Історії Серця

 Повідомлення від свекрухи: «Ти знову забула про комуналку. Жодної поваги до старших. Про що ти взагалі думаєш?!» Олена вкотре перечитала знайоме повідомлення від Галини Миколаївни. Вже хотіла відкласти телефон, як він знову пискнув — нове повідомлення. «У мене ще й кран на кухні капає. Може, ви з Льошею приїдете подивитися? Заодно й гроші на комуналку привезете». Олена важко зітхнула, втупившись в екран. Прохання, як завжди, подавались тоном «ну ти ж розумієш», і, як завжди, без жодного натяку на участь самої Галини Миколаївни. Вона глянула на стос неоплачених рахунків, що лежали на краю столу, й відкрила банківський застосунок. Залишок на рахунку викликав тривогу — до зарплати ще тиждень. У дверному отворі кухні з’явився Олексій — пом’ятий, у розтягнутих спортивках. Він широко позіхнув, почухуючи щоку з щетиною. — А сніданок? — спитав він, заглядаючи в порожню сковорідку. — Не встигаю, — Олена навіть не підвела погляду. — У мене сьогодні презентація, я ж тобі вчора казала. ...

  "— Ти ж сама погодилась, що ми вкладаємось у бюджет порівну. Скільки ти, стільки і я. Я не можу щоразу тягнути гроші зі своєї кишені лише тому, що ти мало заробляєш. — Я мало заробляю, бо в мене на руках мала дитина, та й старша весь час зі мною. Готувати, прибирати, в магазин ходити — це все не робота, так? — Машо, ти ж сама все чудово розумієш, — Артем зняв окуляри й поклав їх на стіл. — Ну не можу я зараз допомогти. У мене на роботі завал. Маша замовкла. Вона стояла біля вікна, стискаючи в руках рахунок за дитячий садок. Очі злипалися: молодший, Тошко, знову не спав уночі, а старша Настя захворіла й просила, щоб мама не йшла вранці. І все б нічого, якби Артем хоч якось брав участь у цьому хаосі. Але він лише приходив пізно ввечері, мовчки вечеряв і йшов у спальню, уткнувшись у ноутбук. — Там одна тисяча двісті п’ятдесят гривень, — все ж сказала Маша. — У мене на картці сто п’ятдесят гривень. Я б і не просила, але цього тижня ще й за газ та світло платити. — Маша, я ж...

  "– І надовго ця благодійність? І батько її де? Микола щойно повернувся з поля, вмився і чекав дружину. Марія була вчителькою у їхній сільській школі й іноді затримувалася після уроків. Це не оплачувалося, але така вже вона, жаліслива… Дивиться Микола у вікно, а по подвір’ю дружина йде з якоюсь дівчинкою за руку. Зайшли вони в хату. – Це Галя, – сказала Марія. – Привітайся з дядьком Миколою. Дівчинка голосно привіталася і сіла на маленький стільчик біля порога. На ньому Микола зазвичай зашнуровує черевики або взуває чоботи. – Ти хто така? – спитав Микола, піднявши брови. – Галина, донька Антоніни, із сусіднього села, – швидко відповіла Марія. – Мати на двох роботах працює, зранку у себе на селі, а потім до нас приходить на ферму. А донька одна після школи. Попросила мене доглянути й позайматися. Увечері забере. Микола знизав плечима і нічого не відповів. Зрозуміло, що це не оплачується… Поїли, швидко прибрали зі столу. Микола на подвір’я пішов, домашніми справами по...

💭 “Алло, це пологовий будинок. Ви повинні приїхати.” Коли я почув ці слова, то подумав, що хтось помилився номером. Мені 52 роки – які ще діти, про що мова? Та цікавість перемогла. Я сів у машину і поїхав. Зайшовши до палати, ледь не впав. Переді мною лежала моя колишня дружина. А поруч, по обидва боки, мирно спали два маленькі клубочки щастя. – Люда, що це за діти? Чиї вони? – Твої, – спокійно відповіла вона. Я мовчав, намагаючись зрозуміти сенс її слів. – Тобі ж 49 років. Та й ми розлучились давно… – Так, сім місяців тому. Але тоді я ще не знала, що вагітна. – Як це взагалі можливо? – Я думала, що в мене менопауза. Хто б міг подумати, що наше пристрасне прощання обернеться отак. Але я нічого від тебе не вимагаю. Просто мала повідомити. – Та двоє одразу… Ми ж стільки років намагалися, але нічого не виходило. – Якщо чесно, я сама була в шоці. Навіть не підозрювала про вагітність до п’ятого місяця. Думала, що в мене дах їде від тих рухів всередині… Чесно кажучи, мене це не ...

  -Зрозумів я тебе, Іринко! Грошей тобі тільки треба! А я ж думав, що ти мене любиш… А ти он яка… Без грошей я тобі не потрібен. Покористувалася і все тепер? На вулицю виставиш? -Зрозумів я тебе, Іринко! Грошей тобі тільки треба! А я ж думав, що ти мене любиш… А ти он яка… Без грошей я тобі не потрібен. Покористувалася і все тепер? На вулицю виставиш? Дякую, дружино моя люба… Чи вже й не дружина скоро? – ображено говорив Ірі чоловік. Іра з Дмитром одружилися чотири роки тому. Він приїхав у столицю з села, пішов на роботу, винайняв житло. Влаштувався він нормально. На цілком пристойне життя йому вистачало. Так розмірковував Дмитро, водночас мріючи про кращі часи. І от вони настали… …Він познайомився з Ірою в супермаркеті. Були передноворічні дні і вони стояли у спільній, довгій черзі в касі одного з магазинів. Від нудьги вони розмовляли про те, про се і, несподівано для себе, знайшли дуже багато спільних тем. Знайомство біля каси продовжилося на вулиці. Наступного дня у них...

  – Май на увазі, я проти! Третя дитина не десята, прогодуємо якось і виховаємо! – Видав чоловік – Дімо, нам треба поговорити … Мені здається, я при надії. …Інні нещодавно виповнилося сорок два роки. І в її житті давно панує цілковитий порядок. Дві доньки, стабільна робота у неї та чоловіка, накопичення, регулярні відпустки. А тут на тобі – знову дві смужки, які замість радості викликали лише тривогу та сумніви. – Так це ж чудово! – Діма сидів за кухонним столом і колупався у тарілці, а почувши новину, навіть не підійняв голову. Інна стояла за чоловіком. Спектр емоцій захлеснув її й вона розридалася. – Ти чого? – Нарешті байдужий Діма подивився на дружину. – Діти – це добре, дітей багато не буває. Інна схлипнула. – Але ж … я не знаю. Не впевнена, що хочу цю дитину. Мені сорок два, у нас все добре, а тут знову памперси, безсонні ночі. – Ти ж вживаєш пігулки, хіба ні? – Раптом запитав Діма. Інна мокрими від сліз очима глянула на чоловіка. Не те питання вона чекала від нього...

 – Перш ніж допомогти, спитай, чи потрібна нам ця допомога! – Обурено сказала Поліна матері Поліну та Максима розбудив довгий дзвінок. Вони одночасно потягнулися до своїх телефонів. Дев’ята п’ятнадцята ранку. Дзвонили у двері. – Сперечаємося, я знаю, хто це прийшов, – сказала Поліна й одягла халат. – Лежи. Я сам, – відповів чоловік. Вони одружилися лише вчора. Вечір у ресторані закінчився пізно, доки дісталися додому, поки лягли – вони розраховували сьогодні поспати довше. До того ж ніяк не думали, що комусь спаде на думку дзвонити у квартиру молодят на ранок після весілля! Але така людина була! І вони знали її! Максим відчинив двері: перед ним стояла теща з кількома пакетами в руках. – Що вам потрібно, Наталю Іванівно? – запитав зять, продовжуючи загороджувати вхід у квартиру. – Я вам млинців і котлет принесла, – почала теща. Максим, не кажучи ні слова, зачинив двері перед її носом. Через пів хвилини пролунав ще один дзвінок – тільки вже короткий, наче боязкий. Чоловік ...

 – З таким підходом тебе кульбабами треба годувати, а не м’ясом! – Виказувала мати знахабнілому сину – Валеро, подивися, яка сукня гарна! – крутилася перед чоловіком Рита у новій сукні. – Ти знову нову купила? – зітхнувши, спитав Валера. З грошима напружено, а вона знову вбрання собі купує! – Ну, так! – радісно відповіла Рита, продовжуючи крутитися і кокетувати. – А з їжі ти що купила? – спитав Валера. – Йогурт, – відповіла щаслива Рита. – І все? – здивувався Валера. – А вечеряти чим будемо? – Йогуртом! – відповіла Рита. – Він корисний та поживний! Валера закотив очі й важко зітхнув. – Я чоловік і йогурт для мене не їжа, – намагаючись зберігати спокій, сказав він. – Мені потрібна нормальна гаряча їжа з м’ясом. Ну чи з рибою. – У мене грошей на твоє м’ясо не вистачило, – як ні в чому не бувало відповіла Рита. – І потім, я дівчинка і не зобов’язана тягати сумки з їжею. Хочеш м’ясо – купи сам. Рита продовжувала крутитись біля дзеркала, а Валера зібрався і пішов до мами, щоб...

  Залишивши дружину в лікарні, він поїхав зі своїм сином на острови. А коли повернувся, на нього чекав приголомшливий сюрприз… Сипався легкий сніг, лягаючи на дахи, на гілки дерев, на мокрий асфальт, слизький, мов дзеркало. Наступна мить була наче вирізана з реальності. Гуркіт, скрегіт, брязкіт розбитого скла. Світ навколо Марини впав, як картковий будиночок. Біль накрив її, як пекуча хмара. У скронях стукало, дихання перехопило. Здавалося, все тіло стиснуло в лещата, кожна клітина кричала від болю. Вона навіть не встигла злякатися, як свідомість розчинилася у темряві. Отямилася Марина у лікарняній палаті. Сірий ранок за вікном зливався з такими ж сірими стінами. Біле простирадло, запах антисептика, тихий писк приладів. У кутку стояла ваза з пожухлими гвоздиками – хтось із лікарів, мабуть, намагався створити затишок. Вона поворухнула пальцями, але рух озвався пронизливим болем у нозі. Марина застогнала і заплющила очі. Картина дорожньої пригоди знову стала перед нею: слизька ...

🌙 Я тоді й гадки не мала, що просте рішення змінить усе моє життя… П’ять років тому я спакувала валізу і вирушила до Португалії. У нашому місті майже кожна жінка вже давно працювала десь за кордоном. Ви б бачили їхні будинки – справжні палаци з високими парканами, воротами, як у багатіїв, і золотими люстрами в коридорах. Моя кума Олена жила в Лісабоні. Вона давно кликала мене спробувати хоча б кілька місяців попрацювати, аби відчути, як то – мати власні гроші й не рахувати копійки до зарплати чоловіка. Чоловік не заперечував. За тиждень я вже тримала в руках квиток, документи були готові. Кума швидко знайшла для мене роботу – прибиральницею у одної сеньйори. Платили добре. Щомісяця я відкладала 700 євро і ще надсилала додому гостинці: крупи, консерви, солодощі, каву. Нехай мої смакують. Спершу думала, що зароблю за рік і повернуся. Та молодший син вступив до київського університету на дорогу спеціальність. Ну як відмовити дитині у мрії? Тож залишилася. Не шкодувала сил, бо не відч...

  – Тільки… Дядю Паша, ви не кажете нікому. Бо мене в мамки заберуть. Вона хороша. Ненадійна просто Мама знову напилася. Це Славко зрозумів коли побачив відкриті двері. І на роботу знову не пішла, отже грошей на їжу не буде. У магазині вже в зошит не записують більше, надто багато винні. Славко зітхнув і переступив поріг. У хаті все лежало на підлозі. Мати теж до ліжка не дісталася. Окрім порожньої пляшки та фольги від плавленого сирку хлопчик нічого не знайшов. Тужливо подивився на прутик із ліскою – свою саморобну вудку. Знову він нічого не впіймав. Навіть плітку. Хлопчаки ловили. Але в них і вудки справжні, не такі як у Славка. Він свою сам майстрував. Тільки гачок Гена дав, залізний, запасний у нього був. Славка черв’яків копає добре, знає, де треба. Але риба все одно не клює. Тому він віддає бляшанку з хробаками іншим. От і Гена йому теж віддав. Гачок. Хлопці ці на ставок до них приходять із сусіднього села і на Славку не звертають уваги. Так, ходить маленький пацан, гра...

– Ну, вкуси мене хоч, чи що, — іноді від безнадійності просила Анжела Петрівна. – Акула я тобі? Або алабай який? — Вася надував пухкі щоки, і важко зітхав, усім своїм виглядом показуючи: не може Анжела Петрівна вирішила зрадити чоловіку. Не те щоб він її не задовольняв фізично — швидше морально. Він приносив додому гарну зарплату, любив дітей та котика, захоплювався кулінарією, і з задоволенням варив борщі. А у вільний час будував будинок за містом. Своїми руками. Хобі у нього було таке. І все б нічого, та не вистачало Васі польоту думки та душі. Нездатний він був на порив, не вмів отак, щоб жінка — ах! — і впала йому під ноги, мов стиглий плід. Прийшов, побачив, переміг – це було не про Васю. – Ну, вкуси мене хоч, чи що, — іноді від безнадійності просила Анжела Петрівна. – Акула я тобі? Або алабай який? — Вася надував пухкі щоки, і важко зітхав, усім своїм виглядом показуючи: не може. Він іншим брав, турботою та ласкою, що свого часу й підкупило Анжелу Петрівну. Загалом, Вася б...