- Ось тобі, а не хлопчика, сама по мужиках шастай, дитину не чіпай! Наш Юрко, наш і крапка! А ти йди ... йди з богом ... Ех Вірко, Вірко ... що ж ти наробила ...

– Мамо, знайомся, це Віра, моя наречена, ми одружуємося, мамо!

Людмила Василівна дивилася на дівчину, дааа, несподівано. Де Віталик і де дівчата, вірніше – дівчина, та ще й така.

Красива, довгонога, волосся до пояса, очі розкосі, зелені, чаклунські. Розсип легкого ластовиння, зовсім непомітного, трохи повні губи.

Щось темниш ти дівка, – подумала Людмила Василівна, переводячи погляд на сина, що сяяв, як начищений самовар.

Тонкі, довгі ноги, невелике, відносно ніг, тіло, вузькі плечі, трохи довші, ніж належить, руки, які закінчувалися великими, широкими кистями. Білявий, з тонкими губами, трохи відстовбурченими вухами, – дааа, не Ален Делон

-Ну що ж, проходьте в будинок.

Сина Людмила любила, вона їх усіх трьох любила, але меншого Вітальку – особливо.

Старші діти мешкали у великих містах, далеко від батьків.

У її старшої дочки було троє дітей, вона одружена з гарним чоловіком, правда старшим, але нічого страшного, живуть чудово.

Середній Віктор, теж був одружений, на добрій простій дівчині з їхнього селища, там двоє діток.

Віталій на світ з’явився, коли Людмила Василівна і подумати не могла, думала, що клімакс уже, тому й чоловікові нічого говорити не стала, навіщо йому знати про жіноче нездужання. А виявилось, що зовсім не нездужання, – а Віталька.

Чоловік сяяв від задоволення, підбадьорився, ніби помолодшав. Був Іван Петрович старший за Людмилу, на п’ять років, тому й очманів від щастя… Гордий ходив, можу, мовляв, ще!

Віталій кволий народився, але нічого, виростили, вигодували. Попри те, що худий, та непоказний, був він дуже розумний.

У школі на відмінно вчився, читати писати в п’ять років з легкістю навчився, ніби знав, але призабув трохи.

Усю бібліотеку прочитав, найкращим подарунком завжди вважав книгу.

Вступив на історичний факультет вчитися, з легкістю … Подобається йому це все, історія, книги старі

І ось…одружується…ну-ну…

– А що за терміновість така? Ти ж далі вчитися збирався? – Людмила Василівна збирала на стіл і поглядала на майбутню невістку

– Мамо, Віра на малюка чекає …

– Та ну? … А ти тут до чого?

– Ну, мамо, ти що, не зрозуміла? Віра моя наречена! Мати моєї майбутньої дитини! Мамо! Ну, що ти..!

Навіть за міськими мірками Вороніни жили заможно, вся техніка, гарний ремонт, великий будинок. Краще та більше, ніж у голови.

Тож Віра не прогадала, роблячи ставку на Віталіка, у цій родині були гроші.

Покликавши дівчину допомогти по кухні, Людмила Василівна прямо запитала, навіщо їй Віталік.

Не моргнувши, Віра заявила, що вони кохають один одного, і вдала, що не розуміє, куди хилить майбутня свекруха

-Ти мені дівка голову не мороч, і справа навіть не в тому, чия дитина … Що тобі треба від Віталія? Грошей? Так він не заробив, вчиться ще … Та й навряд чи скоро запрацює, йому ще довго вчитися … Що ти хочеш?

– Навіщо ви так, Людмило Василівно, я кохаю Віталія, а він мене, і в нас буде дитина.

– Ну дивись, якщо що придушу й у вир викину, зрозуміла? Думаєш лякаю? Найкраще тобі подумати, добре подумати.

Я Вітальку з батьком в лазню зараз відправлю, а тобі саме час зібратися і на останньому автобусі в місто вмотати, і більше до сина мого й близько не наближайся? Час пішов.

На подив, Віра як сиділа, так і залишилася сидіти, вперто стиснувши губи.

– Ти на автобус спізнилася, довго думала, дівчино. Добре, вранці поїдеш.

– Ми разом поїдемо, я кохаю Віталіка …

-Та що ж ти мимриш про кохання? Ти кого, мене хочеш обдурити? Я не перший рік живу на землі.

– Ви не вірите, що вашого сина можна любити?

– А ти не бреши мені, – вірю! Ще і як вірю, але не така, як ти. Ти за дурепу мене не тримай … Дитину прилаштувати треба?

– Так і скажи чесно, навіщо ти йому голову морочиш? Я і сама баба, ну не подивляться на такого, як Віталька, такі, як ти… Не подивляться!

– Що ви все те ж, та по тому? Я не винна, що з такою зовнішністю вродилася, – і дівчина заревіла, як маленька…

– Ну-ну, заспокойся, чого ти … Гаразд, подивимося, не плач давай. Он йди умийся, надто ти гарна, невістонько…

Минуло п’ять років. Дідусь із бабусею душі не чули в маленькому Юрку.

Все для молодшого внучка робили, ні, вони, звичайно, й старших любили та балували, але молодший, Юрко, це щось…

Віталій приїхав за сином один, якийсь похмурий.

– Тааато приїхав, урааа! Татку, тільки я додому не поїду, у нас з дідом знаєш скільки справ ще …

Віталій поплескав сина по голівці, пройшов у будинок, та стомлено сів до столу.

– Синку, що трапилося? Ти не захворів? А де Вірочка?

– Мамо, тато – ви не переживайте тільки … Ми з Вірою розлучаємося …

– Що? Як це? Це чому…

– Я не знаю … погано мені … з’явився якийсь чоловік, з яким у неї була шалена пристрасть, так вона сказала …

А ще сказала, що Юрко не мій…

– Щооо? Та він вилитий… наша порода, бач, що надумала. Так, пацана не дам! Розбирайтеся самі. Дитину смикати не дам … Та що ж таке робиться, га?

На наступний день Людмила Василівна приїхала в місто, виявляється Віра пішла ще два тижні тому, сказавши Віталію, що все їхнє життя було помилкою …

Вона зрозуміла, що все життя любила тільки цього чоловіка, і ось він приїхав, усвідомив свою помилку, і …

Людмила Василівна підстерегла Віру біля роботи:

– Ну привіт, невістко, привіт рідна …

– Людмило Василівно, не починайте, ми всі дорослі люди … Ми вже все обговорили з Віталіком.

– Я тебе, Вєрка, попереджала, якщо образиш сина, втоплю … що ж ти не слухала мене, га?

– Ви можете радіти, ваш син повернеться до вас… А я …я буду з коханою людиною, та нашим сином…

– А ось бачила, – жінка скрутила дулю і засунула в обличчя Вірі.

– Ось тобі, а не хлопчика, сама по мужиках шастай, дитину не чіпай! Наш Юрко, наш і крапка! А ти йди … йди з богом … Ех Вірко, Вірко … що ж ти наробила …

– Ви чуєте, про що я вам говорю? Юра не син Віталіка… розумієте? Нас знайшов його справжній батько.

– А де ж був твій справжній батько, раніше? Тож не бреши, Вірко, не бери гріх на душу! Хлопчика не отримаєш…

– Та що ж таке, ви у своєму розумі? Це мій син! Ми зробимо спеціальний тест, це дуже дорого звичайно, але справжній батько Юри не пошкодує жодних грошей, щоб довести це вам. – Віра виділила слово “справжній”.

– Не зли мене Вєрка, ми самі тест цей зробимо, жодних грошей не пошкодуємо…

Людмила Василівна зателефонувала старшій дочці, і попросила допомоги, дочка зрозуміла, що все серйозно, та швидко примчала.

З якихось своїх зв’язків, каналів, Вороніни швидко зробили тест на батьківство, Віра була попереджена, справжній батько теж.

Валентина, старша сестра Віталія, поїхала додому, зробивши все можливе, підтримавши батьків та брата.

Батьки Віри теж були на боці зятя, мама взагалі мало не потрапила до лікарні, вона завжди вважала, що Віра витягла щасливий білет, бо вони були людьми простими, з робочими спеціальностями. І розумним зятем пишалися.

За результатами поїхала сама Людмила Василівна.

Пізніше під’їхали Віра та її “кохана людина”. Вони колись по дурості розлучилася з нею, але приїхавши в місто, і побачивши Вірочку, та ще й довідавшись, що в нього росте син… у ньому спалахнули почуття… Він покаявся й ось…

Принаймні, так Віра всім повідомила.

Людмила Василівна, як сторона, що замовляла аналіз, документ отримала сама, відкрила конверт, при Вірі та її залицяльнику.

Швидко пробігла очима, і скрикнула:

– Ох, Вірко, ок стерво! Онука нас хотіла позбавити, божевільна. Батька рідного без дитини мало не залишила, от падлюка. Бачила? Бачила? Що з’їли разом із псом своїм, га?

Людмила Василівна швидко помахала листком перед приголомшеними обличчями Віри та її супутника, і пішла ходою королеви.

Обернувшись до здивованої Віри, Людмила Василівна пообіцяла подати до суду, якщо хтось посміє торкнутися її онука.

– Дивись, Вірко, ти мене знаєш …

Життя іноді такі фортелі викидає. Так закручує, що тільки дивуєшся, думаєш, та ну…так не буває…

Віра вмовляла “коханого” переробити тест, доводила, що це помилка, що там щось наплутали.

Але він якось скис, пробувши цілий день з “можливим” сином, як Віра його запевняла, чоловік зрозумів, що зовсім нічого не відчуває до дитини, до того ж як з’ясувалося, все ж таки до чужої дитини.

Та й Вірочка не та дівчинка…

Загалом, через пару місяців Віра забігла до Віталіка, на кшталт, забула якусь річ, то ще щось. То треба не травмуючи дитину, а погуляти, як раніше, усією родиною.

Ще через місяць Віталій вибачив свою безглузду, за її визнанням, дружину, вимолила вона прощення, обіцяючи, що більше ніяких фортелів не викине.

Тим більше доведено, що дитина від законного чоловіка, тобто від Віталіка. Сама свекруха тест робила!

Через якийсь час Віра набралася сміливості та поїхала, щоб повинилася перед свекрухою зі свекром.

Звичайно її пробачили, заради сина та онука. За рік з’явилася ще одна онука, Людмила.

Вірочка з часом трохи округлилася. Віталік теж виправився, якось змужнів, став досить цікавим чоловіком.

Все отримував якісь наукові ступені, викладав в університеті свою улюблену історію. І вже Віра побоювалася конкуренції з молодими та довгоногими. Віталій, нічого і нікого, окрім історії та Віри з дітками, не помічав…

Життя йшло своєю чергою, росли діти, старіли батьки. Пішов із життя свекор, був він уже досить дорослим, але всі дуже сумували за ним, навіть Віра, бо дуже вже гарний він був…

Зі свекрухою Віра взагалі почала тісно спілкуватися після появи Люди. Ніхто ніколи не нагадав їй про той випадок, коли довелося робити тест на встановлення батьківства.

Тоді це було дуже затратно і дорого, це зараз, напевно, навіть кішка може собі дозволити, чомусь згадала Віра.

Іноді ще тоді, по молодості, Віра думала, як так? Як вона так помилилася, адже вона була впевнена що в положенні!

Дуже боялася ганьби, боялася, що батьки не приймуть, от і відповіла на залицяння Віталіка…

Це потім вона зраділа, коли той, здавалося б коханий все життя в мріях, сказав, що вони різні й випарувався.

Ось тоді Віра і зрозуміла своє щастя, ось тоді вона і пішла до Віталіка, і не прогадала, посміхається своїм думкам Віра.

Пристрасть – вона пройшла і немає її, а ось повага, з часом і любов до чоловіка, що з’явилася, – вони на все життя. Так думала Віра, під’їжджаючи до будинку свекрухи, бо та зателефонувала і попросила приїхати.

– Привіт, привіт – Віра зробила крок до колись могутньої жінки, а тепер бабусі, яка все ще намагалася зберегти свою поставу, свій погляд …

– Привіт рідна, ходімо в будинок.

Зазвичай свекруха сипала різними слівцями, а тут притихла, захворіла чи що…

– Віро, сідай, сідай… Про нашу розмову не повинен ніхто знати, обіцяй. Я знаю, що ти слово можеш тримати, доведено…

– Добре, Людмило Василівно, добре …

– Ти вибач мені, дівчинко. Ти сама мама, а може й бабусею скоро станеш, он Юрко який красень, та й Люда, вже наречена … Загалом ти мене зрозумієш, адже я все заради сина робила. З любові материнської до нього…

-Та що таке, Людмило Василівно, ви мене лякаєте – спробувала перевести на жарт цю не зрозумілу розмову, – мабуть, нудно їй одній, подумала Віра, ось і шукає привід. Кличемо ж до себе, ні упирається …

– Віра, якщо ти не пробачиш мені, я зрозумію … Ось …

Людмила Василівна подала якийсь папір, Віра нерішуче взяла його в руки, прочитала, потім ще раз перечитала… Опустила руки на коліна…

– Людмило Василівно … хтось ще знає?

Свекруха заперечливо похитала головою

– Ні, Віра … Тільки я, а тепер і ти …

– Людмило Василівно, – жінка впала на коліна перед старенькою, обійнявши ту за ноги, – мамо, наша улюблена мама, я вас прошу, спалімо це, будь ласка…

– Я порву на дрібні шматочки та спалю, добре?

– А дим над полем розвіємо, – заскрипіла, засміялася свекруха …

– Вибачте мені!

– І ти мене пробач, дівчинко … Тепер спокійно можу йти, мій вже гукає, сумно йому без мене …

– Що це ви вигадали?

Віра переночувала у свекрухи, а вранці побачила, що її більше немає.

– Як так, – міркувала Віра, після того, як роз’їхалися всі гості, весь будинок був заново перемитий і блищав, – як так?

– Стільки років знати правду, та мовчати, приховати її.

– А який концерт тоді розіграла, і як спритно все обставила, – усміхнулася Віра своїм думкам. От актриса, так ні, не актриса … Просто вона дуже любила свого сина …

Жінка підвела заплакані очі на портрет свекрухи, їй здалося, що та трохи посміхається.

– Батьківство виключено, – спливло у пам’яті у Віри. Тести раніше були не точні, заспокоїла себе жінка…

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.