Перейти до основного вмісту

– Ви не втомлюєтеся, бо нічого не робите на дачі!

 


– Ви не втомлюєтеся, бо нічого не робите на дачі! – Обурилася невістка. – Я б теж не втомлювалася, якби цілий день у шезлонгу лежала!

– Борисе, ти не забув, що завтра ми їдемо на дачу? – нагадала синові Єлизавета Степанівна.

– Я пам’ятаю, – зітхнув Борис.

– Заїдеш за мною о сьомій ранку, – розпорядилася його мама. – І красуні своїй скажи, щоб теж збиралася, у мене для неї завдання. Тож нехай відкладе всі свої справи, та присвятить час сім’ї.

– Добре, скажу, – стомлено сказав Борис, – тільки не обіцяю, що Катя поїде, вона завтра працює.

– Ну звичайно! – відповіла Єлизавета. – Навіщо поважати жінку, яка виховала її чоловіка? До своєї матері вона б поїхала. Все б кинула і поїхала. А хто я? Я – ніхто. Просто свекруха. І слабка самотня жінка.

– Мамо, ти не на сцені, – обсмикнув її Борис. – І ти не самотня жінка.

Єлизавета Степанівна працювала артисткою у місцевому театрі. Іноді вона справді загравалася. Особливо добре у неї виходило драматизувати ситуацію і зображати такий смуток, що ставало соромно за свою поведінку.

Навіть, якщо ти нічого не зробив, а просто тому, що зараз тобі не так погано, як їй. Тому, знаючи таку “родзинку” матері, Борис намагався одразу зупиняти її гру.

Для своїх шістдесяти років Єлизавета чудово виглядала. Завжди доглянута, з гарним манікюром та прибраним волоссям.

Попри любов до порядку, вона не дуже турбувала себе домашніми та дачними справами. Вона навантажувала ними інших.

– Дача потрібна для відпочинку, а не для огірків, – говорила вона сусідці по дачі, коли та займалася городом.

– А мені подобається вирощувати свої огірочки та помідори, – відповіла їй сусідка, для якої дача була чимось, на кшталт хобі.

– Фі, – кривила обличчя Єлизавета Степанівна і лягала в шезлонг, показуючи всім своїм виглядом, як треба відпочивати.

Для всіх дачних справ у неї є син Борис. То газон покосити, то кущі підстригти, то копати клумбу. А квіти садити і доглядати їх неодмінно мала Катя, дружина Бориса.

І якщо Катя не могла приїхати, то Єлизавета сприймала це, як неповагу та саботаж.

Недовго думаючи, Єлизавета Степанівна вирішила сама подзвонити невістці і повідомити її, щоб завтра відклала всі справи і їхала на дачу.

– Я завтра працюю, – відповіла на її “запрошення” Катя.

– Ну, ось що ти за людина! – з образою висловила вона невістці. – На тебе взагалі не можна покластися! У мене на дачі купа роботи, хто тепер садитиме квіти?

– Ну, квіти ви і самі можете посадити, – відповіла їй Катя.

– Ти що? – обурено вигукнула Єлизавета. – У мене нігті! Я не можу руки псувати землею. Це не комільфо! Я артистка, мені потрібне натхнення! Я на дачу їжджу душею відпочивати, вона мені дає сили.

– Так-так-так, чула вже, – осмикнула її Катя. – Це ви на дачі душею відпочиваєте, і сили вона лише вам дає. Ось тільки в мене останні забирає. Я за день втомлююся так, що заснути потім не можу.

– Чому ти втомлюєшся? – щиро здивувалася Єлизавета. – Я так само, як і ти, цілий день на дачі, але ж я не втомлююся! А мені вже шістдесят років!

– Ви не втомлюєтеся, бо нічого там не робите! – Обурилася Катя. – Я б теж не втомлювалася, якби цілий день у шезлонгу лежала!

– Шезлонг ще треба заслужити, – скривила обличчя Єлизавета.

– Мою допомогу теж, – відповіла їй Катя. – Я вам не служниця.

– Втомлюється вона, чи бачите! – Закотила очі Єлизавета Степанівна, коли відключила телефон. – Навіть почуття прекрасного в ній немає – квіти не хоче садити! Одна робота у неї на думці.

Тоді Єлизавета вирішила зателефонувати до своєї давньої подруги, з якою не бачилася вже майже рік:

– Валю, а давай завтра поїдемо до мене на дачу! Шашличків посмажимо, посидимо, відпочинемо.

– Ага, знаю я твої шашлики! – відповіла їй Валентина. – Я шашлики смажитиму, а ти будеш у шезлонгу відпочивати і вказівки роздавати. Ні! Шукай служниць в іншому місці!

– Ні на кого не можна покластися! – зітхнула Єлизавета. – Добре, що Боря в мене є.

А Боря і радий би відмовитись від маминого “запрошення”, але не може. Совість йому не дозволяє ображати її. Як не крути, – мати є мати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Ми за грошима!

 "– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора. – За якими? – Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей. – Та годі тобі! Ну чого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться! Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке! З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити. Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата. Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів. Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділен...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...