"– З якого дива ми повинні за вашу піцу платити зі своєї кишені? – обурився чоловік. – Бо ми гості…

 

"– З якого дива ми повинні за вашу піцу платити зі своєї кишені? – обурився чоловік. – Бо ми гості…

– Привіт дачникам! Ми за п’ятнадцять хвилин будемо у вас, – Тетяна зателефонувала колишній однокурсниці, щоб «утішити» її своїм візитом.

– Ми з родиною на озеро збиралися… – зніяковіла Настя.

– От і добре! Чайку поп’ємо і на озерце поїдемо! Спека така, нема чого вдома сидіти! Чекайте, – Тетяна не відповіла: скинула виклик.

– Що трапилося? – Олег не чув розмови, але по обличчю дружини йому було ясно, що вона розгублена.

– Таня дзвонила… Їдуть до нас.

– Може, пошлемо їх?

– А як?

– Просто поїдемо на озеро, а вони нехай, як хочуть.

– Образяться ж.

– І що? Нам від цієї «дружби» яка користь? Вони раніше не хотіли спілкуватися, а тепер, як тільки дачу купили біля озера, відразу згадали про тебе.

– Не знаю…

– А я знаю. Роблять, як зручно їм. Ось і все.

– Гаразд, ти маєш рацію. Збираємось.

Подружжя швидко поклало в сумку плед, термос з чаєм, фрукти, Настя покликала сина, який грав у саду, і вони почали вантажити речі в машину. Але виїхати не встигли: Таня із сім’єю приїхала раніше.

– Збираєтесь? Ось і чудово. Але спершу треба перекусити, – сказала вона, вилазячи з машини.

– Тань, ми нещодавно снідали, тож нам знову за стіл повертатися зараз не хочеться. Я тільки все прибрала.

– Дивні ви люди, Васильєви! Знаєте, що до вас гості їдуть, і замість того, щоб накрити стіл, всю їжу ховаєте, – подав голос Іван, чоловік Тані.

Настя навіть почервоніла від такої заяви.

– Вань, а ти сам давно гостей приймав? – насупився Олег. Його почав дратувати чоловік Тетяни.

– Та, гаразд, хлопці, не сваріться. Ми зараз швидко з Настею зробимо бутерброди.

Тетяна по-господарськи зайшла до хати. Прямо біля входу була літня кухня, і Тетяна легко змогла оцінити вміст холодильника Васильєвих.

– Ага, ось і ковбаска, і сирок.

– Тань, а тобі не казали, що в чужі шафи лазити не пристойно? – Олег пішов за нею.

– Які вони чужі? Ми з Настею, як сестрички, подруги не розлий вода. Доню, принеси з машини огірочки. Адже ми теж не з порожніми руками. Я зранку зібрала врожай, щоб пригостити вас.

Тетяна кивнула надвір.

Донька Тетяни, Кіра, прибігла з пакетом у руках. Там було три огірки, три відварені яйця і кілька гілок кропу.

– Все готове, їдемо. – Жінка швидко «запакувала» чужі продукти до своїх і пішла у бік машини Васильєвих.

– А чому б на вашій не поїхати? – Уточнив Олег.

– Ви що, у нас погані колеса. І взагалі, машина низька! Якщо застрягнемо, хто нас витягне?

– Ніхто ще жодного разу не застряг!

– Ні, ми не ризикуватимемо. Що вам, місця в машині шкода, чи що? У вас машина простора, у нас маленька… Всі не вліземо.

– У нашу також п’ять людей максимум можна посадити.

– Ой, кинь! Дитину на руки взяти, і все пучком, – відмахнувся Іван, зручно розсівшись на передньому сидінні Олегової машини.

Олег хотів сказати, що думав, але Настя подивилася на нього, і він промовчав. Діти у Тетяни та Анастасії непогано ладнали, і взагалі, Кіра була досить непоганою дівчинкою. Та й Таня до зустрічі з Іваном була іншою… Скандалити у вихідний день не хотілося.

На озеро їхали мовчки.

Втім, літня пора, сонечко, природа та вода зробили свою справу: настрій піднявся, і сім’ї непогано відпочили.

– Ну що, пора б і пообідати, – сказав Іван, почухавши живіт.

– Поїдемо додому?

– Поїхали.

Олег сподівався, що гості відбудуть, але Таня та Іван не стали вивозити доньку.

– Мамо, ми з Андрієм пограємо в саду у тітки Насті? – спитала Кіра.

– Грайте, звісно. Ми не поспішаємо додому, – Тетяна сіла за стіл, чекаючи, що їх обслуговуватимуть.

– Тань, у нас залишився тільки суп, і того не вистачить, – чесно зізналася Настя, проінспектувавши холодильник.

– А мені й не треба супу, хай мужики їдять. Давай ми ось що зробимо… Я бачила на дорозі щит з рекламою піцерії неподалік звідси. Піца в печі на дровах. Написано, що доставлення безплатне.

Настя знизала плечима:

– Замовляй, коли знаєш.

Тетяна швидко знайшла номер, зателефонувала та зробила замовлення:

– Нам дві, чи три?

– Не знаю, Тань. Я піцу не їм.

– Тоді дві. Записуйте адресу.

За годину привезли піцу.

– Із вас тисячу гривень, – озвучив кур’єр.

– Не зрозуміла? Тань? Ти не сплатила? – Настя подивилася на Таню, але та лише знизала плечима.

– Ні.

– Шістсот за дві піци, та чотириста гривень доставка, – уточнив кур’єр.

– У вас доставка безплатна!

– У ваше селище немає безплатної доставки. Безплатно ми возимо лише в радіусі цього населеного пункту… – кур’єр показав на екрані телефону карту.

– Мамо, піцу привезли? Ура! – діти побачили кур’єра та буквально накинулися на коробки, які чоловік поставив на стіл.

– І що робити?

– Оплачувати замовлення. Воно було виконане у термін та в рамках замовлення, – сказав кур’єр.

– Гаразд, я зрозуміла. Тань, у тебе є готівка? – Настя очікувала, що «подруга» запропонує хоч би скинутися, але та зробила круглі очі.

– Ні, звичайно! Я що, поїду на озеро з гаманцем?

– А ти, коли замовляла піцу, на що розраховувала? А якби в мене грошей не було? – Настя подивилася на Тетяну, чекаючи на її пояснення.

– Настя, тобі шкода для дітей піци? – у розмову вступив Іван.

– Справа не в піці, а у відношенні. Ви до нас приходите, як на бенкет. Чому ми повинні за цю піцу та за її доставку зі своєї кишені платити?

– Бо ми в гостях. Хіба гості платять за їжу? – Іван глянув на Настю, як на недалеку жінку.

– Мамо, ну не сваріться. Краще спробуйте, яка смачна! – Примирливо сказав Андрійко.

– Дякую, синку. Віднеси татові. Я не їм борошняне.

– Та й не їж. Нам більше дістанеться! – сказав Іван.

Тетяна пропустила повз вуха зауваження про оплату «банкету». Вона налила чай для себе і для чоловіка, і без сором’язливості уплітала «Чотири сири», поки Настя готувала салат.

– Олеже! Іди до столу, суп розігрітий.

Чоловік прийшов до «шапкового розбору». Він із задоволенням поїв розсольник, а ось Іван зморщив ніс.

– Мені суп не треба, я його й удома поїм, – відмовився Іван, простягаючи руку до чергового шматка піци. – Не буду вас «об’їдати». А то дружина якась у тебе, Олеже, сьогодні нервова.

Настя мовчки встала, забрала коробку з піцою з-під носа в Івана, та поставила чоловікові.

– Їж, любий. Гості вже наїлися та йдуть. Таня, Іване, раді були побачитися.

– Ну і ну…

Тетяна витерла жирні губи рушником, яким Настя витирала чистий посуд і похитала головою.

– Кіро, поїхали!

– Але чому?! – дівчинці не хотілося йти. Ще б пак – на ділянці батьків її змушували полоти моркву та поливати огірки, а в гостях вона гралася з Андрійком і бігала гарним, доглянутим газоном.

– Бо нам тут не раді.

Тетяна та Іван поїхали, залишивши родину Васильєвих із зіпсованим настроєм.

– Щоб їх у нашому домі не було! – суворо сказав Олег.

– Я й сама не хочу з Танькою спілкуватися, але ж вони самі до нас лізуть. Знайшли привід, що озеро до нашої дачі близько, і тягнуться… Ще й грублять. А піца? Та вона «золота» вийшла! І скидатися Іван не став.

– Гаразд, Бог із ними. Але більше я їх на поріг не пущу.

Олег слово дотримав. Наступного разу вони побачились уже на озері.

– А ми хотіли шашлик посмажити, – як ні в чому не бувало сказав Іван Олегу.

– Так? Може, тоді поїдемо до вас? – одразу відповів Олег.

– До нас?!

– Ну, так. Ми із задоволенням. З вас м’ясо, вугілля, закуски.

– А чого одразу з нас?

– То ми ж гості. Хіба гості скидаються?

Іван нічого не відповів. Він вдав, що не зрозумів натяку і просто пішов купатися. А потім він щось сказав дружині, і вони з Кірою зазбиралися додому.

– Нам час. Усього доброго.

– І вам.

Олег усміхнувся. Настя чула цю розмову і не засмутилася, що друзі поїхали раніше.

– Ну що, ще пів години й теж додому?

– Ага! Смажити шашлики, – підморгнула Настя.

Як вам “друзі”? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"