Жінка, яку Тоня бачила ранком, сиділа на коробках. Нікуди не пішла, ніхто за нею не прийшов. Їй було близько сімдесяти. – У вас щось трапилося? Ви загубилися? До кого ви приїхали? – До себе, ось … – Жінка простягла записку з адресою. – Але тут такої адреси нема

Жінка, яку Тоня бачила ранком, сиділа на коробках. Нікуди не пішла, ніхто за нею не прийшов. Їй було близько сімдесяти. – У вас щось трапилося? Ви загубилися? До кого ви приїхали? – До себе, ось … – Жінка простягла записку з адресою. – Але тут такої адреси нема

Тоня розплющила очі й подивилася на годинник. Проспала! Перший день, а вона не почула дзвінка. Їй ще бігти до кафе, куди влаштувала її сусідка. Посада посудомийки майже завжди була вільна, але запізнитися в перший день…

Вона швидко зачинила двері, повернула ключ у навісному замку і почула звук машини, що від’їжджала.

За хвірткою стояла жінка похилого віку, а поряд з нею коробки, багато коробок. Жінка була одягнена не по погоді. А може, їй просто холодно? Тепле пальто не зовсім поєднувалося із легкими туфлями.

– Ви до когось приїхали? Допомога потрібна?

– Приїхала. Біжи, ти поспішаєш. Я впораюся.

Тоня йшла швидко, але все одно не встигала. Їй одразу зробили зауваження. День був важливий, якась комісія із району, для якої треба було готувати обід.

Крім миття посуду в обов’язки Тоні входило і прибирання залу. До обіду слід вимити вікна та змінити фіранки. Все перед тією самою комісією. Помічників не було, два кухарі були зайняті на кухні, а завідувачка лише віддавала розпорядження.

Тоня її знала. Це була мати її колишньої однокласниці. Саме вона тоді зчинила тривогу. Тоня жила і навчалася у селищі до тринадцяти років, доки не потрапила в дитячий будинок.

Батько Тоні важко захворів та пішов із життя, а мати почала з горя прикладатися до пляшки. Про дочку вона зовсім не думала, часто йшла з дому, не з’являючись тижнями. Потім вона просто зникла. Її не знайшли й визнали, що вона вже на тому світі. Тоня на той час була вже у дитячому будинку.

– Антоніно, поспішай, тобі ще підлогу мити. Основна робота по обіді, а потім знову прибирання і ти вільна. За запізнення штраф, гроші отримаєш лише за посуд. Ні до чого тобі багато грошей, щоб кривою доріжкою не пішла. Гени, дитячий будинок.

Кухарі переглянулись, але промовчали. Тоня засмутилася, їй гроші були потрібні, але теж промовчала. Сперечатися з господаркою в перший день, та ще й після запізнення, не стала.

Емму вона пам’ятала добре. Коли її забирали в дитячий будинок, ця Емма кричала найголосніше, щоб будинок залишили під її наглядом. Тоді Тоня не розуміла, чому так. Але Еммі не залишили, будинок зачинили та опечатали. Здавати його було безглуздо.

Повернулася Тоня через шість років. Відмила будинок. Подруг у дитячому будинку в неї не було, запросити нема кого. Вона єдина випускниця, яка мала свою площу.

Іншим повинні були дати житло. Кухар за освітою змогла влаштуватися лише мити посуд. Вона раділа й цьому, головне розпочати.

Робочий день нарешті закінчився, Тоня йшла додому. У пакеті лежав контейнер із їжею та кілька пирогів. Тітка Зіна, одна з кухарів, дала.

Тоня спочатку брати не хотіла, але потім піддалася на вмовляння. Харчів вдома не було, тільки чай, і той без цукру. Звичайно, були ще крупи, борошно. Кашу зварити можна.

Жінка, яку Тоня бачила ранком, сиділа на коробках. Нікуди не пішла, ніхто за нею не прийшов. Їй було близько сімдесяти.

– У вас щось трапилося? Ви загубилися? До кого ви приїхали?

– До себе, ось … – Жінка простягла записку з адресою.

– Але тут такої адреси немає. Мій дім останній. Тут навіть не будують, воліють ближче до центру.

– Так у мене й папери є на будинок. Ось.

– То це ж фальшивка. Вас обдурили. Треба в суд подати, в поліцію йти.

– Не треба. Це син… – жінка заплакала. – Пасинок, але я його з трьох років виховувала. Його батько, мій чоловік, помер, а він усе продав. Сказав, що купив мені хату. І ось я вдома.

– Мій будинок – ось ці коробки. Мені б дістатися до будинку для літніх людей, або ще куди. Добре, що карту з пенсією не знайшов і документів не відібрав. Телефон у мене сів, та й дзвонити нема кому.

– Ви цілий день тут просиділи й нікого не бачили? Це не дивно, мій будинок останній, сюди мало хто заглядає. Ходімо до мене, а далі буде видно. Речі ваші я зараз сама перенесу.

– А що скажуть твої… родичі?

– Я живу сама. У мене немає нікого. Повернулася сюди зовсім недавно. Сьогодні мій перший робочий день. І я спізнилася. Ще одне запізнення і мене звільнять.

– Проспала?

– Так.

– А ось я рано встаю. Вік, переживання, думаю весь час про сина… пропустили його. Але не треба в поліцію, краще в будинок для людей похилого віку.

– Ви поки що відпочиньте у мене, а потім ми все дізнаємося. Добре? Зараз будемо вечеряти та пити чай. А ви можете мене розбудити, якщо я просплю завтра?

– Зможу. Ти мене впустила до хати, а ми навіть не знайомі. Я Ганна… Юріївна.

– А я Тоня, Антоніна. Телевізор зовсім старий, але можна подивитися. Я вам постелю у кімнаті. Якщо завтра хтось зазирне, то краще сказати, що ви моя бабуся. Запитань буде менше. Ні, мабуть, навпаки. Бабусь у мене немає…

– Просто далека родичка. Скоро я поїду і не буде жодних проблем.

– Поживіть поки що в мене. Вам нікуди йти.

– Це ж не правильно.

– Правильно. Розбудіть мене о сьомій, будь ласка. Я сьогодні так утомилася.

***

Ранок почався з млинців.

– Оце так! У мене ж нічого немає із продуктів.

– Тут небагато й треба.

– Я куплю сьогодні все. Доведеться вам посидіти ще один день без їжі, з роботи мені не піти. Натомість увечері буде все.

– У тебе є крупи, зварю кашу.

– Тоді добре.

Минув тиждень, другий. Ганна Юріївна будила Тоню до готового сніданку, а потім чекала на неї з роботи.

– Тоню. Ти дізнайся для мене про будинок для людей похилого віку, настав час і честь знати, скільки можна тебе обмежувати?

– Ви мені допомагаєте. Будинок просто ожив. Ви на мене чекаєте, проводжаєте. У мене нікого немає, нікого.

– Дівчинко, у тебе все попереду. Я тобі тільки заважатиму.

– З вами так добре. У мене ніколи не було бабусі, а мати зникла. Я не знаю, де вона. Могили немає, мертвою її ніхто не бачив, хоча її визнали такою. Залишайтеся. Будь ласка!

– Дякую тобі, дівчинко моя. Я так звикла до тебе. Я думала, що моє життя скінчиться на цих коробках.

– Якби не я, то хтось інший допоміг би вам. Добрих людей багато.

– Звичайно, особливо ця твоя Емма.

– Вона мені роботу запропонувала.

– За мізерну зарплатню та не за фахом. Я тут у магазині чула, що в школу потрібен кухар. Сходи, а то будеш в Емми, як рабиня задарма працювати.

– Як я від неї піду? Вона ж…

– Сміливіше! Просто піди.

***

Антоніна вже давно працювала у шкільній їдальні. Вона вийшла заміж. Ганна Юріївна будила онуків до дитячого садка та школи. Усі любили поспати, як їхня мати Тоня.

Мати Антоніни так і не знайшлася, напевно її насправді немає в живих. Ганну Юріївну ніхто не шукав, а хто її може шукати?

Так і зійшлися дві скривджені самотності, й стали рідніші за рідних. А закон бумеранга ще ніхто не скасовував, – тож нехай недолугий пасинок чекає…

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки, підписуйтеся на сайт, щоб не пропустити нові історії!

"