Історії Серця

 -Оксана з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло одягнені. Зима, а в хаті тільки затопили піч. – Нічого, матусю. Все у нас буде. Не пропадемо. Зараз я тобі ліки дам. Оксана, як могла, заспокоювала матір, та й не мати вона їй зовсім – свекруха, та ще й колишня. Майже колишня. …Так сталося, що жили вони втрьох: мати, син та його дружина Оксана. Оксана вийшла заміж пізно, в тридцять років. Вона була вже другою дружиною Дениса. Оксана не руйнувала сім’ю, коли вони почали зустрічатися, Денис був уже розлучений. Свекрусі, Марії Аркадіївні, вона одразу сподобалася. Та й свекруха їй також. Рідна, добра. Обійме, поговорить, зрозуміє. Оксана рано втратила батьків та залишилася зовсім одна. У свекрусі вона знайшла рідну людину. “Змовились” – говорив про них Денис. П’ять років шлюбу, як одна мить. А потім Денис став грубим та запальним. Кричав на Оксану, на матір. А причина була у коханці. Він часто затримувався і приходив добре під мухою. Одного разу він сказав, що...

  Надя була вже на п’ятому місяці, як Микола заявив, що в нього інша. Зібрав речі та пішов. Жити у квартирі можна було ще п’ять днів, за наступний місяць нема чим платити. Микола завжди платив сам. Вони були не розписані та вимагати, щось від свого мешканця вона не наважилася. Вона б звичайно могла жити, але гроші були потрібні на малюка. Подбати тепер про них нікому. Плакати не можна, малюк все відчуває. Треба щось вигадати. Надія згадала, про дачу. Дача дісталася їй у спадок, так само як і старенька машина батька. На машині можна добиратися на роботу. Нині вже майже літо. Надії на брата не було. Після того, як не стало батьків вони поділили майно і він продавши маленьку квартиру зник у невідомому напрямку. До Наді дійшли чутки, що він зв’язався з бандитами та вже сидить. Тягнути немає сенсу. Надія зібрала речі. Завантажила свою ластівку, здала квартиру господині та поїхала. Ластівка, так її завжди називав батько, працювала справно. Водити Надю теж батько навчив. Старши...

  "– Марино, я давно хотів тобі сказати – ти не ображайся, але який тобі «Наполеон»? Ти подивися на себе, на кого ти стала схожою! – І на кого ж? – скривджено спитала Марина. На бегемота! – Сергію, ти? Ти взяв щось до чаю, не забув? Давай руки мій і на кухню. Будемо вечеряти, – крикнула Марина з кухні, почувши гуркіт вхідних дверей. – Іду. – тихо відповів Сергій із передпокою. – Давай швидше, бо вечеря остигає. А «Наполеона» не було?! Ти чого таке купив. Я взагалі не хочу цього печива. – Я ж тебе просила купити торт! – обурено сказала Марина, покручуючи в руках пачку печива. На упаковці великим шрифтом красувався напис: Без цукру. – Марино, я давно хотів тобі сказати – ти не ображайся, але який тобі «Наполеон»? Ти подивися на себе, на кого ти стала схожою! – І на кого ж? – скривджено спитала Марина. Жінка ледве стримувалась, щоб не розплакатися прямо на кухні. – На бегемота! Через пів року у головного ювілей, як із тобою йти? Ти ж у жодну сукню не влізеш! Мене мужики...

  — Ти знову не ночував удома, Ігорю, — мій голос був спокійним, майже холодним. Але всередині все горіло, як від окропу. — Я… ну, ти ж знаєш, Ларо, у нас у клініці постійно якийсь завал. Пацієнт був екстрений. – Пацієнт? – Я посміхнулася. — Тільки чому твоя сорочка пахне жіночими парфумами, а в телефоні я бачу — о третій ночі ти заходив у соцмережі? Він мовчав. Відвів очі. Потім, як завжди, потер перенісся, зітхнув, почав: – Я тобі все поясню. Тільки не починай. Ну не зараз, гаразд? Я не почала. Хоча дуже хотілося розпочати, закричати. Запустити в нього цією самою сорочкою. Плюнути на його самолюбство. Але…. я не починала. Ми були одружені 9 років. Все було… ну, як у людей: іпотека, дитина у третьому класі, загальний рахунок у банку та звичка вранці варити каву один одному. Але вже майже пів року цю каву завжди варю тільки я, сама собі. Він або їде раніше, нібито до лікарні, або приходить пізніше. А іноді й зовсім “чергує”. Тільки серцем я відчувала: ніякий він не ге...

  -Оксано, дочко, приїжджай швидше. Там у твоїх діда та баби не все гаразд. Ділять все, посуд, худобу, будинок. Не знаю, що трапилося. Вже тиждень, як сваряться постійно – схвильовано кричала в трубку сусідка, баба Галя. Оксана зайшла в будинок і відразу помітила дзеркало, що тріснуло. Тишу порушували тільки рій мух, які літали над неприбраним посудом. -Бабо, діду, де ви? Вдома хто є? – вигукнула вона, ставлячи сумку на лавку. З кімнати вийшов, пом’ятий дід. – О, Оксана, приїхала. Здрастуй, рідна, – і обійняв її. – Діду, а бабуся де? – запитала Оксана. – А я звідки знаю, де вона вештається? Знову напевно у подружок своїх сидить і на мене скаржиться, – насуплено відповів дід. Тут у будинок забігла бабуся і заплакала. – Оксана, моя дорога приїхала. А мені баби сказали, що тебе бачили, я одразу додому. – А тепер розкажіть мені, дорогі, що у вас тут відбувається? Чому дзеркало у тріщинах? Вдома безлад? – обіймаючи бабусю, запитала Оксана. – А ти це у старого дурня з...

  – Те, що ти тут живеш, не дає тобі права вирішувати, хто може жити у моїй квартирі, а хто ні! Це можу робити лише я! – Гаркнула Клара, і виставила сестру нареченого за поріг Після роботи Клара купила продукти на вихідні і тепер їхала додому. Сьогодні вона планувала поговорити з Ігорем про те, як він бачить їхнє подальше життя, і вже зараз подумки підбирала слова, які б не образили його, але таки дали зрозуміти, що нинішнє становище її не влаштовує. Вони жили разом уже місяць. Ігор був акуратний, часто після вечері мив посуд, міг сам приготувати щось просте, якщо вона затримувалася на роботі. По суботах разом із Кларою робив прибирання. Але чого він ніколи не зробив за цей місяць – він нічого не купив у квартиру: ні продуктів, ні зубної пасти. Він навіть у магазин із Кларою ніколи не ходив. Зрозуміло, що дівчину це не влаштовувало. Виходило, що Ігор жив у квартирі Клари повністю її коштом. Сказати, що він не здогадувався, що якось треба фінансово брати участь у спільному...

 З самого дитинства доля вела Олександра по стежці, вистеленій білими халатами, стерильними операційними та важкими рішеннями, від яких залежало життя. Він не просто став хірургом — він став легендою у своїй галузі. Десятки, сотні, а, можливо, і тисячі життів були повернуті з царства тіней завдяки його твердій руці, гострому розуму та незламній волі. Його ім’я звучало з повагою у коридорах найкращих клінік країни, а пацієнти, виписуючись із лікарень, шепотіли: «Це він мене витяг. Без нього я не дихав би». Але настає час, коли навіть найстійкіші серця втомлюються. Олександр, людина, чиє життя було присвячене порятунку інших, нарешті зняв халат, прибрав скальпель і вийшов на пенсію. Йому було далеко не до відпочинку – він відчував порожнечу, ніби в нього забрали частину душі. Але його вірна супутниця життя Альбіна дивилася на нього з тривогою в очах і твердила, як мантру: — Ти все життя рвався до хворих, витягував їх із того світу, як герой із легенди… Але хто витягне тебе?...

 "– Антоне, – осмикнув його батько. – Припини! Вона ж твоя сестра! – Моя сестра – Марина! – крикнув Антон. – А її я не знаю! Так і тягне всіх до столиці, жебраки провінційні – Мамо, я знайшла адресу батька і хочу з’їздити до нього, – заявила за вечерею Діана. Тетяна Миколаївна ахнула і випустила виделку. – Доню, ну навіщо це тобі? – благала вона. – Він покинув нас у найважчий час, коли ти була маленька і я не працювала. – Ти навіть не уявляєш, яких зусиль мені варто було пережити його зраду і стати на ноги. І після того, що він зробив, ти хочеш відвідати цього… недобатька? – Я чудово пам’ятаю, як тобі було тяжко і скільки тобі довелося працювати, – спокійно відповіла Діана. – Ось я і хочу подивитись йому в очі. – Ти що, йому помститися вирішила? – злякалася Тетяна Миколаївна, знаючи характер доньки, яка з дитинства не давала себе образити. – Доню, не здумай! У нього своя родина, хай живе з Богом! – Та не збираюся я йому мститися, – засміялася Діана. – Просто хочу на б...

  – Ви не втомлюєтеся, бо нічого не робите на дачі! – Обурилася невістка. – Я б теж не втомлювалася, якби цілий день у шезлонгу лежала! – Борисе, ти не забув, що завтра ми їдемо на дачу? – нагадала синові Єлизавета Степанівна. – Я пам’ятаю, – зітхнув Борис. – Заїдеш за мною о сьомій ранку, – розпорядилася його мама. – І красуні своїй скажи, щоб теж збиралася, у мене для неї завдання. Тож нехай відкладе всі свої справи, та присвятить час сім’ї. – Добре, скажу, – стомлено сказав Борис, – тільки не обіцяю, що Катя поїде, вона завтра працює. – Ну звичайно! – відповіла Єлизавета. – Навіщо поважати жінку, яка виховала її чоловіка? До своєї матері вона б поїхала. Все б кинула і поїхала. А хто я? Я – ніхто. Просто свекруха. І слабка самотня жінка. – Мамо, ти не на сцені, – обсмикнув її Борис. – І ти не самотня жінка. Єлизавета Степанівна працювала артисткою у місцевому театрі. Іноді вона справді загравалася. Особливо добре у неї виходило драматизувати ситуацію і зображати таки...

  "Нікуди вона не поїде, тим паче в чужий будинок. Зараз підніметься у квартиру, втисне себе в маленьку кімнатку і буде терпляче жити далі Наталя приготувала сніданок і покликала чоловіка. Він їв мовчки, не дивлячись на неї, немов її не було поруч. Вона відвернулася до вікна. З почорнілим снігом і голими деревами, двір виглядав непривітним і брудним. — У тебе хтось є? – запитала Наталя, не обертаючись. – Ти не розмовляєш зі мною, не спиш. — Саме зранку потрібно говорити про це? Дай спокійно поїсти, – відповів чоловік грубо. Ось уже скоро двадцять п’ять років, як вони разом. Дочка доросла. Жити б та жити. А вони віддалилися одне від одного, стали майже чужими. За спиною пролунало зітхання. Наталя обернулася. Володимир сидів, втупившись в одну точку. Очі не порожні, навпаки, неспокійні. — Я кохаю іншу жінку, – сказав він. Як банально. Вона чекала цього зізнання, і все одно виявилася до нього не готовою. Сподівалася, що з нею цього не станеться, з ними. — Що ти мовчиш...

  "– Завжди в тебе щось болить! Набридло, мамо! Якщо не можеш допомагати, – з’їжджай! – Куди з’їжджати? – Не знаю! У будинок для людей похилого віку, до подруг – мені все одно! Валентина Сергіївна стояла біля вікна кухні, дивлячись, як у дворі грають сусідські діти. Дочка Ганна ходила по кімнаті, розмахуючи руками. – Ганнусю, дача – це єдине місце, де я можу відпочити. – Від чого відпочити? – пирхнула Ганна. – Сидиш удома, з онуками граєш. Яка тобі втома? …Три роки тому Валентина Сергіївна раділа, коли дочка одружилася з Михайлом. Тихий, інтелігентний програміст видавався ідеальним зятем. Молодята вирішили пожити в неї тимчасово – накопичити на власне житло. Тимчасово розтяглося на три роки та двох дітей. – Мамо, приготуй сніданок для Віри, – кидала Ганна вранці, збираючись на роботу. – І не забудь про вітаміни. Тільки не ті дешеві, що вчора давала. Валентина Сергіївна працювала у районній бібліотеці. Зарплата невелика, але улюблена справа зігрівала душу. Після робот...

  — А, ну ж бо забирай свого шмаркача і чеши звідси! Подивіться на неї, грошей просити прийшла? Нахабна! Таня опустила очі і, стримуючи сльози, швидко покотила візок до виходу з павільйону, в якому працювала жінка, яка, волею долі так і не стала її свекрухою. Таня і Сергій навчалися і жили в одному селищі і зустрічалися класу з дев’ятого. Не закохатися в юнака було не можливо – високий, ставний, чарівний, одягнений за писком останньої моди….Грошей для єдиного сина батьки не шкодували. Жив Сергій у великому будинку з батьками – відомими в селищі підприємцями. Мама торгувала багато років м’ясом на ринку, тато займався вантажними перевезеннями і мав автосервіс. Батьки Сергія поблажливо ставилися до дружби сина з Тетяною, адже одразу після школи збиралися відправити його вчитися до столичного університету, там нове життя, нові захоплення. Таня з мамою жили в гуртожитку при заводі, на якому жінка пропрацювала більшу частину життя. Жили скромно, тато загинув рано і Валентина Г...