"Як зайшов на поріг, так мама Іри в сльози: – Ти вже не ображайся, Олежик. І не чекай на неї. Заміж вона вийшла.

 

"Як зайшов на поріг, так мама Іри в сльози: – Ти вже не ображайся, Олежик. І не чекай на неї. Заміж вона вийшла. Нікому в селі не говорили, щоби тобі не повідомляли. Служба в тебе, навіщо зайві переживання

Ірина дружила з Олегом зі школи. Красива дівчина, всі в селі заздрили її хвилястому волоссю, тонкій фігурці, легкій ході. Олег теж був красенем, але на дівчат не дивився. Одна Ірина на думці. Навіть Настя, дочка голови, і та сподобатися не змогла, як не намагалася.

Батьки Ірини та Олега на дітей натішитися не могли. І вже весілля молодих нишком обговорювали. Особливо батьки нареченого. Дуже вже хотіли Ірину в невістки отримати: і гарна, і господарська. І руки золоті: малює, вишиває.

– Вчитися їм треба, – казала мама Іри. – А там побачимо.

Але вчитися тільки Іра вступила, до міста поїхала на бухгалтера. А Олега служити пішов. Перед розставанням проводи всім селом хлопцю влаштували. Довгий стіл, їжі наготували, посадили молодь, а батьки з обох боків. Хто плаче, хто радіє.

Іра з Олегом поряд сидять, милуються.

– Повернуся, і весілля зіграємо, – шепоче Ірі наречений, а вона сміється дзвінко. Ні «так”, ні «ні» не каже.

Час швидко пролетів. Іра писала Олегу рідко, все більше про навчання, та про студентське життя розповідала. Про кохання жодного слова. А останнім часом листи взагалі приходити перестали. Відслужив Олег, повернувся. Батько його занедужав.

Коли служив йому не повідомляли, щоб не турбувати хлопця зайвий раз. Мама все сподівалася, що краще стане чоловіку до повернення сина. Але він так і не підвівся. Хотів Олег у місто їхати, але не міг маму одну залишити з батьком, що занедужав. Чекав, коли Іра сама приїде.

Мама тільки руками розводила: не знаю, мовляв, як там Ірина. Сюди не приїжджає. Дедалі більше мама з батьком до неї їздять. А її батьки також не поспішали з ним побачитися. Жили на різних кінцях села і не зустрічалися поки що. Зрештою Олег зібрався до них у гості. Переживав він і передчувало недобре.

Так воно й сталося. Як зайшов на поріг, так мама Іри в сльози:

– Ти вже не ображайся, Олежик. І не чекай на неї. Заміж вона вийшла. Нікому в селі не говорили, щоби тобі не повідомляли. Служба в тебе, навіщо зайві переживання.

Батько колишньої нареченої сидів у кутку, наче води в рот набрав, похмурий, невдоволений. Розумів, що не діло це, що хлопця обдурити. Ну сама написала б, по-чесному, так, мовляв і так. А тепер ось виправдуйся за неї.

Хлопець похитав головою, сказав, що образи на них не тримає. А Ірина нехай буде щасливою. Але з цієї хвилини підмінили його. Похмурий, небалакучий. Весь у роботу пішов із головою. У селі якраз новий клуб будували, і він опинився біля справи.

До зими батька не стало. Провели в останню путь його дощовим листопадовим днем. Мама переживала тяжко. Олег підтримував, як міг. Настя почала часто забігати, то приготує, то прибереться.

А мама дивилася на сина і думала: «Одружуватися йому треба. Он дівчина вся зачекалася. Привів би до хати молоду господиню, і я б заспокоїлося».

Але Олег наче не помічав її. Подякує ввечері за вечерю, яку матері допомогла приготувати, та й випроваджає з дому. Навіть не проводив жодного разу.

А під Новий рік відбулася подія «всесвітнього масштабу». Ірина приїхала до батьків у гості. Машина нова, срібляста. За кермом чоловік у роках, добре вже за сорок, це точно. Вона пройшла до хати, сусідів на дорозі оглянула, привіталася.

Пальто на ній шикарне, чобітки. З-під шапки кучері вибиваються. Взяла вальяжного чоловіка під руку та до хати. Прибігла сусідка, розповіла, що Ірина приїхала, Олег якраз вдома був. Як почув, так ніби застиг.

А плітки по селу швидко розійшлися: не з любові вона за дядечка вийшла. На багатство й задивилася. Олегу за все життя у селі на таку машину та одяг не заробити.

Олег нікого не слухав. Її життя, хай і живе собі… Але минуле кохання сколихнуло душу. Тому зустрічей із нею він уникав, та вони й поїхали швидко: Новий рік у компанії чоловіка зустрічати. У них там своє коло знайомих.

Олег стояв на ґанку й бачив, як сіла пара в свою красуню-іномарку і поїхали з місця так, що аж сніг з-під коліс.

Та тільки далеко не поїхали. За п’ять кілометрів від села біда сталася. Чоловіка Іри не стало, а її до швидка забрала.

Плакала мати на все село, просила відвезти до дочки. Допомогли жінці. Майже місяць у палаті пролежала, а згодом додому повернулася до батьків. Та подейкують, що й дитинки не стало на ранньому терміні. Адже біда не приходить одна.

– Ти б сходив, провідав, синку, – тихо сказала Олегові мати. – Подружка все ж таки твоя. Забудь старе, підтримай бідну. Окрім Насті до неї й не ходить ніхто.

І він зібрався з силами. Чого тепер старе згадувати. Прийшов. Мати Іри двері відчинила, змарніла від пережиття, мовчки пустила на поріг. Ірина лежала в ліжку, змінилася. Тільки кучері по подушці розкидані. Побачила його й у сльози.

Сів Олег поряд, а говорити не знає що. Як тут заспокоїш, які слова скажеш? Посидів мовчки, потім таки сказав:

– Ти тримайся, Іро. Горю не допоможеш, його треба пережити.

Вона не відповідає, відвернулася до стіни і схлипує. Тут її мати прийшла, чашку з чаєм йому простягла.

– Якщо допомога якась потрібна, тітко Галя, ви кличте, – сказала Олег наостанок і пішов.

Минув ще місяць, а до весни Ірина з матір’ю до міста зібралися. Прийшла Галя до Олега із проханням:

– Ти проводи вже нас до автобуса, синку. А то в батько занедужав щось. А я повну сумку провізії зібрала та речі свої. Поживу в неї, поки що.

Олег не відмовив. Проводив жінок, посадив у автобус. Іра всю дорогу до зупинки мовчала, а перед посадкою раптом сказала йому:

– Приїдеш, рада буду, – і в кишеню папірець з адресою засунула.

На тому й розлучилися. Увечері Настя прибігла:

– Ну що, поїхала Іра? Мабуть, назад кликала? А ти що ж, поїдеш?

Олег глянув на Настю недобрим поглядом і вийшов із дому. На подвір’ї господарством зайнявся.

За два тижні сниться йому сон. Іде він уздовж озера, а на березі Іра сидить сумна-сумна. Поряд з нею на камінні пес лежить з такими ж похмурими очима. Зупинився він, озирнувся довкола, заговорити хотів. Дивиться, а Іри нема, тільки пес дивиться на нього якимось пронизливим поглядом…

Не сподобався йому сон. Цілий день не давав спокою, робота з рук валилася. Клуб до відкриття готували. Відправили його додому раніше, без нього тут впораються. Прийшов, матері розповів свій сон. Вона заголосила:

– Не на добро це, синку. Чує моє серце. Їдь, раптом біда яка знову сталася.

І у вихідні Олег вирушив до міста. Спочатку до батька Ірини зайшов, спитав, чи не передати чогось. Але той лише рукою махнув.

Знайшов будинок, великий, багатоповерховий. Квартира на десятому поверсі, безшумний ліфт. Подзвонив у двері. Іра сама відкрила. Спортивний костюмчик на ній, волосся прибрано. Побачила його і застигла.

Увійшов і подивився, як все багато і гарно. Підлога паркетна, світильники на стінах, дзеркало величезне у коридорі. А в кімнаті ще краще. Меблі дорогі, килим на підлозі. Ірина тут же каву зварила. Усміхається, метушиться.

– Мама на ринок поїхала, півгодини, як не застав ти її. Ну, розказуй, як там життя у вас у селі?

– А що розповідати, життя як життя. Батько твій впорядку, привіт передавав, чекає на вас у гості. А більше й сказати нічого.

І раптом Ірина й каже:

– Ти пробач мені, Олег. За хорошим життям погналася. А воно он як вийшло. Бог «віддячив». Одна залишилася у цих хоромах.

– Ти хоч любила його, коли йшла заміж? – не стримався Олег.

– Як тебе, ні. Думала тоді, що дитяче кохання несерйозне. Було та пройшло. А тільки зараз і зрозуміла, що серйозне, справжня.

Дивиться на нього і посміхається. А Олег як глянув у її очі, так одразу свій сон і згадав: ось такий самий погляд був у того песика. Не по собі йому стало. А Ірина продовжує:

– Давай все забудемо! Дивись, як живу. Можемо все спочатку розпочати. Адже любиш мене, зізнайся.

Олег почув ці слова, озирнувся довкола і відповів:

– Ні, Іро. Наші дороги розійшлися, і я зайвий. А ось матері я потрібний. Не лишу її і ні на які блага не проміняю.

У неї в очах блиснули сльози, а обличчя стало незадоволеним.

– Поїду я, батькові твоєму скажу, що все у вас гаразд. Він у гості чекає. Галині Павлівні привіт передавай.

Двері за ним безшумно зачинилися, і він з легким серцем пішов вниз сходами, не чекаючи ліфта. Повернувся вечірнім автобусом, а на зупинці Настя стоїть, його чекає.

– Ну як, повернешся до неї назад, чи тут у рідному селі залишишся? – Запитала вона лукаво.

– Залишуся тут. Тут у мене матір є. І я в неї одна підмога та опора.

– Завтра клуб відкривають, прийдеш? – Запитала дівчина вже біля хвіртки.

– Подивимося, – відповів він і поспішив до матері, яка вже на поріг вийшла, чекаючи на свого єдиного і ненаглядного.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.

"