішили продати будинок, та ще й за такою низькою ціною.

Він прямо запитав про це Тетяну, але вона відповіла стандартно – сімейні обставини, мовляв. А вже потім сусідка розповіла Михайлу всю правду.

— Миші їх дістали. Щоранку такий вереск стояв, що я грішною справою думала, що там вбивають когось.

— А боротися з мишами вони не пробували?

— Ох, чого вони тільки не пробували — і пастки купували, і отруту, і людей зі служби дезінфекції викликали. Навіть до якихось магів-екстрасенсів зверталися. Нічого не допомогло.

— Ну, я думаю, що Тимофій у своєму будинку тепер наведе порядок, — посміхнувся Михайло, подивившись на кота.

А рудий кіт, прогулюючись по ділянці, подивився на свого господаря і впевнено нявкнув у відповідь.

Він повернувся додому, а в своєму будинку ніяких гризунів, звичайно, не потерпить. Так що вже дуже скоро від мишей, які захопили будинок, не залишиться і сліду.

"