"— Невдячна! Ми тебе ростили, годували, а ти нас до суду тягнеш?! Наталя поклала слухавку. Руки тремтіли — але не від страху. Від злості. Від того, що нарешті перестала мовчати

 

"— Невдячна! Ми тебе ростили, годували, а ти нас до суду тягнеш?! Наталя поклала слухавку. Руки тремтіли — але не від страху. Від злості. Від того, що нарешті перестала мовчати

Наталя побачила фото у стрічці випадково. Віка біля нової іномарки — білої, з червоним бантом на капоті. Підпис: «Дякую батькам! Тепер до діток швидше!»

Кісточки побіліли. Наталя затиснула телефон.

Набрала маму.

— Алло? — Що за машина у Віки?

— А, бачила? Красива, так? Ми допомогли.

— Звідки у вас гроші?

Пауза.

— Дачу продали.

Наталя не зрозуміла відразу.

— Яку дачу?

— Твою. Яку подарувала. Вирішили — навіщо вона нам? Спина болить, не їздимо. А Віці з дітьми машина потрібна. Ти ж розумієш?

Навколо — гул лікарняного коридору, чийсь сміх. Хтось гукнув її, вона не обернулася.

— Наташ, ти чого мовчиш? Не проти ж? Вона твоя сестра. Ми батьки, нам видніше.

Наталя поклала слухавку.

П’ять років тому вона продала бабусину квартиру — ту, що заповіли тільки їй. Додала всі заощадження. Купила батькам дачу.

Мати тоді плакала. Батько сказав: «Ти в нас золота».

Золота.

Увечері Наталя приїхала до них. Без дзвінка.

Мати відчинила:

— Ти чого не попередила?

Наталя пройшла до кімнати. Батько біля телевізора — навіть не обернувся.

— Чому ви не сказали про дачу?

Мати підібгала губи:

— А навіщо? Вирішили самі. Це наша власність.

— Моя. Я її купила.

— Подарувала — значить наша. Вирішили, Віці потрібніша. У неї діти, чоловік, робота далеко. А ти одна, даси собі раду.

Батько повернувся:

— Чого ти скиглиш? Скупишся?

Наталя подивилася на нього. На матір. Вони справді не бачили проблеми.

— Ви могли запитати.

— Запитати? — мати скривилася. — Віка молодша, їй важче. Ти завжди витягнеш. Сильна ж.

Наталя встала. Нічого не сказала. Вийшла. Зачинила двері — тихо, без грюку.

Два тижні вона мовчала. Ходила на роботу, поверталася, лягала на диван.

Син запитав раз:

— Мам, ти чого сумна? — Втомилася.

Він пішов до себе. Не став лізти.

А Наталя згадувала: як вони стояли на порозі тієї дачі. Мати хрестилася. Батько обіймав: «Дякую, доню». Наталя тоді почувалася правильною. Потрібною. Хорошою.

Тепер зрозуміла: вона була просто зручною.

У п’ятницю ввечері подзвонила Віка.

— Ти чого маму ігноруєш? Вона вся змарніла.

— Привіт, Віко.

— Каже, ти образилася через дачу. Наташ, ти чого? Мені справді машина потрібна. Діти, садочок, робота — розумієш же. Чи шкода?

Наталя заплющила очі.

— Вам не спало на думку мене запитати? — Навіщо? Батьки вирішили. Їм видніше. — Я на свої гроші її купила.

— Ну й? Подарувала ж. Подарунок — це коли віддала і не лізеш.

Наталя поклала слухавку. Встала. Підійшла до шафи. Дістала теку з документами — договір дарування, виписки, розписки.

Сіла за стіл. Розкрила ноутбук.

Через годину знайшла, що шукала.

У понеділок Наталя знову приїхала до батьків. З текою.

Батько відчинив, насупився:

— Ти знову навіщо?

Наталя пройшла повз. Мати з кухні:

— Одумалася нарешті?

Наталя поклала теку на стіл. Розкрила. Виклала папери — повільно, по одному.

— Я підняла всі документи по дачі.

Мати напружилася.

— Дача оформлена на вас, але гроші йшли з мого рахунку. За законом, якщо обдаровуваний проявив невдячність — угоду можна оскаржити. Я збираю документи для суду.

Мати поблідла:

— Ти що верзеш? — Або ви повертаєте мені гроші, або розбираємося публічно. У суді. При всіх знайомих.

Батько смикнувся:

— Ти з глузду з’їхала?! Нас ганьбити хочеш?! — Я хочу повернути своє.

Мати схопила її за руку:

— Наташ, ми ж родина!

Наталя вивільнила руку:

— Ви самі обрали, хто в родині головніший.

Розвернулася. Вийшла.

За спиною мати закричала щось про невдячність, про те, що вона їх убиває.

Наталя не обернулася.

Три дні тиші. Потім почалося.

Віка надзвонювала — Наталя не брала. Написала: «Ти хвора?! Машину хочеш відібрати?!»

Наталя не відповіла.

Через годину — голосове повідомлення. Наталя включила на гучний зв’язок. Різала овочі на вечерю, слухала.

Голос Віки — істеричний, надломлений:

— Наташко, ти взагалі міркуєш?! Чоловік сказав — якщо через тебе доведеться продавати машину, він мене вижене! У мене діти! Розумієш?! Ти завжди була егоїсткою! Завжди думала тільки про себе!

Повідомлення обірвалося.

Наталя продовжувала різати помідори. Рівно. Спокійно.

Наступного дня — батько:

— Наталю, досить. Припиняй цей цирк.

Вона мовчала.

— Чуєш мене? Мати два дні не їсть, ридає. Ти розумієш, що твориш?

— Розумію.

— Тоді зупинися. Ми нічого не повернемо. Забудь уже.

— Не забуду. Поверніть або йдемо до суду.

— Та пішла ти! — батько зірвався. — Невдячна! Ми тебе ростили, годували, а ти нас до суду тягнеш?!

Наталя поклала слухавку.

Руки тремтіли — але не від страху. Від злості. Від того, що нарешті перестала мовчати.

Ще через день Віка прийшла. Без дзвінка. Наталя відчинила — сестра стояла бліда, з червоними очима.

— Можна ввійти?

Наталя мовчки відступилася.

Віка пройшла, сіла на край дивана. Мовчала хвилину. Потім:

— Ти справді подаси до суду? — Уже подала.

Віка здригнулася:

— Навіщо? — Тому що ви всі вирішили, що я проковтну. Що я завжди проковтую.

Віка стиснула губи:

— Наташ, я не знала, що тобі так важливо. Батьки сказали — ми вирішили. Я думала, ти не проти. — Мене ніхто не запитав. — Ну вибач! Я справді не хотіла!

Наталя дивилася на неї. Віка завжди так — спочатку кричить, потім плаче.

— Продавай машину. Повертай гроші.

Віка поблідла:

— Ти серйозно? — Так. — Наташ, чоловік мене вижене! — Це твої проблеми. Ти взяла чуже — тепер поверни.

Віка схопилася:

— Та ти просто мстиш! Заздриш, що в мене родина є, діти, а в тебе нікого!

Наталя встала. Відчинила двері:

— Вийди. — Ти мене виганяєш? — Так. Вийди зараз же.

Віка пройшла до дверей, обернулася на порозі:

— Пошкодуєш. Мама мала рацію — ти егоїстка.

Наталя зачинила двері. Притулилася до них спиною. Видихнула.

Тиждень мовчали. Потім прийшло повідомлення від матері: «Ти нас добила. Сподіваюся, тобі тепер легше».

Наталя не відповіла.

Наступного дня — переказ. Від Віки. Коментар: «Машину продала. Задоволена?»

Наталя написала коротко: «Чекаю решту від батьків».

Через три дні — ще переказ. Від батька. Менше, ніж потрібно було, але значна сума.

Наталя прийняла гроші.

Написала одне повідомлення в сімейний чат:

— Гроші отримала. Більше від вас нічого не хочу. Не пишіть мені. Не дзвоніть.

Вийшла з чату. Видалила. Заблокувала всіх трьох.

Сіла на кухні. Подивилася у вікно — вечоріло, за склом горіли ліхтарі.

Телефон мовчав.

Не боляче. Просто порожньо.

Встала. Включила чайник.

Завтра — робота. Післязавтра — збори в сина. Життя триває. Тільки тепер — без тих, хто думав, що вона все стерпить.

Минуло два місяці.

Наталя жила як зазвичай — робота, дім, син. Телефон більше не розривався від дзвінків. Ніхто не кликав на сімейні вечері, не просив допомогти, не нагадував: «Ти ж старша, ти мусиш».

Тиша. Незвична, але спокійна.

Син запитав раз за вечерею:

— Мам, а бабуся більше не дзвонить? — Ми посварилися. — Сильно? — Так. — І не помиритеся? — Ні.

Він кивнув. Не став розпитувати. Розумний хлопець.

Через місяць прийшло повідомлення з незнайомого номера:

«Наташ, це Віка. Пишу з чужого телефону. Ти мала рацію. Вибач мені».

Наталя прочитала. Видалила. Заблокувала номер.

Не зі злості. Просто занадто пізно.

У суботу вони з сином дивилися квартири. Наталя вирішила — на повернені гроші додасть свої заощадження, купить двокімнатну більше. Синові скоро сімнадцять, потрібна нормальна своя кімната.

Третій варіант — світла кухня, великі вікна. Син ходив по кімнатах, заглядав у вікна:

— Мам, дивись, тут школа поруч!

Наталя підійшла. Подивилася. Посміхнулася.

— Подобається? — Так. Беремо? — Беремо.

Увечері їхали додому на автобусі. Син гортав телефон, Наталя дивилася у вікно. Місто пропливало повз — вечірні вогні, метушня, люди поспішали у своїх справах.

Син раптом сказав:

— Мам, я радий, що ти тоді не промовчала.

Наталя обернулася:

— Чому?

Він знизав плечима:

— Не знаю. Просто ти стала якась… інша. Сильніша, чи що.

Наталя посміхнулася. Обійняла його за плечі:

— Дякую.

Він кивнув. Знову уткнувся в телефон.

А Наталя дивилася у вікно і думала: так, вона стала іншою. Тією, яка не боїться відстоювати своє. Тією, яку більше ніхто не використовує.

І це було правильно.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.

"