— А тепер послухайте мене. Обоє

 

— Ніно, привіт! Не відволікаю? — голос невістки, Каті, дзвенів у слухавці фальшивою бадьорістю.

Я мовчки помішувала ложкою давно охололий суп. Не відволікає. Я ніколи не буваю зайнята, коли їм щось потрібно.

— Слухаю, Катю.

— У нас новина — бомба! Ми з Льошею взяли квитки, летимо в Туреччину на два тижні! Все включено, уявляєш? Спонтанно так, гарячий тур!

Я уявила. Море, сонце, Льоша і Катя. А десь за кадром — їхній п’ятирічний син Міша. Мій онук.

— Вітаю. Дуже за вас рада, — слова були рівними, безжиттєвими, як інструкція до ліків.

— От! А ти Мішеньку до себе забереш, добре? Йому ж у садок зараз не можна, там знов якась вітрянка ходить.

А ще в нього секція з плавання, пропускати небажано. І до логопеда запис на наступному тижні, я тобі весь розклад скину.

Вона говорила швидко, не даючи вставити й слова, наче боялася, що я встигну передумати. Хоч я ніколи не відмовляла.

— Катю, я думала поїхати на дачу на кілька днів, поки гарна погода… — почала я, сама не вірячи у свою слабку спробу.

— На дачу? — у її голосі прозвучало щире здивування, ніби я зібралася летіти на Марс. — Мамо, ну яка дача, ти що?

Тут онукові потрібна увага, а ти про грядки. Ми ж не на гульки летимо, а здоров’я поправляти. Морське повітря, вітаміни!

Я дивилась у вікно на сірий двір. Моє морське повітря. Мої вітаміни.

— І ще, — без паузи продовжила Катя, — нам корм для кота привезуть у середу, преміальний, дванадцять кілограмів.

Кур’єр буде з десятої до шостої, тож з дому нікуди, гаразд? І квіти наші поливай, будь ласка, особливо орхідею. Вона вибаглива.

Вона перелічувала мої обов’язки, як щось само собою зрозуміле. Я була не людиною, а функцією. Зручним безкоштовним додатком до їхнього комфортного життя.

— Добре, Катю. Звісно.

— От і молодчинка! Я знала, що на тебе завжди можна покластися! — вона щебетала так, ніби подарувала мені найбільшу милість. — Все, цілую, побігла валізу збирати!

У слухавці пролунали короткі гудки.

Я повільно поклала телефон на стіл.

Погляд упав на настінний календар. Там червоним маркером було обведено наступну суботу — день зустрічі з подругами, яких я не бачила майже рік.

Я взяла вологу ганчірку й одним рухом стерла цю червону позначку. Ніби стерла ще один крихітний шматочок власного, непрожитого життя.

У голові не було ні образи, ні злості. Тільки в’язка, всепоглинальна порожнеча і тихе, виразне питання: а коли вони помітять, що я не просто безкоштовний додаток, а жива людина?

Мабуть, тільки коли побачать мене в аеропорту з квитком в один кінець.

Мішу привезли наступного дня. Син, Льоша, заніс у квартиру величезну валізу онука, спортивну сумку з формою для басейну і три пакети з іграшками. Він уникав дивитися мені в очі.

— Мамо, ми швидко, бо в аеропорт запізнимося, — заторохтів він, ставлячи валізу просто посеред коридору.

Катя влетіла слідом, вже в образі відпочивальниці — легка сукня, солом’яний капелюшок. Вона окинула мою скромну квартиру швидким, оцінювальним поглядом.

— Ніно, ви тільки Міші мультики довго не вмикайте, краще почитайте йому. І солодкого менше, бо він потім некерований.

Ось список, я тут все написала, — вона простягнула мені складений учетверо листок. — Тут режим, телефони логопеда, тренера, алерголога. І що йому готувати на кожен день.

Вона говорила так, ніби я вперше бачила власного онука. Наче я не сиділа з ним від народження, поки вони будували кар’єру.

— Катю, я пам’ятаю, що він любить, — тихо сказала я.

— Пам’ятати — одне, а дієта — інше, — відрізала вона. — Все, Мишко, будь розумником, слухайся бабусю! Ми тобі привеземо великий-великий джип!

Вони пішли, залишивши по собі шлейф дорогого парфуму й відчуття протягу.

Міша, зрозумівши, що його залишили, розревівся. Перші три дні перетворилися на суцільний марафон.

Басейн на одному кінці міста, логопед — на іншому. Капризи, нічні сльози й нескінченне «хочу до мами». Я падала з ніг від втоми.

На четвертий день я наважилася подзвонити синові. Вони якраз мали заселятись у готель.

— Алло, мамо? Щось трапилось? З Мішею все гаразд? — голос Льоші був напруженим.

— З Мішею все добре, не хвилюйся. Льошо, я хотіла поговорити… Мені дуже важко. Я не справляюсь з таким ритмом.

Може, ви знайдете можливість найняти няню на кілька годин на день? Я б оплатила половину.

На тому кінці дроту повисла тиша. Потім Льоша важко зітхнув.

— Мамо, ну не починай, га? Ми тільки прилетіли. Катя і так вся на нервах була перед поїздкою. Яка няня? Кому ми довіримо дитину? Ти ж бабуся. Для тебе це має бути радість.

— Льошо, радість не скасовує втоми. Я ж не молодію.

— Ти просто відвикла, — м’яко, але наполегливо переконував він. — Втягнешся. Давай не псувати один одному відпочинок. Ми ж не так часто кудись вибираємось. Все, мамо, давай. Катя кличе.

Він поклав слухавку. А я дивилася на телефон, і в мені щось повільно кам’яніло. Не образа.

Швидше, холодне, ясне усвідомлення. Я для нього — не мама, якій може бути важко. Я — ресурс. Надійний, перевірений і, що найголовніше, безкоштовний.

У середу, як і обіцяла Катя, приїхав кур’єр із котячим кормом. Молодий хлопець байдуже залишив величезний, непідйомний мішок біля порогу й пішов, буркнувши щось про «доставку до дверей».

Я хвилин десять намагалася затягти ті дванадцять кілограмів у коридор, надриваючи спину. Коли мені це нарешті вдалося, я сіла на підлогу біля мішка, що пах сухою рибою, і засміялась. Тихим, беззвучним сміхом.

Увечері зателефонувала Катя. На фоні шумів прибій і грала музика.

— Ніно, привіт! Як ви там? Орхідею мою полила? Тільки відстояною водою, пам’ятаєш? І не на листя, а під корінь!

Вона не спитала, як Міша. Не спитала, як я. Її хвилювала квітка.

— Пам’ятаю, Катю. Все під контролем, — відповіла я, дивлячись на цей клятий мішок із кормом.

Ту ніч я майже не спала. Я думала не про дачу і не про зустріч з подругами. Я відкрила шафу, дістала свою стару ощадну книжку і закордонний паспорт. Просто дивилася на них, проводячи пальцями по обкладинці.

Думка, що промайнула того дня після дзвінка, більше не здавалася фантазією. Вона набирала форми. Ставала планом.

Клацання сталося на десятий день їхньої «відпустки». Телефон задзвонив після обіду, коли я щойно вклала Мішу спати. Знову Льоша.

— Мамо, привіт! Як наш боєць?

— Спить, — коротко відповіла я.

— Слухай, тут таке… — він зам’явся, і я одразу зрозуміла — зараз буде прохання. — Нам тут так сподобалось, просто рай. І готель пропонує знижку, якщо ми продовжимо ще на тиждень. Уявляєш, яка удача?

Я мовчала. Я вже знала, що буде далі.

— Загалом, ми вирішили залишитись. Але трохи не розрахували з грошима… — він говорив тією підлесливою інтонацією, яку я ненавиділа. — Мамо, ти не могла б…

Катя тут згадала, у тебе ж лежать батькові сережки, із сапфірами. Ти ж їх усе одно не носиш.

— Що ти хочеш, Льошо? — мій голос був лякаюче спокійним.

— Занеси їх у ломбард, га? — випалив він. — Там дадуть пристойну суму, нам якраз вистачить. А ми приїдемо — і одразу все викупимо. Чесне слово! Ну що їм пилитись у шафі? А тут — живі емоції!

На фоні я почула голос Каті: «Льош, ну що ти мимриш? Ніно, це ж просто річ! А ми відпочинемо по-людськи!»

Просто річ. Мої спогади. Моя родина. Моє життя. Просто річ, яку можна здати в ломбард, щоб оплатити їхні «живі емоції».

І в цей момент щось всередині мене остаточно завмерло. Не зламалось, не тріснуло, а саме завмерло, перетворившись на крижаний, гострий кристал.

Порожнеча, яка мучила мене, раптово наповнилась холодною, дзвінкою рішучістю.

— Добре, — сказала я рівно. — Скільки вам потрібно?

— Справді? Мамо, я знав, що ти найкраща! — зрадів син. — Двадцяти п’яти тисяч вистачить. Ти тільки чек сфотографуй, щоб ми знали, скільки повертати.

— Звісно, Льошенько. Не хвилюйтеся. Відпочивайте.

Я поклала слухавку. Підійшла до дверей у кімнату й прочинила її. Міша спав, розкинувши рученята, і уві сні смішно цмокав губами. Мій маленький, нікому, крім мене, не потрібний хлопчик.

І крижаний кристал у грудях дав першу тріщину. Я не могла його залишити. Не могла віддати чужим людям. Але й жити, як раніше, я більше не могла.

Я взяла телефон і надрукувала коротке повідомлення синові: «Сережки я не продам. Ваша відпустка закінчується через чотири дні, як і у квитках. Якщо в неділю вас не буде — в понеділок я йду в опіку. І це не обговорюється».

Відповідь прилетіла майже миттєво: «Ти нам погрожуєш?!» Я не відповіла. Я відкрила сайт авіакомпанії й купила квиток. Анталія. Виліт наступного вівторка. Без зворотної дати.

У неділю ввечері вони приїхали. Не увійшли — увірвались у квартиру. Засмаглі, злі й смертельно ображені.

— Ну, задоволена?! — з порогу почала Катя. — Зіпсувала нам найкращий відпочинок у житті! Маніпуляторка!

Льоша мовчки пройшов у кімнату, де Міша збирав конструктор. Син кинувся йому на шию.

Я вийшла з кухні, тримаючи в руках свій закордонний паспорт із вкладеним у нього квитком. Я була абсолютно спокійна.

— Я рада, що ви повернулися до свого сина, — тихо сказала я. — А тепер послухайте мене. Обоє.

Вони замовкли, здивовані моїм тоном.

— П’ять років, Льошо. П’ять років я була вашою тінню.

Я забирала Мішу з садочка, коли Катя не встигала після манікюру. Я сиділа з ним ночами, коли у нього різалися зуби, щоб ви виспались перед роботою.

Я скасувала десятки зустрічей, поїздок, планів, бо «мамо, треба допомога».

Я провела з вашим сином більше часу, ніж ви обоє. Я була вашою безкоштовною функцією.

Я перевела погляд на невістку.

— Ти жодного разу не спитала, як моє здоров’я, Катю. Але завжди пам’ятала про свою орхідею. Ви вирішили, що так буде завжди. Що я нікуди не подінусь.

Я поклала паспорт із квитком на стіл.

— Ви помилилися. Я дуже люблю Мішу. Саме тому я дочекалась вас і не перетворила ваше життя на офіційне пекло. Але моя роль у ньому закінчена. Я теж хочу побачити море.

Льоша недовірливо взяв квиток. Його очі розширилися.

— Туреччина?.. Мамо, ти… на скільки?

— Я ще не вирішила, — знизала я плечима й взяла свою заздалегідь зібрану невелику сумку. — Я хочу пожити для себе. А ви… ви тепер батьки. На сто відсотків. Без допомоги, знижок і позичань. Вчіться.

Я підійшла до Міші, поцілувала його в маківку.

— Бабуся скоро повернеться, — збрехала я йому й усміхнулась.

І я вийшла за двері. Залишивши їх трьох у своїй маленькій квартирі. Залишивши їх із дванадцятьма кілограмами котячого корму, примхливою орхідеєю й повною відповідальністю за власне життя.

Вперше за багато років я відчувала не порожнечу, а передчуття.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

"