– Тьотя Надя, погоджуйся. Одружуйся з нами

 

Надя була вже на п’ятому місяці, як Микола заявив, що в нього інша. Зібрав речі та пішов. Жити у квартирі можна було ще п’ять днів, за наступний місяць нема чим платити. Микола завжди платив сам.

Вони були не розписані та вимагати, щось від свого мешканця вона не наважилася. Вона б звичайно могла жити, але гроші були потрібні на малюка. Подбати тепер про них нікому.

Плакати не можна, малюк все відчуває. Треба щось вигадати. Надія згадала, про дачу. Дача дісталася їй у спадок, так само як і старенька машина батька. На машині можна добиратися на роботу. Нині вже майже літо.

Надії на брата не було. Після того, як не стало батьків вони поділили майно і він продавши маленьку квартиру зник у невідомому напрямку. До Наді дійшли чутки, що він зв’язався з бандитами та вже сидить.

Тягнути немає сенсу. Надія зібрала речі. Завантажила свою ластівку, здала квартиру господині та поїхала. Ластівка, так її завжди називав батько, працювала справно.

Водити Надю теж батько навчив. Старший брат був абсолютно байдужий до техніки. Він навіть не знав, де газ, а де гальмо. Тож і спадок так поділили. Наді – дача та машина, а братові квартира.

Після важкого дня Надя лягла на ліжко та одразу заснула.

Їй наснився цей будинок, батьки. Вони посміхалися і метушилися по будинку. Себе Надя не бачила, але відчувала щастя та легкість. Батько поліз у підвал і дістав вишневе варення. Мама накривала на стіл. Варення в будинку завжди було багато.

Прокинулася Надя від стукоту у вікно.

– Господарі. Чи є хто?

Надя вийшла. Біля будинку стояв чоловік, років тридцяти, може більше.

– Так. А що сталося?

– Тоді ви мені не допоможете. Вибачте. Піду ще пошукаю.

– Зачекайте. Що ж трапилося?

– Це ваша машина?

– Мені потрібно терміново до лікарні, сина відвезти.

– Де син? Поїхали.

Надя швидко вигнала машину. Чоловік уже ніс дитину на руках. То був худенький хлопчик років шести.

– Що з ним?

– Я вам пізніше розповім.

Вони їхали мовчки, якщо не рахувати часті схлипування хлопчика. Поки лікарі займалися дитиною, Михайло розповів.

Колись у них була щаслива родина, з’явився Толя. Хлопчик багато хворів, був дуже слабий. У його дружини здали нерви, вона почала пити. А рік тому бувши нетверезою вона потрапила в аварію.

У хлопчика іноді на нервовому ґрунті трапляються напади. А сьогодні вранці заявилася мати покійної дружини… Почала голосити, що дитина без матері, бідне дитя. Сьогодні рівно рік із дня її загибелі.

– Та все гаразд. Я вже звик. Я і з міста поїхав заради сина. Щоб баба не лізла. А вона знайшла нас. І ось… Машину в сервіс здав, ось і прийшлось бігати по сусідах. А так би ми впоралися. Натомість із вами познайомилися. А вас яким вітром занесло сюди? Одну, та ще й у положенні. Зазвичай молоді дівчата села не люблять.

– А я люблю. Це будинок моїх батьків. Їх уже нема. А мені більше йти нікуди. Так вийшло. Батько дитини втік.

– Якщо що звертайтесь. Я завжди допоможу. Я там бачив паркан у вас нахилився. Виправлю.

Михайло став іноді заходити до Наді. Толя теж приходив із ним. Це був дуже цікавий малюк.

– А що там? А які ягідки будуть? І варення буде? Полуничне чи вишневе.

– А варення напевно є у підвалі. – Чомусь Надя згадала свій сон.

– Тату, воно у підвалі.

– Михайло. Я не можу. Самі бачите. Прийдеться вам подивитися.

– Та у вас тут цілий склад! Яке?

– Вишневе, вишневе. – Закричав Толя.

– Давайте вишневе. Поки що дві банки. Одну вам подарую.

– Ура, – знову закричав Толя.

Маля з’явилося у вересні. На цей раз уже Михайло допоміг Надії. Він відвіз її до пологового будинку і наглядав за будинком, поки її не було. Микола так і не з’явився жодного разу.

З пологового будинку її теж зустрічав Михайло. Вони приїхали разом із Толею.

– Тату, проходьте за дитиною. Наступного разу чекаємо на дівчинку, – мило посміхнулася медсестра, віддаючи дитину Михайлу. – Будеш няньчити братика? – Запитала вона вже у Толі.

– Брати?

– Мишко, вибачте. Я не думала, що так вийде.

– Все гаразд. Нас ніхто не знає.

Толя часто бігав до Наді. Йому подобалося спостерігати як росте маленький Ваня.

Якось з’явився нетверезий Микола. Був вихідний і він вирішив відпочити у селі. Він тільки-но розлучився з тією самою дівчиною, до якої пішов від Надії. Згадав її.

Через знайомих він дізнався, що Надя у селі. Випив для хоробрості та вирішив помиритися. Вані був уже майже рік.

– Навіщо ти приїхав? На тебе тут не чекають. Іди.

– Тут моя дитина.

– Згадав.

– Лазню затопи. На стіл накрий. Хіба так зустрічають батька дитини! – почав кричати він.

– Іди геть.

В цей час прибіг Толік. Надя злякалася, що з ним може статися приступ.

– Толю, біжи до тата. Пізніше прийдеш. Біжи.

Але Толік не виходив. Він відійшов убік і спостерігав. А Микола кричав все голосніше.

– Іди геть. Я викликаю поліцію.

За деякий час з’явився Михайло. Його покликав Толя.

– Та пішов ти. Я до сина приїхав.

– Це мій син. І дружина моя. Так що забирайся.

– Дружина?

– Так. Ще щось? Більше, щоб я тебе тут ніколи не бачив.

Микола замовк і пішов. Він навіть не став сперечатися.

– Тьотя Надя, а давай варення варить. Я ягідки зберу.

– Добре. Біжи, збирай. – І вже звернувшись до Михайла сказала, – я так злякалася. Думала у Толі знову напад буде. Цей тут кричить. Дякую тобі. Врятував мене. Тепер він більше не з’явиться.

– Надя. Виходь за мене заміж. Толік тебе любить, і Ваню. І я до вас так звик. Ваню полюбив і тебе. Погоджуйся. Я всиновлю Ваню.

– Тьотя Надя, погоджуйся. Одружуйся з нами. Ваня ж брат мій, – закричав Толя.

Надя і Михайло розсміялися: “Одружися з нами.”

Надя і Михаїл одружилися. Михайло Ванечку всиновив. А через два роки у них з’явилася донька.

Микола більше ніколи не з’являвся в їх житті, як і бабуся Толі.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

"